ТЕМА 6. СТРАТЕГІЯ І ТАКТИКА РИЗИК-МЕНЕДЖМЕНТУ В ІНДУСТРІЇ ГОСТИННОСТІ

Ризик-менеджмент – це сукупність методів, прийомів і заходів, що дозволяють певною мірою прогнозувати настання ризикових подій і вживати заходів щодо їхньої мінімізації.

Кожна фірма має свої переваги й на основі цього виявляє ризики, яким може бути піддана. Фірма вирішує, який рівень ризику для неї прийнятний, і шукає способів уникнення небажаних ризиків. Аналогічні дії в економічній науці називають системою управління ризиками. Це особливий різновид діяльності, спрямований на пом’якшення впливу ризиків на кінцеві результати діяльності підприємницької фірми.

Система ризик-менеджменту складається з двох підсистем:

об’єкт управління;

суб’єкт управління.

Об’єкт управління – це безпосередньо ризик, ризиковані втрати капіталу й економічні відносини між суб’єктами у процесі підприємницької діяльності. Суб’єкт управління – це спеціальна група людей (фінансові менеджери, фахівці зі страхування та ін.), яка здійснює цілеспрямоване функціонування об’єкта управління, використовуючи різні прийоми і засоби управлінського впливу.

Основні функції об’єкта управління в ризик-менеджменті такі: дозвіл ризику, ризиковане вкладення капіталу, робота зі зниження величини ризику, страхування ризиків, економічні відносини і зв’язки між підприємцями.

До основних функцій суб’єкта управління належать:

Прогнозування – це здатність передбачати певну подію. Прогнозування вимагає від менеджера певного відчуття ринкового механізму та інтуїції, а також уміння знаходити гнучкі швидкі рішення.

Організація в управлінні ризиками – це об’єднання осіб, що спільно реалізують програму ризикованого вкладення капіталу на основі певних правил і процедур (створення органів керування, установлення взаємозв’язку між управлінськими підрозділами, розробка норм, нормативів, методик тощо).

Регулювання – це певний механізм впливу на об’єкт управління для досягнення стійкості цього об’єкта в ситуації непевності й ризику.

Координація – це дії, що дозволяють узгодити роботу всієї системи управління ризиком, апарату управління і фахівців.

Стимулювання в ризику-менеджменті – це спонукання фахівців до зацікавленості у результаті своєї роботи.

Контроль – це збирання інформації щодо ступеня виконання накресленої програми управління ризиком, прибутковості ризикованих вкладень капіталу, співвідношення прибутку й ризику. Кінцевий етап контролю – аналіз результатів заходів щодо зниження ступеня ризику.

Процес управління, тобто процес впливу суб’єкта на об’єкт управління, може здійснюватися тільки за умови обігу певної інформації між керівною і керованою підсистемами. Процес управління, незалежно від його конкретного змісту, завжди припускає отримання, передачу, переробку й використання інформації. Водночас отримання надійної і достатньої інформації виконує основну функцію, оскільки воно дозволяє підприємцю прийняти конкретне рішення стосовно дій в умовах ризику.

Інформаційне забезпечення функціонування ризику-менеджменту складається з різного виду інформації: статистичної, економічної, комерційної, фінансової тощо.

Основні принципи ризик-менеджменту:

Не можна ризикувати більше, ніж це може дозволити власний капітал.

Потрібно думати про наслідки ризику.

Не можна ризикувати великим заради малого.

Позитивне рішення приймається лише у разі відсутності вагань.

У разі наявності вагань приймається негативне рішення.

Не можна думати, що завжди існує тільки одне рішення. Можливе існування інших.

Реалізація першого правила означає, що перш ніж прийняти рішення щодо ризикованого вкладення капіталу, підприємець повинен:

визначити максимально можливі розміри збитків, пов’язаних із певним ризиком;

порівняти його з усіма власними фінансовими ресурсами і вкладеним капіталом, щоб визначити, чи не призведе втрата капіталу до банкрутства цього підприємства.

Обсяг збитку від укладення капіталу може дорівнювати обсягу цього капіталу, бути меншим чи більшим за нього.

Співвідношення максимально припустимого обсягу збитків та обсягу власних фінансових ресурсів інвестора становить ступінь ризику, який веде до банкрутства. Він вимірюється за допомогою коефіцієнта ризику:

де К – коефіцієнт ризику;

Y – максимально можлива сума збитку;

C – обсяг власних фінансових ресурсів з урахуванням відомих надходжень засобів.

Досвід підтверджує, що оптимальний коефіцієнт ризику складає 0,3, а критичний (перевищення якого призводить до банкрутства) – 0,7.

Для визначення комплексного показника ризику може бути використана формула:

 де_i – нормативна мінімальна оцінка певного ризику;

∆і – додаткова величина оцінки певного ризику, яка залежить від певних ситуацій.

Після побудови комплексного показника ризику визначають зв’язок між факторами шляхом застосування методу факторного аналізу.

Реалізація аналізу ризику за цим методом потребує, щоб підприємець, знаючи максимально допустиму величину збитку, визначив, до чого вона може призвести, і якою є вірогідність ризику. Прийнявши рішення відмовитися від ризику (тобто від дії, яка зумовлює ризик), прийняття ризику під свою відповідальність або передачі відповідальності за нього іншій особі.

Реалізація третього варіанту особливо чітко простежується під час передачі ризику, тобто під час страхування. У цьому випадку підприємець повинен вибрати сприйнятливе для нього співвідношення між страховим внеском та страховою сумою.

Ризик не повинен бути здійснений, тобто інвестор не має приймати ризик, якщо розмір збитку достатньо великий у порівнянні з економією на страховому внеску.

Реалізація інших правил означає, що в ситуації, для якої є тільки одне рішення (позитивне чи негативне), потрібно спочатку спробувати знайти інші рішення, які, можливо, дійсно існують. Якщо аналіз зазначає, що інших рішень немає, то потрібно приймати негативне рішення.

Організацію ризику-менеджменту можна розглядати як єдину технологію процесу управління ризиком (рис. 4.1).

Перший крок організації управління ризиками – визначення мети ризику й мети ризикованих вкладень капіталу. Мета ризику – це результат, який необхідно одержати. Ним може бути виграш, прибуток, дохід тощо. Мета ризикованих вкладень капіталу – одержання максимального прибутку.

Другий крок – одержання інформації стосовно навколишнього оточення, яка необхідна для прийняття рішення. Адже на кожному кроці підприємця підстерігають ситуації, що можуть загрожувати людям, майну, фінансовим результатам господарської діяльності. Тому підприємцю для прийняття рішень важливо знати ступінь ризику, що відповідає дійсності. На основі аналізу такої інформації і з урахуванням міри ризику можна правильно визначити ймовірність настання ризикованої події, знайти ступінь ризику й оцінити його вартість.

Під вартістю ризику треба розуміти фактичні збитки підприємця, витрати на зниження величини цих збитків або витрати на відшкодування таких збитків і їх наслідків.

Третій крок – на основі наявності інформації стосовно навколишнього середовища, імовірність, ступінь і величину ризику розробляється різні варіанти ризикованого вкладення капіталу і проводиться оцінка їхньої оптимальності шляхом зіставлення очікуваного прибутку й величини ризику.

Четвертий крок – дії, що дозволяють правильно обрати стратегію і прийоми керування ризиком, а також способи зниження ступеня ризику. У цьому разі головну функцію виконує фінансовий менеджер з його психологічними якостями і схильністю до ризику.

П’ятий крок – розробка програми зі зниження ризику. На цьому етапі необхідно враховувати, що прийняття рішень в умовах ризику – це психологічний процес. Тому разом із математичною обґрунтованістю рішень варто враховувати психологічні властивості людини: агресивність, нерішучість, сумніви, самостійність та ін. Адже зрозуміло, що та сама ризикована ситуація сприймається різними людьми по-різному.

Отже, оцінка ризику й вибір фінансового рішення багато в чому залежить від людини, що приймає рішення (наприклад, керівники консервативного типу, які не схильні до інновацій, не впевнені у своїй інтуїції й у своєму професіо- налізмі, не впевнені у своїх працівниках, зазвичай намагаються уникати ризику).

Шостий крок – організація заходів щодо виконання накресленої програми дії. Тобто визначення заходів, обсягів і джерел фінансування цих робіт, конкретних виконавців, термінів виконання тощо.

Сьомий крок – контроль виконання накресленої програми, аналіз і оцінка результатів виконання обраного варіанта ризикованого рішення. Для цього створюються органи керування ризиком на певному господарському суб’єкті.

Органом керування ризиком може бути фінансовий менеджер, менеджер із ризиків, відповідний апарат керування: сектор страхових операцій, сектор венчурних інвестицій, відділ ризикованих вкладень капіталу тощо. Наприклад, відділ ризикованих вкладень капіталу може здійснювати такі функції:

проведення венчурних і портфельних інвестицій, тобто ризикованих вкладень капіталів відповідно до чинного законодавства;

розробка програми ризикованої інвестиційної діяльності;

збір, обробка, аналіз і збереження інформації щодо навколишнього оточення;

визначення ступеня і вартості ризиків, стратегії і прийомів керування ризиком;

розробка програми ризикованих рішень і організація її виконання, включаючи контроль й аналіз результатів;

здійснення страхової діяльності, створення договорів страхування і перестрахування, проведення страхових і перестрахувальних операцій, розрахунку зі страхування;

розробка умов страхування і перестрахування, встановлення розмірів тарифних ставок страхових операцій;

видача гарантії з дорученням вітчизняних та іноземних страхових компаній, відшкодування збитків за їхній рахунок, доручення іншим особам виконання аналогічних функцій за кордоном;

ведення відповідної бухгалтерської, статистичної й оперативної звітності з ризикованих вкладень капіталу.