Тема 2. Економічні теорії та базисні інститути національної економіки

Проблеми, пов’язані з місцем, значенням, функціями держави в економіці розглядались вченими із самого початку виникнення економічної науки. В епоху первинного нагромадження капіталу держава активно втручалась у перебіг економічних процесів. Уже в той час, у XV ст. зародився меркантилізм (фр. merkantilizme, італ. – merkante – торговець, купець), який згодом став у ряді країн Західної Європи основним напрямом економічних досліджень та змістом довготермінової державної політики і проіснував до середини XVIII ст. Меркантилізм відображав економічні ідеї та інтереси буржуазного суспільства. Меркантилісти намагались науково обґрунтувати концепцію економічної політики в період зародження капіталізму. Вона стала базою для розробки механізму державного регулювання приватного господарювання в масштабах національної економіки, при цьому держава визнавалась головним суб’єктом економіки [ 279, с.45].

Меркантилісти вважали зовнішню торгівлю і грошовий обіг джерелом багатства (а гроші, золото, срібло і коштовності – дійсними скарбами) і пропагували забезпечення державою активного торгового балансу. Розрізняють ранній та пізній (розвинутий) меркантилізм. Головним постулатом раннього меркантилізму була теорія „грошового балансу”, де з метою збереження грошей в країні заборонялось їх вивозити за кордон. Пізній меркантилізм виник у другій половині XVI ст. і досягнув розквіту в XVII ст. Його видатні теоретики у Франції – Антуан Монкретьен де Ваттевіль (1575-1621 рр.) – автор книжки „Трактат з політичної економії” (1615 р.), в Англії – Томас Мен (1571-1641 рр.) – автор теорії торгового балансу „Скарб Англії у зовнішній торгівлі або баланс зовнішньої торгівлі” (1664 р.). У праці А.Монкретьена вперше вжито термін „політична економія”, яким названо цілу науку. Проте, найбільш розвинутим і типовим вважається англійський меркантилізм.

Головною метою досліджень меркантилістів були пошуки джерел багатства, об’єктом спостережень стала торгівля, а предметом уваги – рух грошей і товарів між окремими країнами [229, с.138]. Держава, як стверджували прибічники пізнього меркантилізму, тим багатша, чим більша різниця між вартістю вивезених з країни і ввезених в неї товарів. Для формування активного торгового балансу і захоплення зовнішніх ринків уряд повинен був регулювати ввезення шляхом обкладання митом іноземних товарів і стимулюванням вивозу, видаючи безпосередньо, премії організаторам підприємств, продукція яких користувалась значним попитом на зовнішніх ринках. Ідеї меркантилізму стали теоретичною базою державної політики, яка отримала назву протекціонізму, що передбачає стимулювання розвитку вітчизняної економіки, її захист від іноземних конкурентів, розширення ринків збуту вітчизняних товарів. Фактично з XVII ст. і до наших днів не було у світі держави, яка б у відповідних умовах не використовувала засоби економічної політики протекціонізму [9, с.6–7].

У XVII-XIX ст., із зміцненням і розвитком приватного підприємництва, посиленням господарської самостійності товаровиробників визначилась тенденція до послаблення економічної ролі держави. Тому вже фізіократи (гр. Phisis – природа; kratos – влада, сила) висували ідею про вільну торгівлю та обмеження втручання держави в економіку [279, с.46]. Основоположниками цієї теорії вважають Ф.Кене (1694-1774 рр.) – „Економічна таблиця” (1758 р) і А.Тюрго (1727-1781 рр.) – „Роздуми про створення і розподіл багатств” (1766 р.).

На відміну від меркантилістів фізіократи перенесли дослідження економічних явищ із сфери обігу у сферу виробництва започаткувавши політичну економію як науку. Проте, фізіократи помилково визнавали тільки землю і землеробство джерелом багатства, а працю в сільському господарстві – лише єдиною продуктивною працею. Ф.Кене висунув концепцію „природного порядку”, яка виходила з визнання відповідних об’єктивних законів не тільки в природі, але і в суспільному житті. Він передбачав розвиток економіки на основі вільної конкуренції і саморегулювання ринкових цін, виключаючи втручання держави [116, с.136].

Новий якісний імпульс розвитку економічної науки надали праці представників класичного напряму. Щодо цього важливе значення мали дослідження Уільяма Петті (1623-1687 рр.) – англійського вченого, якого одні вважали меркантилістом, а інші (в основному марксисти) – засновником класичної політичної економії. Обидва судження мають своє підґрунтя. У ранніх працях У.Петті переконливо відстоює позиції меркантилістів, виступає прихильником втручання держави в економічну діяльність. Але якщо меркантилізм використовував пізнання економічних процесів лише як засіб для вирішення конкретних питань, то У.Петті – з метою розвитку власне економічної теорії для її застосування у практичних цілях. На відміну від меркантилістів, які використовували емпіричний метод у політичній економії, У.Петті заклав основи абстрактного методу у цій науці, що вважається значним здобутком автора. Сам автор, який уявляв політичну економію „політичною анатомією”, писав, що зробив спробу здійснити у загальних рисах перший нарис політичної анатомії. Заслугою У.Петті є й те, що він уже в той час усвідомлював виробниче походження багатства, наголошуючи, що праця – батько, а земля – мати багатства [252, с.55]. І хоча у своїх працях У.Петті ще не висловив чітко свою позицію щодо рівня впливу держави на економічні процеси, глибина їх розкриття ним останніх підштовхнула до цього наступних класиків економічної теорії.

Найбільш відомими класиками політичної економії вважаються шотландський економіст і філософ А.Сміт (1723–1790 рр.) та англійський економіст Д.Рікардо (1772–1823 рр.).

Завершення етапу первинного нагромадження капіталу потребувало нових ідей, торговий та особливо промисловий капітал прагнув звільнення від державної опіки. Важливе місце в розвитку уявлень про місце держави в економіці мала робота А.Сміта „Дослідження про природу і причини багатства народів” (1776 р.), де він доводить, що ринок є найкращим інструментом, який забезпечує як економічне зростання, так і суспільний добробут.

Визначальною рисою його фундаментальної праці стало обґрунтування необхідності обмеження ролі держави в економіці, оскільки особистий інтерес та конкурентна боротьба природно поєднують досягнення власної вигоди з реалізацією інтересів суспільства в цілому. Саме завдяки цьому механізмові економіка, на переконання А.Сміта, управляється „невидимою рукою”, яка спрямовує її розвиток на виробництво якісних і потрібних суспільству товарів [202, с.12]. А.Сміт відстоював ідею „природної гармонії” (рівноваги), яка встановлюється в економіці стихійно, при відсутності зовнішнього (державного) втручання і є оптимальним режимом функціонування економічної системи [22, с.34].

Д.Рікардо також був прихильником обмеження втручання держави в економіку. Як і А.Сміт, він вважав, що в економіці діють об’єктивні і стихійні закони, які піддаються пізнанню. Механізм їх дії при відсутності зовнішнього (державного) втручання підтримує економічну систему у рівновазі. Натомість Д.Рікардо звертав особливу увагу на необхідність розробки державної економічної політики, яка сприяла б зростанню виробничих сил суспільства. А.Сміт та Д.Рікардо вважаються засновниками теорії і політики фритредерства, вважаючи цю політику ідеальною, завжди вигідною всім країнам і народам [9, с.7–8].

Наукові праці А.Сміта та Д.Рікардо мали визначальний вплив на становлення і розвиток економічної науки та формування економічної політики низки європейських держав. Погляди класиків політичної економії знайшли подальше відображення у працях відомих економістів нової хвилі у першій половині XIX ст. – Ж. Батіста Сея (1767-1832 рр.), Т.Р.Мальтуса (1766-1834 рр.), Дж.Стюарта Міля (1806-1873 рр.) та ін. [339, с.86].

Таким чином, визначні економісти XIX ст. обґрунтували доктрину „природної свободи” („laisser faire” – фр. вираз – нехай кожний йде своїм шляхом) згідно якої „...уряд не повинен регулювати та контролювати приватні підприємства, бо вільна конкуренція якнайкраще враховує інтереси суспільства. На цих підвалинах сформувалася класична теорія регулювання (саморегулювання), яка в принципі заперечує будь-яке втручання держави в економіку” [202, с.12].

У сучасних умовах славнозвісна „невидима рука” Адама Сміта, звичайно, на більш високому і складному системному рівні, а також у більш різноманітній взаємодії зовнішніх і внутрішніх чинників, елементів, відносин і принципів продовжує виконувати функцію внутрішнього механізму самоорганізації та саморегулювання національної ринкової економіки. Головними складовими „невидимої руки” є поділ праці, ціни та конкуренція [329, с.113].

Аналізуючи основні етапи еволюції економічної думки в загальному контексті розвитку науки і наукової картини світу, необхідно зазначити, що класичні економічні концепції добре кореспондувалися із законом і принципами класичної механіки, обґрунтованими Ньютоном у XVII ст. З її появою пов’язують розвиток першої наукової революції, глобальний характер якої обумовлений тим, що з принципами і законами класичної механіки успішно погоджувалася не тільки класична економічна теорія, але і всі інші сфери гуманітарного та природно-наукового знання в XVII – XVIII ст. Проте, уже в кінці XVIII ст. – на початку XIX ст. в біології, хімії, геології та інших науках здійснено відкриття, які суперечили механічній побудові світу [155, с.43–44].

Значні досягнення в науці та бурхливий розвиток промисловості в другій половині XIX ст. істотно вплинули на зміну економічних функцій держави. У цей час все наполегливіше почали пропагуватися ідеї щодо необхідності створення держави, яка не тільки забезпечує охорону правопорядку, а й здійснює політику в інтересах всіх членів суспільства. Реалізація цих ідей багато в чому стала можливою завдяки профспілковому та робітничому руху. Розпочинаючи з середини XIX ст. з переходом до крупномасштабного індустріального виробництва ринковий механізм почав давати „збої”. Як з’ясувалось, виникли проблеми з оптимізацією функціонування власних виробничих сил за допомогою класичних механізмів регулювання капіталістичного ринку. Усе це в сукупності виражалось у загостренні руйнівних криз суспільного відтворення та наростання внутрішніх соціальних протиріч. Боротьба за існування, класові конфлікти, зіткнення інтересів, протистояння уряду та опозиції розглядались як головна рушійна сила розвитку суспільства. Саме в цей час економічна теорія К.Маркса стала в XIX ст. однією із складових суспільної ідеології соціалістичних країн з плановим господарством, у такий спосіб зробивши внесок до докорінних змін як соціально-економічної, так і загальної історії людства [187, с.90].

К.Маркс та його послідовники вважали, що проблеми капіталістичного товарного господарства неможливо вирішити в рамках існуючої системи господарства навіть за допомогою держави. А відповідно, посилення державного втручання в економіку лише доводить правоту їх вчення про приреченість приватного господарювання і стихійного ринку. На зміну їм повинні прийти суспільна власність на засоби виробництва і свідома планомірна організація виробництва в масштабах суспільства, яку будуть здійснювати наймані працівники [254, с.124].

У другій половині XIX ст. виникають передумови для зміни загальної парадигми економічної теорії. Ринкова економіка, як економічна система, знаходить свою прихильність у розвинутих країнах. Розробка загальних принципів політичної економії замінюється дослідженням різноманітних проблем економічної практики, якісний аналіз заміщується кількісним. Поняття „політична економія” (political economy) витісняється поняттям „економіка” (economics) під яким розуміють аналітичну науку про використання людьми обмежених ресурсів (земля, капітал, підприємницькі здібності) для виробництва різноманітних товарів і послуг, їх розподіл і обмін між членами суспільства з метою споживання. В центрі уваги А.Маршалла (1842-1924 рр.) знаходиться аналіз економічної рівноваги в умовах вільної конкуренції. Якщо класики політекономії намагались виявити перш за все об’єктивні закономірності, то А.Маршалл виходить із суб’єктивних оцінок суб’єктів господарювання („свобода вибору”). Ідеалізація механізму вільної конкуренції, недооцінка діяльності держави і питань макроекономічної динаміки визначили критику першого варіанту неокласичної парадигми з боку Й.Шумпетера, Дж.Хікса, Е.Чемберлена і Дж.Робінсона, що в цілому сприяло зміцненню неокласичного напрямку [229, с.139].

Як зазначає Ю.Князєв, порівнюючи класичну і неокласичну теорії, неминуче приходиш до висновку, що остання є логічним продовженням першої і не могла з’явитися на пустому місці. Можна стверджувати, що неокласика постійно тримає в думці класичну теорію, але намагається підійти до дослідження економіки з іншого боку й дати відповідь на питання на які попередня теорія не дала відповіді. При цьому нова теорія і сама не уникнула помилкових суджень і не змогла дати відповіді на всі питання. Найбільш значний недолік класичної і неокласичної теорії полягає в тому, що економічні суб’єкти діють абсолютно вільно, як рівноцінні партнери, на взаємовідносини між якими не впливають інші сили, окрім об’єктивних закономірностей. Таке припущення в принципі необхідне, щоб розглядати ринкові механізми в „чистому” вигляді, при цьому погрішність отриманих результатів була незначною в час, коли регуляторна функція держави і суспільства була мінімальною. Проте, все кардинально змінилося після того, як стало зрозуміло, що один тільки ринок не може впоратися із власними недоліками („провалами”), які почали серйозно загрожувати нормальному виконанню його функцій і самому існуванню побудованого на ньому устрою [150, с.119–120].

Об’єктивні процеси капіталістичного виробництва, що відбувалися протягом першої чверті XX ст., вимагали активного державного втручання в соціально-економічне життя суспільства. Нездатність держави адаптувати господарський механізм до мінливих економічних умов стала однією з головних причин найглибшої в історії капіталізму економічної кризи 1929–1933 рр. Криза підтвердила, що ринкова система самостійно не здатна забезпечити економічну рівновагу внаслідок різних інтересів суспільства та бізнесу. Соціальна неоднорідність суспільства та обумовлені нею відмінності економічних інтересів класів, соціальних верств і груп, з одного боку, і намагання зберегти існуючу соціально-економічну систему, з іншого, об’єктивно вимагали виконання державою відповідних функцій, як наприклад перерозподіл національного доходу та ресурсів, захист конкуренції, формування правової бази соціально-економічних процесів. Ці вимоги були значним чином враховані в концепціях представників кейнсіанського напряму економічної теорії [109, с.108].

Кейнсіанська концепція базується на ідеях одного із найбільш видатних економістів XX ст. Джона Мейнарда Кейнса (1883-1946 рр.). Він здійснив революцію в економічній науці свого часу, сформувавши концепцію ринкової економіки як цілісної системи. Д.Кейнс ввів у науковий обіг поняття „макроекономіка”, яка як самостійна наукова дисципліна сформувалась після виходу в 1936 р. його головної книги „Загальна теорія зайнятості, відсотка і грошей” [9, с.8]. Дж.Кейнс виступив проти „Закону Сея” – теоретичної підвалини лібералізму, відповідно до якого пропозиція сама створює собі попит, а економіка стабільно утримується в стані загальної рівноваги [12, с.20]. А оскільки механізми ринку, на думку Дж.Кейнса, не забезпечують постійної відповідності між сукупним попитом і сукупною пропозицією, необхідне державне регулювання на макроекономічному рівні. Використовуючи бюджетні та грошово-кредитні важелі, держава повинна впливати на сукупний попит [279, с.56].

Головна відмінність кейнсіанської моделі економічної системи полягає у відкритому визнанні регулюючої ролі держави в економіці та соціальній сферах. Дж. Кейнс та його прибічники обґрунтували думку про те, що тільки державне втручання здатне забезпечити стале економічне зростання і зайнятість працездатного населення і тим самим скоригувати негативні аспекти ринку та вільної конкуренції. Незважаючи на те, що Кейнс достатньо скептично відносився до концепції „невидимої руки” А.Сміта, він та його прихильники не поділяли запровадження антиринкових заходів, оскільки вважали, що ринкова економіка відкрита, надзвичайно динамічна і керується принципом саморегулювання. Вони продовжували дотримуватись базових принципів організації та функціонування ринкової економіки, таких як, вільна конкуренція, механізм вільних цін, рівновага попиту і пропозиції, свобода економічного вибору. В результаті система, яку запропонував Кейнс, дає можливість оперативно і гнучко пристосовуватися до технологічних, системних, структурних та іншим змін [329, с.170–171].

Проте, запропонована Дж.Кейнсом система заходів державного регулювання мала, в основному, антикризовий характер. Мета цих заходів полягала в тому, щоб допомогти капіталістичній ринковій економіці вийти із затяжної кризи, забезпечити економічне зростання і максимальну зайнятість працездатного населення. Тому деякі учні і послідовники Кейнса критикували обмежувальний характер запропонованих ним рецептів, вказували на те, що у нього держава відіграє роль „пожежної команди, яка гасить пожежу” [254, с.125].

Спостерігаючи наслідки порушення стабільності загальної і часткової економічної рівноваги в роки Великої депресії, В.Леонтьєв (1906-1999 рр.) прийшов до висновку: ринкова економіка потребує надійного механізму регулювання, щоб передбачити і нейтралізувати спонтанні виникнення криз. До вирішення цього питання В.Леонтьев підійшов по-новаторському, відмовившись від усіх економічних теорій класиків, неокласиків, а також від абстрактних моделей Вальраса. В.Леонтьев розробив новий матричний метод аналізу загальної економічної рівноваги, що отримав назву „затрати-випуск” або міжгалузевий баланс. Цей метод використовується в світовій практиці для економічного аналізу, розробки підсумкового міжгалузевого матеріально-вартісного балансу і регулювання виробництва. Без моделі Леонтьева неможливо проаналізувати економічну стабільність та розробити адекватні заходи щодо підтримки стану рівноваги [313, с.92]. Порівнюючи економіку з яхтою в морі, В.Леонтьев пише: „Щоб справи йшли добре, потрібний вітер, це зацікавленість. Кермо (штурвал) – державне регулювання [178, с.15].

В сучасному кейнсіанстві переважають дві тенденції: американська та європейська. Перша пов’язана з іменами вчених–економістів США, а інша – з дослідженнями перш за все французьких економістів [116, с.145].

Особливістю методології американського варіанту кейнсіанства в порівнянні з власне кейнсіанством є переважання кількісного аналізу та вивчення економіки в динаміці, у розвитку під впливом науково-технічного прогресу. Це вплинуло на зміну проблематики теорії державного регулювання: від концепції зайнятості і розробки антикризових програм вчені перейшли до розробки концепцій економічного зростання і шляхів забезпечення його стійкості. Найвідоміші представники цього напряму кейнсіанства є Е.Хансен (1887-1975 рр.) і С.Харріс (1897-1994 рр.). Їх теорії в подальшому отримали назву неокейнсіанство [109, с.116.].

До неокейнсіанства також відносять американську теорію „економічного зростання” Е.Домара (1914-1997 рр.), англійську теорію „економічної динаміки” Р.Харрода (1900-1978 рр.), а також французький варіант кейнсіанства Ф.Перру (1903-1987 рр.), які були представниками ліберальної течії кейнсіанства.

На думку одного з найбільш відомих французьких економістів механізм вільної конкуренції не виконує більше ролі регулятора рівноваги, оскільки ринок структурно трансформований монополіями і втручанням інших інститутів. Тому здійснюючи пошук дійсних диригентів економічної гри, Ф.Перру ретельно обґрунтував необхідність суттєвого посилення впливу держави на економіку [8, с.39].

Ф.Перру ввійшов в історію як автор методу „індикативного планування”, який в подальшому в економічній теорії отримав назву державного дирижизму – одного із методів управління економічними процесами. Як диригента економіки він бачив уряд і парламент, а державу уявляв як домінуючу силу економічного розвитку. З іншого боку, він передбачав обмежений індикативний, рекомендаційний характер буржуазного програмування економіки. Держава, вважав Ф.Перру, повинна бути ліберальною і діяти за принципом: мінімум примусу в частині реалізації планових завдань і максимум свободи в частині прийняття рішень [109, с.120]. Для реалізації концепції дирижизму на той час у Франції існували об’єктивні умови – масштабний державний сектор, відсутність значних фінансових ресурсів у національних монополій [8, с.40].

На зміну неокейнсіанству прийшло посткейнсіанство. Найбільш відомими представниками цієї школи були англійські вчені Дж. Робінсон (1903-1983 рр.), Н.Калдор (1908-1986 рр.), П.Сраффа (1898-1983 рр.). Вони звинувачували послідовників Кейнса в неправильному трактуванні його теорії, виступали проти ідеї внутрішньої стійкості капіталізму, були прихильниками удосконалення механізму регулювання капіталістичної економіки [109, с.111].

У подальшому, розвиваючи ідеї Дж.Кейнса, його послідовники в 1940-1960-х рр. створили чітку концепцію економічної системи, яка регулюється як ринком, так і державою, що згодом отримала назву кейнсіанської змішаної економіки. При цьому, в основі змішаної економіки лежить приватна власність. Держава не повинна виступати конкурентом приватного капіталу, а виконує функції „вбудованого стабілізатора”, ліквідовуючи (чи нівелюючи) нестійкість соціально-економічного розвитку [9, с.10].

         З другої половини 1970–х – початку 1980–х років відбувався інтенсивний пошук нових підходів до державного регулювання економіки. Спонукальним мотивом до цього було посилення тенденцій до зростання темпів інфляції, зменшення темпів продуктивності праці та проявлення інших негативних моментів в економіці, що породило недовіру до кейнсіанської теорії.

         На противагу кейнсіанству формується неоліберальний напрям, прихильники якого проголошують за мету відродження економічного лібералізму шляхом його оновлення. Біля витоків неолібералізму стояли такі видатні науковці як Л.фон Мізес (лідер віденської школи неолібералізму), Ф.фон Хайек – Нобелівський лауреат 1974 р. (лондонська школа), Ж.Рюефф та М.Алле (паризька концепція неолібералізму), В.Ойкен та Л.Ерхард (фрейбурзька концепція неолібералізму), М.Фрідмен – Нобелівський лауреат 1976 р. (чиказька школа).

         Для неолібералізму характерно:

1. Визнання, що в нових умовах ринковий механізм не забезпечує автоматичного саморегулювання та економічної рівноваги.
2. Встановлення необхідності державного втручання в економіку з метою певного коригування дій ринкових механізмів за умови, коли вони є недостатньо ефективними.
3. Акцентування уваги на тому, що надмірна активність держави є шкідливою і небезпечною. Вона не лише паралізує приватну ініціативу, а й веде до втрати економічної свободи, є за словами Ф.фон Хайєка, „дорогою до рабства” [12, с.22].

Серед перерахованих концепцій неолібералізму найбільшого поширення набули ідеї чиказької школи неолібералізму – монетаризм. В основу ідей монетаризму покладена кількісна теорія грошей, яка трактує гроші як основний елемент ринкового господарства.

М.Фрідмен принципово заперечує державне втручання в економіку, навіть у сфері освіти та медицини, вважаючи, що їх функціонування в автоматичному режимі є найефективнішим. Держава неспроможна належним чином регулювати економіку. Єдино допустимою формою урядового втручання він вважає регулювання грошової маси. Гроші, на його думку, є надзвичайно дійовим інструментом впливу на господарські процеси, цілком достатнім засобом для забезпечення стійкого економічного розвитку [12, с.26]. В роботі „Капіталізм і свобода” (1962 р.) Фрідмен назвав 14 сфер, у які, з його точки зору, не можна допускати державного втручання. В їх числі регулювання обсягів виробництва, рівня цін, заробітної плати та ін. Таким чином, сфера діяльності держави обмежується регулюванням кількості грошей в обігу, боротьбою з монополізмом та окремими недосконалостями ринку, соціальною допомогою дітям та непрацездатним [109, с.144].

П.Самуельсон об’єднав „неокласичний синтез” англійського економіста А.Маршалла з теорією Д.Кейнса в частині державного регулювання економіки в єдине ціле – „новий неокласичний синтез” [202, с.18]. Від „неокласичного синтезу” було запозичено принцип оптимізації і уявлення про ринкову економіку як урівноважену систему, а з теорії основоположника макроекономіки були запозичені такі аспекти, як принцип агрегування (вивчення економіки на основі дослідження взаємодії між агрегованими змінними), деякі інструменти аналізу, а також ідея негнучкості заробітної плати.

Дослідження явища циклічності економіки і загальної економічної рівноваги спонукали його до висновку про необхідність вирішення проблеми ефективності функціонування ринкових відносин і забезпечення державних гарантій соціальної справедливості як єдиної взаємозалежної і взаємопов’язаної проблеми [326, с.14].

Для досягнення поставленої мети П.Самуельсон проаналізував функції держави (уряду), економічні цілі та методи їх досягнення. Найбільш важливі функції: економічна ефективність, удосконалення процесу розподілу сукупного доходу держави, стабілізація економіки за допомогою інструментів макроекономічної політики держави, проведення міжнародної економічної політики [313, с.93].

П.Самуельсон, виходячи з теорії загальної економічної рівноваги Дж.Кейнса довів, що макроекономічна рівновага неможлива без державного регулювання і реальна лише тоді, коли загальний обсяг заощаджень дорівнює загальному обсягу інвестицій.

Таким чином, економічна роль держави, на думку П.Самуельсона, полягає в досягненні загальної рівноваги економіки та її стабілізаційного зростання задля підвищення рівня добробуту всіх членів суспільства. „Держава повинна займатися тим, чим ... взагалі ніхто не займається” [277, с.46]. В подальшому протиріччя між прихильниками кейнсіанства та лібералізму а також невирішеність низки теоретичних і практичних аспектів регулювання спонукали пошук нових форм і методів впливу держави на економіку.

Тому закономірно почали з’являтися нові теорії, які пропонували власні принципи організації суспільного виробництва  і впливу держави на ці процеси. В історії економічної теорії вони умовно об’єднані під назвою „неокласичне відродження”. З середини 70–х років XXст. широке поширення отримали „теорія раціональних очікувань”, „теорія економіки пропозиції”, „теорія адаптивних очікувань” і згаданий вище „неокласичний синтез”.

Представники нової класичної економії Р.Лукас (н.1937 р.), Т.Сарджент (н.1943 р.), Р.Барро (н.1944 р.) та ін. намагалися побудувати більш цілісну теорію підведення єдиної мікроекономічної основи під аналіз макропроблем. В її центрі уваги були економічні агенти, що здатні швидко пристосовуватися до мінливої господарської кон’юнктури завдяки раціональному використанню інформації. Оскільки кожний індивід здатен правильно адаптуватися в мінливому світі, відпадає необхідність втручання держави в економіку [229, с.140]. Таким чином, основною вимогою ефективності програм економічної політики уряду стає інформаційна асиметрія між урядом та іншими економічними агентами [187, с.99].

Послідовно відстоюючи неокласичні постулати, прибічники теорії раціональних очікувань відроджують ідеальну ринкову модель, повертаючись в XIX ст. Вони абстрагуються від явищ, типових для змішаного суспільства другої половини XX ст. (недосконалої конкуренції та державного сектору, безробіття та інфляції, криз й антикризової політики) [229, с.140–141].

В 1950–1960–х роках започаткована нова наукова школа, яка пропагувала ідеї мінімального втручання держави в економіку – „теорія суспільного вибору”. Її представники Дж.Бюкенен (н.1919 р.), Г.Таллок (н.1922 р.), М.Олсон (н.1932 р.), Д.Мюллер (н.1940 р.), Р.Толлісон (н.1942 р.) та ін., критикуючи кейнсіанців, поставили під сумнів ефективність державного втручання в економіку. Послідовно використовуючи принципи класичного лібералізму та методи маржинального аналізу, вони активно втручалися у сфери, які традиційно досліджували політологи, соціологи, юристи; подібне втручання одержало назву „економічного імперіалізму”. Критикуючи державне регулювання, представники теорії суспільного вибору зробили об’єктом аналізу не вплив кредитно-грошових і фінансових інструментів на економіку, а сам процес прийняття урядових рішень [229, с.141].

Основна ідея запропонованого ними підходу полягає в тому, що люди, діючи в політичній сфері, намагаються задовольнити особисті інтереси. Тому вчені цієї школи послідовно викривають міф про державу, у якої немає ніяких інших цілей окрім турботи про суспільні інтереси. „Раціональні політики” підтримують перш за все ті програми, які сприяють підвищенню їх престижу і збільшують шанси отримати перемогу на чергових виборах. Таким чином, теорія суспільного вибору намагалась більш послідовно визначити принципи індивідуалізму, поширюючи їх не тільки на всю економіку, але і на державу.

Проте, й теорія суспільного вибору не зуміла подолати відому абстрактність та відірваність від життя неокласичної парадигми, перш за все її, абсолютизацію ринкової стадії розвитку світової цивілізації. Цей недолік став особливо проявлятися в процесі науково-технічної революції, яка створила об’єктивні передумови для кардинальної зміни системи цінностей. З’ясувалось, що ні неокласичний напрям в цілому, ні навіть кейнсіанство не в змозі органічно включити ці процеси в предмет свого аналізу, пояснити їх, виходячи із своєї системи категорій і законів. Не дивно, що на цьому фоні все більшу популярність починає набувати інституційно-соціологічний напрям [229, с.141].

У сучасних економічних дослідженнях щодо суті, сфери інтересів, категоріального апарату, методології та аналітичних інструментаріїв інституціалізм прийнято поділяти на „старий”, чи традиційний та „неоінституціалізм” (як варіант – „новий інституціалізм)” [340, с.6].

„Старий” інституціалізм тісно пов’язаний з еволюційною теорією і по суті може бути об’єднаний в єдину інституційно-еволюційну доктрину. В складі неоінституціалізму – теорія трансакційних витрат, теорія прав власності, „нова економічна історія” та інші школи [224, с.288]. „Старий” інституціалізм зазвичай пов’язують з відомими американськими вченими: Т.Вебленом (1857-1929 рр.), Дж.Коммонсом (1862-1945 рр.), У.Мітчелом (1874-1948 рр.), Д.Кларком (1847-1938 рр.), Дж.Гелбрейтом (1908-2006 рр.) та ін.

Виникнення інституційних концепцій було об’єктивно обумовлено самим економічним розвитком суспільства. На формування і еволюцію цього напряму, як специфічно американського явища, суттєвий вплив мав динамізм економічного зростання США у другій половині XIX ст., що був обумовлений науково-технічним прогресом [109, с.95].

Таким чином, на рубежі XIX–XX ст. в економічній науці сформувався комплекс ідей, який суттєво відрізнявся від базових постулатів ортодоксальної теорії, разом з тим він залишився в межах ринкової парадигми [223, с.42]. Це було викликано потребою в новому підході, який би „...вивчав поведінку людини і загальний економічний розвиток в умовах не ресурсних, а інституційних обмежень, тобто діяльність економічних суб’єктів під впливом правових норм і культурних традицій, названих загальним ім’ям „інститути”. Інституціалісти досліджували в основному вплив на економічні суб’єкти конкретних норм і всієї нормативної інфраструктури, не зумівши при цьому сформувати цілісну наукову доктрину” [150, с.123].

Таким чином, у XX ст. провідні вчені-теоретики перш за все розвивали статичну модель ринку, що склалась у попередньому столітті. Так, заслуговують на увагу розроблені теорія добробуту А.Пігу (1877-1959 рр.), концепції „провалів” ринку і „провалів” держави Дж.Акерлоф (н.1940 р.), Дж.Стігліц (н.1943 р.), Дж.Бьюкенен (н.1919 р.) та ін. перевірена досяжність максимуму статичної ефективності при досконалій конкуренції К.Ерроу (н.1921 р.), Ж.Дебре (н.1921 р.), отримана відповідь на питання щодо вирішення системи вальрасівських рівнянь загальної ринкової рівноваги Ж.Дебре, Р.Манделл (н.1932 р.) розроблені теорія недосконалої конкуренції та теорія ігр П.Сраффа (1898-1983 рр.), Е.Чемберлін (1899-1967 рр.), Дж.Робінсон (1903-1983 рр.), Дж.фон Непман (1903-1957 рр.) і О.Моргенштерн (1902-1977 рр.), Дж.Неш (н.1928 р.) та ін. [235, с.21].

Самі теоретичні дослідження соціальної функції добробуту здебільшого є математичним доповненням до аналітичних питань економічної теорії. Проте, наприкінці 40-х років XX ст. означені дослідження сформували і виокремили повну нормативну теорію, що досліджувала проблеми добробуту різних економіко-політичних устроїв суспільства та механізмів здійснення соціального вибору. Методологічні інструменти теорії використовувалися для обґрунтування основних напрямів економічної політики [187, с.97].

У теорії добробуту констатується, що причиною провалів ринку є не тільки монополія, але і наявність зовнішніх ефектів (екстерналій). Джерелами цих „провалів” також виступають, зокрема, неповнота інформації та високі витрати на її отримання, моральний ризик, протиріччя інтересів „принципал – агент”. Тезі про спроможність держави коригувати „провали” ринку протиставлений висновок щодо „провалів” держави, обґрунтований концепціями ретроорієнтованої поведінки і природи політики, зокрема [235, с.21].

Аналізуючи еволюцію поглядів вітчизняних економістів у другій половині XIX ст. – початку XX ст., можна зробити висновок про те, що переважна більшість українських економістів були прихильниками активного втручання держави в ринкову економіку. Це, зокрема зазначено в працях С.Білої [24, с.114–120] та Е.Лортікян [183, с.72–80]. Як послідовного захисника ідей вільного ринку без втручання держави називають лише І.Вернадського (1821-1884 рр.). Інші економісти, на думку авторів публікацій, послідовно розвивали теорію про поєднання переваг ринкового механізму з регуляторним впливом державних та громадських інститутів на розвиток економічних процесів.

Серед головних причин, які істотно вплинули на поширення серед українських економістів ідей про необхідність державного регулювання економіки – запізнілий у порівнянні із Англією, Нідерландами та США вступ царської Росії на капіталістичний шлях розвитку. Це змушувало вести пошуки не тільки найбільш ефективних напрямів розвитку власної промисловості, а й методів її захисту від зовнішньої конкуренції.

На думку, І.Коропецького [164], прихильником ідей А.Сміта був І.Вернадський. Послідовники марксистської теорії трудової вартості – М.Зібер (1844-1888 рр.), Д.Піхно (1853-1913 рр.), а Р.Орженцький (1863-1923 рр.) – схилявся до маргиналізму. Найяскравішими представниками так званого „соціального напрямку”, що склався в результаті розвитку на вітчизняному ґрунті ідей німецької історичної школи та школи „державного соціалізму”, К.Гордиця [67] називає М.Бунге (1823-1895 рр.), М.Тугана-Барановського (1865-1919 рр.), М.Левитського (1859-1936 рр.), В.Железнова (1869-1933 рр.). Єднало цих економістів те, що вони відкидали програми і фритредерів, і соціалістів, виступаючи за поєднання економіки вільного підприємництва з активним державним регулювання ринкових відносин.

Відомий економіст І.Янжул (1846-1914 рр.) був прихильником думки про те, що держава має право і повинна втручатися в інтереси окремих суб’єктів для захисту суспільних інтересів. Він зазначав, що основна мета існування держави і всього людського співіснування – вище благо, вище щастя якомога більшої кількості людей, і немає такого права, яке держава не повинна була б порушити і знищити, якщо це зумовлено вимогами загального блага... Держава має повне виправдання, впроваджуючи в життя будь-який закон, яким без подальших наслідків додає дещо до суми загального щастя [343, с.8].

На думку М.Туган–Барановського „державна влада завжди має по відношенню до окремих осіб примусовий характер” [309, с.265]. У той же час він наголошував на плідності ідей щодо принципу поєднання приватної власності та підприємництва з державним регулюванням. На його думку, життя йшло всупереч науці, і наука пішла на поступки ... захисників ніким не регульованого, зовсім вільного товарного господарства залишилось зовсім мало ... Вивчення законів вільної гри економічних сил – у чому й полягає найважливіший зміст політичної економії – призвело до визнання необхідності планомірного регулювання цієї гри суспільною владою [308]. Отже, представники української економічної думки другої половини XIX – початку XX ст. поступово проникалися ідеєю про необхідність та доцільність активного втручання держави в економіку [318, с.6.].

Підсумовуючи, можна зробити висновок про те, що необхідність посилення чи послаблення державного втручання в економічні процеси визналась реальною дійсністю. В епоху розквіту ліберальної ринкової економіки більш широке поширення отримав класичний напрям щодо питання про економічну роль держави. Внаслідок кризи класичного товарного господарства та вимушеного посилення економічної діяльності держави: кейнсіанська теорія в 30-ті роки і до середини 70-х років узяла гору над класичною. В кінці 1970-х років посилилась тенденція до зростання інфляції, зменшилися темпи зростання продуктивності праці та виникли інші негативні моменти в економіці, що викликало недовіру до кейнсіанської теорії. Саме в цей час виникли і отримали розвиток більшість альтернативних макроекономічних концепцій (Додаток А.). На даний час, складно визначити баланс цих двох течій з питань економічної діяльності держави. Боротьба між цими науковими тенденціями продовжується і донині [254, с.126].

З іншого боку, необхідно зазначити, що сучасні економічні системи в розвинутих країнах функціонують на принципах органічного поєднання ринкового механізму регулювання з державним. Причому механізми регулювання діють не відособлено, а відбувається взаємопроникнення функцій ринку та державного регулювання [279, с.62].

Це обумовлено тим, що в сучасному суспільстві при збереженні ринкових свобод, інститутів і механізмів значним чином через ускладнення соціально-економічних процесів відбувається розширення функцій держави. Переважна більшість фундаментальних проблем сьогодення не може бути ефективно вирішена за допомогою тільки ринкових механізмів. Проте, було б помилково бачити в державному регулюванні панацею від усіх соціально-економічних проблем. Економічна ефективність – це, перш за все, ринок. Тому всі сучасні розвинуті економіки базуються на ринкових засадах, які поступово сприймаються всім іншим світом, незважаючи на те, що кожна країна зберігає власну специфіку. Колишнє протистояння держави і ринку в розвинутих країнах втратило сенс: і держава, і ринок займають в соціально-економічній системі цілком визначене місце, виконують притаманні тільки їм функції та існують в непорушній єдності [222, с.74–75].

Як свідчить зарубіжний та й вже набутий вітчизняний досвід, жодна концепція макроекономічного регулювання, якщо вона не адаптована до місцевих умов, а скопійована і механічно впроваджена в економіку країни без урахування особливостей і рівня економічного, політичного і навіть культурного розвитку, не зможе принести відповідного позитивного результату. Концепція, яка для однієї країни є доцільною та ефективною, для іншої може бути шкідливою [108, с.93].

Така концепція повинна враховувати, з одного боку, багатогранність теорій про місце держави в економіці, а з іншого – базуватися на ретельному аналізі факторів і причин, які обумовили в різних країнах на різноманітних етапах зміну наукових положень, що приймалися за основу при реалізації економічної політики та визначенні місця держави. Кожна із відомих теоретичних шкіл мала у своєму арсеналі відповідні інструментарії регулювання економіки. Проте, до цього часу не сформульований універсальний критерій оптимальності наслідків державного втручання в економічні процеси [15, с.6].

Усе це звичайно, ускладнює формування ефективної системи державного регулювання вітчизняної економіки. Але те, що вже в цьому відношенні зроблено в минулому в інших державах, є для нас цілком очевидним фактом. У теорії і практиці державного втручання в економічні процеси потрібно враховувати наявний світовий досвід і вирішувати, у який спосіб і в яких межах його можна використати з максимальною ефективністю для України.