Тема 10. Антропологічна проблематика в біоетиці.

При всій важливості поняття здоров'я не так просто дати йому вичерпне визначення. Дослідники виділяють найбільш типові еле­менти визначення здоров'я:

1. Нормальна функція організму на всіх рівнях його організа­ції (органів, гістологічних, клітинних і генетичних структур, нормальний перебіг фізіологічних і біохімічних процесів, що сприяють індивідуальному виживанню й відтворенню).

2. Динамічна рівновага організму та його функцій з навколишнім середовищем.

3. Здатність до повноцінного виконання основних соціальних фун­кцій, участь у соціальній діяльності та суспільно корисній праці.

4. Здатність організму пристосовуватися до постійно змінюва­них умов у навколишньому середовищі, здатність підтримува­ти сталість внутрішнього середовища організму, забезпечуючи нормальну та різнобічну життєдіяльність і збереження живого початку в організмі.

5. Відсутність хвороби, хворобливих станів, хворобливих змін.

6. Повне фізичне, духовне, розумове і соціальне благополуччя.

Поняття “здоров'я” неможливо сформулювати однозначно. Зараз налічується понад 400 визначень цього поняття.

Всесвітня організація охорони здоров'я (ВООЗ) визначає здоров'я як стан повного фізичного, духовного і соціального благо­получчя а не тільки відсутність хвороб і фізичних дефектів. Потріб­но зазначити, що поняття «здоров'я» є дещо умовним і об'єктивно встановлюється за сукупністю антропометричних, клінічних, фізіологічних та біохімічних показників, що визначаються з урахуванням статевого та вікового факторів, а також кліматичних і географічних умов.

По суті це визначення відтворюється і в останніх спеціальних працях, хоча має свої нюанси. Американський вчений Є. Мінард у монографії “Еволюція богів. Альтернативне майбутнє людства” пише: “Здоров’я можна визначити як функціонування психіки і тіла людини – не тільки відсутність хвороб (болю та безсилля), а й наявність у неї достатньої кількості енергії, ентузіазму і настрою для виконання чи завершення справи”.

Здоров'я відображає якість пристосування організму до умов зовнішнього середовища, становить процес взаємодії людини та середовища існування; сам стан здоров'я формується у результаті взаємодії зовнішніх (природних, соціальних) та внутрішніх (спад­ковість, стать, вік) факторів.

Не менш важливим у комплексній характеристиці здоров'я є чинники, що впливають на процес його формування. Узагальнені підсумки досліджень щодо здоров'я людини переконують, що воно залежить від багатьох чинників, зокрема таких як:

- соціально-економічні та екологічні умови (20%);

- стан системи охорони здоров'я (10%);

- спадковість (20%);

- умови та спосіб життя (50%).

Важливою складовою концепту “здоров'я” є репродуктивне здоров'я. Під репродуктивним здоров'ям, відповідно з рекомендаціями Програми дій Міжнародної конференції з питань народонаселення і розвитку (Каїр, 1994), також розуміється стан повного фізичного і соціального благополуччя, а не тільки відсутність захворювань репродуктивної системи, порушення її функцій і (чи) процесів у ній. Таким чином, репродуктивне здоров'я означає можливість задоволеного і безпечного сексуального життя, здатність до відтворення (народження дітей) і можливість вирішувати, коли та як часто це робити. Це передбачає право чоловіків та жінок на інформацію і доступ до безпечних, ефективних, доступних за ціною і прийнятних методів планування сім'ї та/або до інших, вибраних ними методів регулювання народжуваності, які не суперечать законом країни. Це означає також і право доступу до певних послуг в області охорони здоров'я, що дозволяють жінці безпечно перенести ва­гітність та пологи і забезпечують найкращу можливість народити здорову дитину.

До поняття “репродуктивне здоров'я” входить і сексуальне здоров'я – стан, що дозволяє людині в повній мірі відчувати стате­вий потяг і реалізовувати його, отримуючи при цьому задоволення.

Згідно з викладеними вище визначеннями, охорона репро­дуктивного здоров'я – це сукупність факторів, методів, процедур і послуг, які надають підтримку репродуктивному здоров'ю і спри­яють добробуту сім'ї чи окремої людини шляхом профілактики й вирішення проблем, пов’язаних з репродуктивним здоров’ям.

Невід’ємними складовими здорового способу життя є фізичне, репродуктивне, психічне та соціальне здоров’я.

Фізичне здоров'я – найважливіший компонент у структурі стану здоров'я людини. Він зумовлений властивостями організму як складної біологічної системи.

Організм володіє здатністю зберігати індивідуальне існування за рахунок самоорганізації. До проявів самоорганізації відносяться здатність до самооновлення, саморегулювання та самовідновлення. Самооновлення пов'язане із постійним взаємним обміном організ­му із зовнішнім середовищем речовиною, енергією та інформацією.

Фізичне здоров'я обумовлюється здатністю організму до само­регулювання. Досконала координація усіх функцій – наслідок того, що живий організм є системою, що саморегулюється. Саморегуляція складає сутність життя. Ця загальна властивість біологічних систем дозволяє встановлювати й підтримувати на деякому, відносно постійному рівні фізіологічно-біохімічні чи інші біологічні показники, наприклад, постійність температури тіла, рівень артеріального тиску.

Також самоорганізація біологічної системи проявляється у здатності до самовідновлення. Ця якість зумовлена регенерацією, а також наявністю множинності паралельних регулятивних впливів в організмі на всіх рівнях його організації. Компенсація недостат­ніх функцій за рахунок цих паралелей допомагає вижити організму в умовах пошкодження.

Фізичне здоров'я – це стан організму людини, який харак­теризується можливостями адаптуватися до різноманітних факторів життєвого середовища, рівнем фізичного розвитку, фізичної та функціональної підготовки організму до виконання фізичних навантажень.

До основних факторів фізичного здоров'я людини відносяться:

1) рівень фізичного розвитку;

2) рівень фізичної підготовленості;

3) рівень функціональної підготовленості організму до виконан­ня фізичних навантажень;

4) рівень та здатність до мобілізації адаптаційних резервів ор­ганізму, які забезпечують його пристосування до впливу різ­них факторів навколишнього середовища.

Здоров'я часто аналізується у порівнянні з розладами та хво­робами. Пов'язані зі здоров'ям поняття – адаптація, психічна стій­кість, гармонія – мають і протилежні значення: дезадаптація, психіч­на нестійкість, дисгармонія.

Здоров'я пов'язували з рівновагою та гармонією уже в античні часи. Багато розладів психічного здоров'я починаються з різної глибини дисгармонії особистості. Для відновлення психічного здоров'я людині необхідно повернутися до стану гармонії.

У Європейський декларації про охорону психічного здоров'я (Гельсінкі, січень 2005 р.) яка підписана також і Україною, у частині дій заявлено: “Ми також усвідомлюємо, що психічне здоров'я – одна з важливіших складових людського, соціального й економічного капіталу націй і тому психічне здоров'я слід розглядати як невід'ємний та необхідний компонент соціальної політики у інших областях, таких як захист прав людини, соціальне забезпечення, освіта і забезпечення трудової зайнятості. Тому ми, міністри, відповідальні за питання охорони здоров'я, зобов'язуємось визнати необхідність прийняття науково-обґрунтованих комплексних стратегій охорони психічного здоров'я і розглянути шляхи й способи розробки, здійснення і подальшого розвитку таких стратегій в наших країнах з врахуванням існуючих в них конституційних структур та обов'язків.

На жаль, Конституція України лише декларує, а не забезпечує якісне психічне здоров'я своїх громадян. Стаття 49 Конституції України проголошує, що: “Кожен має право на охорону здоров'я, медичну допомогу та медичне страхування. Охорона здоров'я забезпечується державним фінансуванням відповідних соціально-економічних, медико-санітарних і оздоровчо-профілактичних програм. Держава створює умови для ефективного і доступного для всіх громадян медичного обслуговування. У державних і комунальних закладах охорони здоров'я медична допомога надається безоплатно; існуюча мережа таких закладів не може бути скорочена». На нашу думку, потрібна така редакція: “Держава повинна постійно створювати найкращі умови для забезпечення гідного фізичного, психічного та духовного здоров'я своїх громадян”.

“Психічне здоров'я - це такий стан психіки й індивіда, котрий характеризується цільністю та погодженістю усіх психічних функцій організму людини, які забезпечують почуття комфортності, здатності до цілеспрямованої та усвідомленої діяльності, адекватним, з урахуванням етіокультуральних критеріїв форм поведінки.

– Це усвідомлення і відчуття безперервності, постійності та ідентичності свого фізичного та психічного Я;

– почуття постійності й ідентичності своїх переживань у типових ситуаціях;

– критичність до себе і своєї особистої психічної діяльності та її результатів;

– відповідність психічних реакцій силі та частоті впливів середовища, соціальним обставинам і ситуаціям.

Але сюди треба додати, що психічне здоров’я, це передусім здібність і постійне прагнення людини жити у любові та злагоді із самим собою та навколишнім світом.

Розрізняють поняття “об’єктивне здоров’я”, “суб’єктивне здоров’я”, “статичне здоров’я” та “динамічне здоров’я”. У їх основі лежить самопочуття людини й реальний стан її здоров’я.

“Суб’єктивне здоров’я” – коли людина почувається добре, але медичне обстеження показує наявність у неї відхилень від норми. “Об’єктивне здоров’я” – за поганого самопочуття ніякі об’єктивні порушення не мають свого прояву. Отже, лише самопочуття не може бути показником дійсного стану здоров’я людини.

Останнім часом, оцінюючи резерви організму людини, вчені прийшли до необхідності визначення вищезазначених понять “статичне здоров’я” та “динамічне здоров’я”. “Статичне здоров’я” – це стан організму в період відносного спокою м’язів поза харчовими, дихальними, нервовими та іншими навантаженнями. Під “динамічним здоров’ям” у широкому розумінні розглядають такий стан організму, що визначається шляхом дослідження його функцій під час дозованих навантажень. Таким чином, “динамічне здоров’я” людини оцінюється за резервами функціонування її основних органів та систем.

Обговорення категорії здоров'я та життєвого потенціалу в науковій літературі пов'язується як зі збільшенням продовжуваності життя (в тому числі чоловіків і жінок, оскільки полярність саме тут найбільше означена), покращенням якості життя, зміною екологічних (зовнішніх) і соціально-психологічних (внутрішніх) факторів, так і з більш складними взаємодіями – між фізичним, психічним станами людини та комплексом соціальних факторів, що виникають у результаті соціальної політики держав і різноманітних інституціональних форм організації соціального життя.

На відміну від інститутів виробництва, сім'ї, освіти, охорони здо­ров'я, що є достатньо дослідженими і з більшою очевидністю представляють структури життєвого потенціалу, хвороба та здоров'я є розмитими та менш опералізованими.

З іменем Е. Дюркгейма пов'язується обговорення “нормального” й “патологічного” та вводиться термін “соціальна патологія”. Перше пояснення категорії здоров'я як норми не тільки фізичної, а й соціальної, дав філософ Ж. Кангілем, який зауважив: “Щоб визначити, що нормально для певного організму, необхідно подивитися, що його оточує”. Іншими словами – хвороба та здоров'я стали визначатися залежно від вимог та очікувань оточення, готовності сім'ї та суспільства прийти на допомогу тим, хто потрапив у тенета довготривалої непрацездатності. Це стосувалося і особистого усвідомлення хворим свого стану і необхідності зміни засвоєних до травми професійних ролей. На мові соціологічних категорій – це аналіз соціальних станів, які вимагають операціоналізації, щоби вони постали у вигляді наявних зафіксованих “фактів” і “факторів”.

Про способи зв’язку хвороби та здоров’я чи нездоров’я можуть свідчити такі соціальні показники, як медична експертиза чи оцінка стану хворого в конкретний період часу. Діагноз і прогноз є основними складовими, що дають можливість людині, яка захворіла, пристосуватися до “біографічного перелому”, яким, у свою чергу, є хвороба. Саме на цьому ґрунтується зв'язок біологічного та соціального, адже зафіксовані в статистиці захворювання та їх ієрархія у конкретній країні чи місті переходять на інший рівень аналізу – “тілесні явища”, що моделюються соціально, і тому стають об'єктами піклування інститутів охорони здоров'я, сім'ї, у котрій є такий хворий, а також можливість та здатність піклування про самого себе.

Соціальний зв'язок проявляється і в тому, що, оголошуючи індивіда хворим, медичні заклади дають не просто оціночне судження в межах при­значених процедур та лікарських засобів, а виносять його за межі фі­зичного стану, торкаючись ідентичності людини і приписуючи їй певне становище в суспільстві.

Важливу роль відіграє медична статистика, яка відкриває можливість порівняльного аналізу норми фізичного стану населення та соціальних патологій у різних країнах. Динаміка за видами захворювань свідчить як про роль та ефективність окремих наукових напрямків у медицині, так і про реальну допомогу різних практик. Не випадково сам напрям соціального здоров'я та соціальної реабілітації в соціології починає складатися після закінчення Великої світової війни у 50-х–60-х роках. Контекст його полягав у появі в держави передбачення, що посилювалося у населення почуттям соціальної справедливості, роз­галуженням сфери медичних та соціальних послуг та зростанням попиту антибіотиків, відкритих для лікування широкого спектру захворювань.

На рівні суспільної свідомості проявляються тенденції необхідності звертання до лікаря як постійної практики усвідомлення цінності здоров'я у якості базової норми-мети. У 90-ті роки реальна та очікувана тривалість життя стають основними складовими показника індексу розвитку людського потенціалу, розробленого Організацією Об'єднаних Націй. На кінець 90-х років ООН фіксує переважно соціальні показники здоров'я, такі як кількість немовлят із низькою масою тіла при народженні, кількість дітей у віці до одного року повністю імунізованих, коефіцієнт використання перорально-регідраційної терапії (%), число випадків захворювання СНІДом (на 100 тис. осіб), число випадків захворювання туберкульозом (на 100 тис. осіб), число випадків захворювання малярією (на 100 тис. осіб). Вперше з'являється показник кількості інвалідів (у % до загальної чисельності населення), а також кількість вагітних жінок, що страждають анемією (%), кількість сигарет, що випалює одна доросла людина. І тільки після цього подається кількість лікарів та медсестер (на 100 тис. населення), тоді як вони разом із кількістю ліжко-місць у лікувальних закладах ще не так давно були основними в соціальних показниках охо­рони здоров'я. Частка інвалідів у країнах з високим рівнем розвитку людського потенціалу складала 9,7% до загальної чисельності населення; а в країнах постсоціалістичного табору, котрі в основному відносяться до країн з середнім рівнем розвитку людського потенціалу, такої статистики немає.

Ще один підхід до аналізу соціального здоров’я можна зустріти у французького вченого Ж-Ф. Ніса, котрий розглядає його під кутом зору ресурсів та капіталу [7]. Підкреслюючи складний характер умов, у яких змушена проживати людина, Ж-Ф. Ніс інтерпретує здоров'я нації з одного боку як конвертований капітал з відповідною віддачею – розвитком різних економічних і культурних інновацій, з іншого – як активну та відповідальну поведінку самого громадянина, адже саме він повинен бути готовим до “напруг” та впливів екологічного та соціального середовища, яке постійно зазнає змін.

Суб'єктивні показники соціального здоров'я вбирають у себе широкий спектр: від ціннісно-нормативної шкали, у якій здоров'я займає відповідне місце, оцінку свого власного відчуття здоров'я та зусиль на його підтримку до оціночних суджень населення про ефективність інституту охорони здоров'я в цілому та його окремих структур, оскільки кожна людина у своїй життєвій практиці має досвід амбулаторного чи стаціонарного лікування в медичних закладах.

В основі суб'єктивних показників є категорія “відношення”, яка виявляє характер взаємних інтересів між лікарем та пацієнтом і можливість досягнення консенсусу.

Така постановка питання не обговорювалася в радянський період, адже вся лікарська допомога та турбота держави здійснювалася в ім'я народу. З відновленням ринкових відносин ситуація стала змінюватися. Розвинуті західні країни керуються іншою концепцією. Професія лікар, етичні норми та закони, що регулюють медичну практику є, на думку багатьох дослідників, не тільки інструментом захисту населення, але й захисту самої професії від вторгнення сторонніх та конкуренції з боку інших професій. Тому професія лікаря розглядається як прояв однієї із груп інтересів. Особистий інтерес лікаря може прийти в протиріччя із задекларованим професійним інтересом, із самим пацієнтом та його сім'єю у випадку прийняття якогось життєво важливого рішення. Таке бачення взаємодії лікаря та пацієнта залучає в якості значимих показників відношення населення до таких соціальних хвороб як туберкульоз, СНІД, алкоголізм, наркоманія, токсикоманія, ігроманія, які значним чином впливають на колективне уявлення. До категорії колективного відношення належать і хвороби, зазначені медиками-експертами як інвалідність. Щодо останньої ВООЗ у якості стандартів для світової спільноти прийняті такі ознаки даного поняття: будь-яка втрата чи порушення психологічної, фізіологічної чи анатомічної структури або функції; обмеженість чи відсутність (через вказані вище дефекти) здатності виконувати функції так, як вважається звичним для нормальної людини; ускладнення, що виникають із вказаних вище недолі­ків, котрі повністю чи частково заважають людині виконувати якусь роль (враховуючи вплив віку, статі, чи культурної належності).

Очевидно, що ці визначення більше акцентують медичний зміст проблеми, аніж соціальний, зводячи соціальне до необхідності соціальної допомоги, несамостійності інвалідів.