Тема 10. Антропологічна проблематика в біоетиці.

У 1997 р Всесвітня організація охорони здоров’я прийняла рішення про заборону клонування організму людини. Багато генетики вважають клонування людини неприйнятним як з моральної, так і з наукової точки зору, як «селекцію людей з особливо цінними геномами». Це носить скоріше гіпотетичний і спекулятивний характер, ніж науково-практичний. Виходячи з гуманітарних цілей, біоетика вимагає берегти життя взагалі і особливо бути акуратним при впливі на людський організм і психіку. Лікарям необхідно пам’ятати слова І.П. Павлова (1849-1936), що «людина – неповторне унікальне одухотворене істота, призначене за своєю природою і сутністю до творчої творчої діяльності, гідної віри, надії, любові». Впливаючи на морально-етичні погляди лікарів, необхідно більше уваги приділяти розвитку у них професійних та філософсько-моральних особистих якостей.

Звідси випливає: 1) зміст біоетики має випливати з досягнень всіх природничих наук і насамперед біомедицини; 2) біоетика не повинна суперечити здоровому глузду, коли він спирається на великий емпіричний матеріал практичної медицини. Ці вимоги до біоетики служать цілям формування у всіх вчених, лікарів, фармацевтів, та й у всіх фахівців самого поважного ставлення до життя. В рамках спільних традицій і тенденцій розвитку культури кожна епоха висувала вченим і медикам все нові і нові вимоги до їх моралі повинності, які виражалися в ідеалах, принципах гуманізму. Тому філософське осмислення гуманних мотивів дослідження життя в сучасному природознавстві, в нових наукових теоріях біомедицини привели до розуміння необхідності формування науки біоетики, яка лежить на стику філософії, етики, соціології, юриспруденції, біології та медицини.

Біоетика стає моральною доктриною в науці і в медицині. Вона повинна стати деміургом морального здоров’я суспільства, оскільки завдання самозбереження життя в її природному стані дає надію на утвердження прав людини на вільне, самостійне визначення своєї творчої життєдіяльності. Біоетика привертає увагу всіх вчених і медиків до усвідомлення сенсу феномена смерті як невід’ємної сторони розвитку світу. Це тема не нова: про смерть написано не менше, аніж про життя. Поряд з біологією вже сто років існує танатологія – наука про смерть. З середини ХХ століття в західній Європі захопилися вивченням смерті шляхом експериментів над собою. Саме вони дозволяють судити про те, що кордон між життям і смертю дуже відносна. А оскільки людина, на відміну від тварин, усвідомлює невідворотність своєї смерті, вона виступає для нього конституційним фактором його філософії життя.

Сучасні підходи до того, як має бути організоване людське життя в цілому можна розподілити на такі  версії: 

І – гедоністичне підкорення тілесності, приміром, шляхом лібералізації й задоволення феноменів біологічної репродукції, статевості, біологічної смерті, творчості, праці тощо; 

 ІІ – подолання анатомічних, загальнобіологічних і фізичних умовностей тілесності; 

ІІІ – «комплементаризація буття» у руслі «технопобутової ноократії», або в дусі техногайянізму із усуненням правової вийнятковості людини, чи, приміром, у межах технології віртуальної реальності. Практично всі ці ідеї тавровані автографом трансгуманізму – світоглядної концепції, котра, зважаючи на приклади «ощасливлення людства» у XX столітті, отримує безліч критики. Найвразливіше її місце – парадоксальна серцевина. Приміром, типовий «трансгуманіст», будучи здебільшого носієм матеріалістичних переконань, ототожнює себе зі своїм тілом; у той самий час зарисовки з «прийдешнього чудесного світу» чомусь штовхають його зневажати актуальну форму людської тілесності, малюючи її пересторогою успадкування благ майбуття. Вивільнення від «кайданів тілесності» пропонується здійснити поступово: на першому етапі – унезалежити мозок, як «генератор особистості», на другому – полишити й його на користь цифрової форми. Якщо так, то логічно вимагати й наступного етапу – звільнення від електротехнічних носіїв «оцифрованої особистості». І так до нескінченності. Отже, приходимо до протиріччя з матеріалістичним підмурком трансгуманізму: повна свобода й самовладність людини – це свобода від матерії. Не кажучи вже про те, що «засоби звільнення» можуть куди більше уярмити людину громадивом недосконалих сурогатів. Словом, «матеріалістичний» трансгуманізм набуває послідовності лише як одна з програм «удосконалення матерії». 

Дані сучасної фізіології демонструють, що зв’язки між головним мозком і рештою тіла людини набагато глибші й інтимніші, ніж схематичні «інерваційні» й «метаболічні». Приміром, досліджується роль у психічному процесі електроенцефалографічних потенціалів, викликаних серцебиттям, роль інтероцепції у функції самоусвідомлення й суб’єктності людини, у сприйнятті часу, у континуальності свідомості; не менша роль аферентації блукаючим нервом у психічному процесі, вплив мікробіоти товстої кишки на вищі психічні функції тощо. Найцікавіше, що острівець – найвищий центр вісцероцептивного й інтероцептивного сприйняття – є чільною ланкою кіркових корелятів найскладніших психічних функцій. Отже, увиразнюється нетотожність між феноменом особистості й головним мозком: самого лиш вмісту черепа, здається, недостатньо для реалізації вищих психічних функцій. Це підтверджується історією з когнітивними розладами на тлі спінальної травми, котра (історія), між іншим, руйнує сподівання на реалістичність «автономізації мозку» без істотної шкоди для психіки. А між тим, сьогодні людство не в змозі протезувати навіть «метаболічні» зв’язки поміж мозком і рештою тіла: тривалість біль-менш безпечної штучної перфузії мозку все ще вимірюється годинами. Отже, «автономізація мозку» навіть нині, незважаючи на очевидні технологічні досягнення, виглядає фантастичною, якщо не фантазійною. Щоправда, менш примарною, аніж «оцифрування особистості». 

Тим часом, неважко бачити, що сучасна культура загострена на возвеличення будь-яких рукотворних клаптиків того, що ми називаємо інтелектом. І ось уже пересічний студент-медик переконаний у глибокій недосконалості людського тіла й розуму порівняно, приміром, із персональним комп’ютером чи смартфоном. Сучасна медична молодь не завжди спроможна розгледіти велич улаштування людського тіла, адже люди – такі «недосконалі», вразливі й узагалі смертні істоти... І все ж, поки що мозок, хоч і не без істотних зусиль, тримає статус культового об’єкта, з ним усе ще ув’язані численні переконання та сподівання сучасної людини. На нього загудзована таємнича сфера психічного й водночас він доступний і в прямому сенсі банальний. Співприсутність драматичної складності й рутинної доступності стала добрим ґрунтом для вирощення позитивістських уявлень про мозок. А мозок, скоріш за все, не такий. Він – «неформатний» у медійному розумінні цього слова. Нейрохірургія – єдина спеціальність, котра дає можливість дотику до живого людського мозку – перебуває в епіцентрі технологічного й біоетичного виру сьогодення.