Теоретичний матеріал до теми 6: Державне регулювання розвитку біоекономіки

Сучасні реалії вимагають адаптації цілей та інструментів державного регулювання економіки до умов нового технологічного укладу та розвитку економіки знань. Державне регулювання завжди було необхідною умовою поступального розвитку країни, проте держава поряд із традиційними функціями підтримки порядку, законності, організації національної оборони сьогодні повинна, в першу чергу, забезпечувати умови для сталого розвитку економіки. У сучасних умовах будь-яка держава здійснює регулювання національної економіки, з різним ступенем втручання в її функціонування на інституційних засадах.

Причини державного регулювання розвитку біоекономіки випливають з його основних цілей, завдань і функцій (рис.3)

Рис. 3. Функції державного регулювання розвитку біоекономіки в Україні

Цільова функція передбачає визначення цілей та пріоритетів національного розвитку – держава формує стратегічні цілі розвитку біоекономіки, визначає потрібні ресурси, їх ефективність, а також соціальні, економічні наслідки цих дій шляхом розробки Державної стратегії розвитку біоекономіки до 2030 р.

Стимулююча функція визначає регулятори, здатні ефективно впливати на діяльність господарських суб'єктів і спрямовувати економічні процеси країни у напрямку розвитку біоекономіки. До таких регуляторів можна віднести сприятливу податкову політику; формування сприятливого інвестиційного клімату, необхідного для розвитку аграрного виробництва як бази виробництва біомаси, науково-дослідної сфери як джерела розробки біотехнологій, необхідних для виробництва біотехнологічної продукції.

Нормативна функція охоплює правові основи ефективного функціонування біоекономіки за рахунок прийняття відповідних законів та застосування інших нормативних та регулятивних засобів.

Коригуюча функція передбачає ряд заходів з метою перерозподілу ресурсів для зміни структури виробництва національного продукту у бік використання відновлюваних ресурсів, розвитку кругової економіки на основі використання сучасних біотехнологій.

Соціальна функція сприяє реалізації соціальних цінностей – держава забезпечує соціальний захист та соціальні гарантії, сприяє підвищенню якості життя, забезпечує збереження навколишнього середовища та сталий розвиток.

Безпосереднє управління неринковим сектором економіки передбачає регулювання діяльності державного сектору економіки та вплив на суспільство з метою стимулювання розвитку біоекономіки. Для виконання цієї функції необхідно застосовувати фінансування фундаментальних досліджень у галузі біоекономіки за рахунок бюджетних платежів та кредитів, фінансування заходів соціальної та культурної політики задля формування нових суспільних норм, заснованих на необхідності розвитку біоекономіки, державну закупівлю біотехнологічної продукції тощо.

Контролююча функція вимагає розробки державних стандартів біотехнологічної продукції, нагляду і контролю за їх дотриманням, формування сприятливого середовища розвитку біоекономіки.

Зовнішньоекономічна функція держави щодо регулювання всіх напрямів зовнішньоекономічної діяльності держави з метою захисту національних інтересів у системі світового господарства. Засобами її реалізації є регулювання курсу національної валюти, стимулювання експорту, регулювання імпорту, митна політика, режим конвертованості, умови вивозу капіталу.

Слід наголосити, що основною функцією державного регулювання розвитку біоекономіки є організація життя в суспільстві з метою забезпечення умов для нормальної його життєдіяльності та забезпечення можливості реалізації потреб майбутніх поколінь. Це потребує комплексного регулювання з урахуванням інтересів різних категорій осіб: суб’єктів господарювання, їх об’єднань, споживачів, найманих працівників, територіальних громад держави, а також міжнародної спільноти. Комплексне та збалансоване врахування всіх цих інтересів можна забезпечити лише використовуючи такий інститут державного регулювання розвитку біоекономіки, як соціальне партнерство.

Доцільно розглянути завдання державного регулювання розвитку біоекономіки, виходячи із орієнтації на окремі складові розвитку сучасної економічної системи (рис.4).

Рис. 4. Завдання державного регулювання розвитку біоекономіки

Роль держави полягає у формуванні інституційного та макроекономічного середовища збалансованого розвитку біоекономіки. Основним завданням держави в період розвитку біоекономіки є визначення легітимних та ефективних норм та правил взаємодії між економіко-правовими суб’єктами та контролю за їх виконанням. На основі цього робимо висновок, який можна взяти за основу інституційної трансформації національної економіки в період розвитку біоекономіки, а саме: розвиток біоекономіки потребує інституційного забезпечення, а сама біоекономіка - це насамперед, усталені норми, принципи та правила взаємодії основних суб’єктів.

Теоретичні парадигми та концепції державного регулювання розвитку біоекономіки спрямовані на досягнення конструктивних відносин держави з приватним підприємництвом та громадянським суспільством, на пріоритети сталого розвитку суспільства, на забезпечення єдності економічної і соціальної ефективності розвитку біоекономіки.

Основним завданням держави в період розвитку біоекономіки є визначення легітимних та ефективних норм та правил взаємодії між економіко-правовими суб’єктами та контролю за їх виконанням.

Головна мета державного регулювання розвитку біоекономіки – довгострокове забезпечення добробуту населення, можливостей регенерації природної системи та підвищення конкурентоспроможності країни у світовому господарстві.

При цьому слід зазначити, що розвиток біоекономіки можуть забезпечити певні форми організації виробництва і ведення господарства: організаційні структури управління підприємствами біоекономіки, ефективні форми міжгалузевих взаємозв’язків (наприклад, між виробниками і переробниками біомаси, науково-дослідними структурами та біотехнологічними підприємствами), соціальне партнерство, територіальна організація виробництва (наприклад, агробіокластери).

Досліджуючи існуючі методичні підходи до визначення сутності державного регулювання визначено, що на сьогодні серед вчених немає єдності щодо розмежування форм і методів державного регулювання. Одні автори розрізняють його типи (короткотермінове і довготермінове), інші виокремлюють адміністративне і правове, пряме і опосередковане економічне регулювання, інші взагалі ці поняття часто ототожнюють.

Метод в самому загальному значенні - це спосіб досягнення мети, певним чином упорядкована діяльність з реалізації вибраних цільових установок. У науковому розумінні метод є сукупністю однорідних засобів, прийомів, які застосовуються систематично під час реалізації функцій державного регулювання Розглядаючи методи державного регулювання, можна систематизувати їх за певними критеріями. Перш за все виділяють прямі та непрямі методи регулювання економіки.

До прямих методів відносяться:

визначення стратегічних цілей розвитку економіки та їх відображення в державних стратегіях, цільових програмах;

державні замовлення і контракти на виробництво та постачання окремих видів продукції, виконання робіт та надання послуг;

державна підтримка програм, замовлень і контрактів;

нормативні вимоги до якості і сертифікації технологій і продукції;

правові і адміністративні обмеження і заборони стосовно випуску певних видів продукції;

ліцензування операцій по експорту та імпорту товарів.

Фактично, прямі методи державного регулювання включають себе способи і прийоми впливу на керуючу й керовану системи, їх окремі елементи із використанням відносин субпідрядності. Особливість цих методів полягає в тому, що за їх допомогою здійснюється прямий вплив на керований об'єкт; визначаються найближчі завдання останнього, порядок і терміни їх виконання, ресурси й умови роботи керованого об'єкта.

Прямі методи державного регулювання здійснюються переважно в двох формах:

1) адміністративно-відомчий - у вигляді прямого дотаційного фінансування відповідно до спеціальних законів, що приймаються з метою безпосереднього сприяння розвитку бізнесу, до яких належать: дотації, субсидії, компенсації, виплати з фондів підтримки підприємництва, ліцензування, сертифікація, встановлення мит;

2) програмно-цільовий – у вигляді фінансування програм цільових, де держава виступає в ролі замовника.

Адміністративні методи широко використовуються у регулюванні національної економіки (ліміти, квоти, санкції, ліцензії, розподіл ринків, заморожування цін чи заробітної плати, державні замовлення і тощо.), а також у захисті національних інтересів у системі загальносвітових господарських зв'язків (ліцензування експорту чи державний контроль за імпортом капіталу та робочої сили).

Адміністративне регулювання спирається безпосередньо на силу державної влади і включає заходи заборони, дозволу, примушення. До адміністративних заходів відносяться:

корегування порогових (граничних) цін на ту чи іншу продукцію;

визначення пріоритетних напрямів дотацій і інвестицій; контроль за дотриманням стандартів на виготовлену продукцію;

встановлення квот, митного збору на імпорт або експорт сільськогосподарської продукції і продовольства в цілях захисту вітчизняних товаровиробників і продовольчого ринку;

переорієнтація органів державного управління відповідно до формування якісно нової структури, адекватній ринковій економіці; розвиток функцій місцевого самоврядування.

На думку науковців, в країнах з розвиненою ринковою економікою сфера адміністративних засобів обмежується головним чином охороною довкілля, забезпеченням мінімально допустимих умов життя малозабезпечених верств населення, а також припиненням розвитку тіньового бізнесу.

Непрямі методи державного регулювання націлені на стимулювання процесу розвитку підприємництва, створення сприятливого зовнішнього середовища для діяльності цього сектора економіки. Вони спираються в основному на економічні важелі і впливають на економічні інтереси суб’єктів господарської діяльності. До цієї групи методів належать:

оподаткування (рівень оподаткування та система податкових пільг);

регулювання цін, їх рівнів та співвідношень;

плата за ресурси, ставка відсотку за кредит, кредитні пільги;

митне регулювання експорту та імпорту, валютні курси та умови обміну валют;

кредитування.

Застосовуючи непрямі методи держава прямо не втручається в процес прийняття рішень економічними суб'єктами, а лише створює умови для того, щоб суб’єкти самостійно вибирали такі варіанти, які відповідають цілям державної економічної політики. Перевагою непрямих методів впливу є те, що вони не порушують ринкову ситуацію, а недоліком - існування тимчасового лагу, що виникає між моментами прийняття державою цих заходів, реакцією на них економіки та реальними змінами в господарських результатах. Непрямі методи, як правило, сприяють матеріальній зацікавленості й передбачають матеріальну відповідальність суб’єктів економічної системи. Вони, звичайно, можуть мати різний рівень впливу на прийняття суб’єктами самостійних рішень. Наприклад, мито і податки діють досить активно, надання ж економічної інформації ринковому сектору хоча й економічно реалізується в інтересах державної політики, але не викликає досить суттєвої реакції ринкових агентів.

Співвідношення прямих і непрямих методів залежить від економічної ситуації в країні й обраної в зв'язку з цим концепції державного регулювання підтримки та розвитку підприємництва, тобто з акцентом на ринкові механізми або державне регулювання.

Дослідники, розглядаючи методи державного регулювання економіки та окремих її секторів, також виділяють такі групи методів, як економічні, організаційні та правові. До економічних методів автор відносить сукупність амортизаційної, податкової, кредитної, інноваційної, цінової політики та політики у сфері формування людського капіталу. Організаційні методи включають у себе участь у інвестиційних проектах та програмах, розвиток інформаційної інфраструктури. Правові методи регулювання включають в себе сукупність законодавчих актів (законів), указів Президента, постанов і розпоряджень Кабінету міністрів, які спрямовані на правове забезпечення функціонування бізнесу, підтримання конкурентного середовища, гарантій свобод і захисту прав та інтересів всіх громадян (наприклад, таких як право на життя, здоров’я, власність і отримання прибутку).

Рис.5. Система методів державного регулювання розвитку біоекономіки

Важливим інструментом державного регулювання розвитку біоекономіки виступає соціальне партнерство, котре на основі добровільної взаємодії держави, бізнесових структур та громадськості допомагає узгодити інколи протилежні цілі, і завдяки синергетичному ефекту сприяє розвитку біоекономіки на сучасному етапі. Адже сьогодні спостерігається інституційна недостатність забезпечення ефективної взаємодії між державним, приватним і громадським секторами економіки в умовах розвитку біоекономіки. Зокрема, доступність, поширення інформації про розвиток біоекономіки, біотехнологічної продукції та її достовірність, має ключове значення для прийняття рішень як в умовах ринкової взаємодії, так і при здійсненні державного регулювання. За умов недостатнього розвитку інститутів правової держави та нерозвинутого громадянського суспільства, ринкове середовище невзмозі забезпечити позитивні соціально-економічні наслідки розвитку біоекономіки.

До організаційних методів відносимо розробку Державної стратегії розвитку біоекономіки, котра визначає систему створення конкурентоспроможної біоекономіки, яка повинна стати основою модернізації та побудови постіндустріальної економіки шляхом розвитку таких напрямів, як агробіотехнології, біоенергетика, біомедицина, промислові біотехнології. У рамках організаційних методів забезпечується формування секторальної інтеграції, котра передбачає створення системи господарських зв'язків в процесі обміну результатами діяльності секторів біоекономіки (наприклад, – логістика по доставці і переробці біомаси, впровадження наукових розробок у виробничу сферу, створення і підтримка територіальних агробіокластерів), розвиток і підтримку інфраструктури біоекономіки.

Основні риси та напрями державного регулювання розвитку біоекономіки:

державне регулювання – це цілеспрямована діяльність державних структур, спрямована на досягнення поставлених цілей, зокрема, розвиток біоекономіки;

державне регулювання повинно охоплювати всі основні напрями діяльності економічних агентів для забезпечення ефективного розвитку біоекономіки;

державне регулювання передбачає існування механізмів участі громадян в діяльності держави, зокрема, соціального партнерства;

державне регулювання повинно бути відповіддю на суспільні вимоги та сучасні виклики, котрі виникають у економічній системі та світі;

державне регулювання обов’язково базується на законі, тобто воно має бути легітимним. У сучасному суспільстві фіскальні, регулятивні чи контрольні дії приймаються як легітимні, і все ж легітимність є необхідною, але недостатньою умовою ефективної державної політики;

державне регулювання базується на використанні певних важелів (інструментів) для досягнення поставленої мети.

Таким чином, державне регулювання розвитку біоекономіки має поєднувати у собі принципи сталого розвитку та визначення способів ефективного їх використання з оптимізацією вигод для всіх суб’єктів економічної системи (держава, бізнес, суспільство).

Механізм державного регулювання розвитку біоекономіки повинен враховувати різнопланову структуру суб’єктів біоекономіки і здійснювати регулювання економікою при максимальному дотриманні їх інтересів. При цьому слід підкреслити, що механізм державного регулювання не можна реалізувати без необхідного забезпечення форм, способів і методів свідомого регулювання економіки (рис. 6).

Модель свідчить, що державне регулювання розвитку біоекономіки можна визначити як сукупність конкретних форм, методів, засобів, інструментів, інститутів та правових форм, які застосовуються в процесі реалізації відповідної державної політики для регулювання виробничо-економічних та суспільних відносин між основними суб’єктами у відповідності до основних цілей сталого розвитку держави.

Державне регулювання розвитку біоекономіки передбачає цілеспрямований вплив на функціонування національної економіки з метою узгодження економічних, соціальних та екологічних інтересів, забезпечення економічного зростання та покращення якості життя населення із стратегічною орієнтацією на цілі сталого розвитку.

Рис.6. Модель державного регулювання розвитку біоекономіки