Лекція №2. Закономірності розміщення грунтів у просторі (Частина 1)

Причинами природнього формування просторових змін ґрунтів є поєднання факторів ґрунтоутворення (клімату, ґрунтоутворюючих порід, рельєфу, рослинності і тваринного світу, діяльності людини, тривалості ґрунтоутворення тощо). Отже, закономірності географічного поширення ґрунтів є результатом складної взаємодії всіх факторів ґрунтоутворення.

Основними законами є:

 1) закон горизонтальної зональності;

2) закон вертикальної зональності;

 3) закон фаціальності ґрунтів;

 4) закон аналогічних топографічних рядів (зональних типів ґрунтових комбінацій).

Закон горизонтальної зональності був сформульований В.В. Докучаєв у праці «К ученню о зонах природи» (1899). Згідно з ним основні типи ґрунтів поширені на поверхні континентів земної кулі широкими смугами (зонами), які послідовно змінюють одна одну відповідно до зміни клімату, рослинності та інших факторів ґрунтоутворення. Цей закон проявляється в наявності на земній поверхні ґрунтово–біокліматичних поясів, які перетинають континенти.

М. Сибірцев зазначав, що зональність треба розглядати як “грубу схему”, оскільки земну поверхню “обтягують” не ґрунтові, а теплові пояси, а ґрунтові смуги наявні лише у тих випадках, коли кліматичні зони розділені на паралельні одна до одної вторинні зони. На засадах розуміння складності загальних законів географії ґрунтів, підпорядкованості ґрунтів усім чинникам ґрунтоутворення можна стверджувати, що типи ґрунтів у поширенні не обов’язково точно відповідають межам живих угруповань чи фізичних явищ, наприклад зонам клімату. Дослідження І. Герасимова засвідчили, що суцільних кліматичних зон на Землі нема, вони поширені тільки окремими плямами, тобто утворюють макроклімати, на підставі яких виділяють ґрунтово-кліматичні фації. Зональна ж закономірність поширення ґрунтів є характерною для внутрішньоматерикових рівнин, зокрема, для Східноєвропейської рівнини. Важливу роль у географічному поширенні ґрунтів відіграють провінціальні (фаціальні) зміни клімату, спричинені головно місцевими термодинамічними атмосферними явищами, які ускладнюють широтну зональність і сприяють появі специфічних місцевих явищ аж до формування особливих типів ґрунтів та індивідуальних закономірностей їхнього географічного розміщення. Усі ґрунти мають здатність сприймати вплив чинників ґрунтоутворення і відображати цей вплив у своїх властивостях, тобто мають властивість рефлекторності. Наслідком рефлекторності ґрунтів є їхня здатність змінювати властивості в часі й просторі, виявляючи сенсорність. Спрямований характер цих змін за послідовної зміни чинників ґрунтоутворення зумовлює секвентність. У природі всі ґрунти рефлекторні та сенсорні до всіх комплексів чинників ґрунтоутворення. Найбільш поширеним явищем регіональності ґрунтового покриву є стріальність (смугастість), тобто наявність на певній території декількох смуг з однорідним ґрунтовим покривом. Залежно від того, який чинник спричиняє стріальність, розрізняють кліматостріальність, фітостріальність, топостріальність тощо.

 В залежності від особливостей клімату розрізняють: арктичний, субарктичний помірний, антарктичний, субантарктичний помірний, тропічний, субтропічний помірний, екваторіальний, субекваторіальний помірний пояси.

В Північній півкулі виділяють п'ять широтних ґрунтово-біокліматичних поясів: полярний, бореальний, суббореальняй, субтропічний і тропічний. Для кожного поясу характерні свої ряди типів ґрунтів, які не зустрічаються в інших поясах. Прояв закону горизонтальної зональності ускладнюється через місцеві особливості рельєфу, відмінності в темпах біологічного кругообігу елементів. Основа зональності – нерівномірне надходження сонячної енергії на різних широтах Землі через її кулястість і кругове обертання. З широтним розподілом тепла пов’язане також розподіл вологи, випадання опадів, а в зв’язку з цим розвиток зональних рослинних і ґрунтових спектрів.

Закон вертикальної зональності також відкрив В. В. Докучаєв, вивчаючи ґрунтовий покрив Кавказу.  Пізніше була встановлена деяка невідповідність між схемою вертикальної зональності грунтів і розміщенням окремих типів грунтів у різних гірських регіонах. С.С.Неуструєв зазначав, що невідповідність грунтових типів вертикальним зонам пов'язано з:

а) експозицією схилу;

б) інтерференцією (вклинюванням, випаданням) зон;

в) інверсією зон;

г) міграцією зон.

В гірських системах простежується послідовна зміна типів ґрунтів у міру наростання абсолютної висоти від підніжжя гір до їх вершин у зв'язку зі зміною клімату, рослинності та інших факторів ґрунтоутворення. Склад ґрунтових зон в гірських країнах в основному аналогічний складу зон на рівнині.  

Закон вертикальної грунтової зональності, або поясності, свідчить, що в гірських системах основні типи грунтів поширені у вигляді поясів, які послідовно змінюють один одного з наростанням абсолютної висоти від підніжжя гір до вершин у зв’язку зі зміною природних умов. Однак можливі і відхилення у зв’язку з положенням схилів щодо руху повітряних мас, експозицією схилів, температурними інверсіями.

Закон фаціальності ґрунтів обґрунтували Л.І. Просолов ї І.П. Герасимов. Суть його полягає в тому, що місцеві провінціальні (фаціальні) особливості клімату зумовлюють появу специфічних місцевих ознак ґрунтів і навіть формування інших типів. Така різноманітність зумовлена неоднаковою континентальністю клімату, неоднаковим сезонним розподілом опадів тощо. Закон аналогічних топографічних рядів (вчення про зональні ґрунтові комбінації) остаточно сформулювали при проведенні великомасштабних ґрунтово–картографічних досліджень для потреб землевпорядкування. Основи його було закладено в працях В.В. Докучаєва, М.М. Сибірцева, Г.М. Висоцького, С.О. Захарова, С. С. Неуструєва та інших вчених.