Тема 5. Теорія умовиводів.

  Дедуктивним (від латинського слова dеduсtіо — виведення) називається умовивід, у якому висновок про окремий предмет класу робиться на підставі класу в цілому.

  Тут висновок про те, що Петренко уклав угоду, зроблено на підставі загального положення про те, що "Всі договори є угоди".

   У дедуктивному умовиводі думка рухається від загального до окремого, одиничного, тому дедукцію визначають звичайно як умовивід від загального до часткового.

  Дедукція є логічним засобом пізнання конкретного, одиничного на основі знання загального. Вона збагачує наше знання одиничного, дає змогу розглядати окреме з точки зору загальної закономірності, пояснити конкретне, керуючись загальним правилом.

  Механізм дедуктивного умовиводу полягає в поширенні загального положення на окремий випадок, у підведенні часткового випадку під загальне правило. Поширюючи загальне положення на окремий конкретний предмет або явище, ми здобуваємо нове знання про цей предмет, знання про те, що даний предмет має ознаку, наявну для всього класу, про який ідеться у загальному положенні. Так, виходячи із загального положення науки кримінального права про те, що "Будь-який злочин є діянням суспільно небезпечним", ми робимо висновок і стосовно будь-якого злочину, скажімо, необережного вбивства, що воно теж суспільно небезпечне. Знаючи, що дача хабара карається позбавленням волі на строк до п'яти років (загальне положення), ми можемо сказати, що і Петренко, який неодноразово давав хабара (частковий випадок), може бути покараний у межах до п'яти років.

Отже, дедукція є пізнання в окремому загального, або інакше, пізнання загального в окремому, одиничному.

Щоб дійти дедуктивного висновку, необхідно мати подвійне знання, засновки:

1) засновок, що має загальне положення або правило, під яке підводиться частковий випадок, і

2) засновок, у якому ідеться про той окремий предмет або частковий випадок, який підводиться під загальне положення.

  Загальні положення звичайно є готовими, заздалегідь відомими. До них відносяться закони науки, аксіоми, наукові положення, принципи й інші судження, в котрих міститься знання загального. У юридичній практиці як загальні положення виступають норми права (статті кодексів та інших законодавчих актів), положення правових наук, керівні вказівки органів суду, прокуратури та ін.

 Судження про одиничні предмети, навпаки, висловлюються здебільше унаслідок безпосереднього дослідження їх тими, хто розмірковує про них. Так, для того щоб підвести частковий випадок (наприклад, конкретна злочинна подія) під відповідну статтю закону (норму права), безпосередньо дослідити цей випадок чи факт, виявити його істотні ознаки; тільки після цього буде можливість поширити на нього загальне положення. Таким чином, дедуктивний умовивід не є суто умоглядна логічна побудова, він пов'язаний із безпосереднім вивченням конкретних фактів.

 Дедукція дає висновки достовірні. У цьому одна з її переваг над іншими видами умовиводів. Якщо засновки дедуктивного умовиводу істинні і правильно пов'язані, то висновок буде неодмінно істинним.

  Проте, якщо один із засновків дедуктивного умовиводу буде не достовірним, а імовірним, то й висновок у такому випадку буде імовірним і не може бути достовірним. Дедуктивні умовиводи з імовірними засновками широко використовуються у судовій практиці під час побудови судових версій, висловлювання різноманітних пропозицій.

    Висновок дедуктивного умовиводу має примусовий характер. Це означає, що коли якесь загальне положення визнане істинним і якщо відомо, що частковий випадок підлягає під це загальне положення, то не можна не визнати наявність загального у цьому частковому випадку.

   Залежно від того, з яких суджень складається дедуктивний умовивід, із категоричних, умовних чи розподільних, розрізняють такі види дедуктивних умовиводів: категоричний силогізм, умовні силогізми і розподільні силогізми. Термін "силогізм" походить від грецького слова sullogismos — здобуття висновку чи виведення наслідку.

   Індукція – це умовивід, у якому на основі знання частини предметів класу робиться висновок про всі предмети класу, про клас у цілому.

Приклад індукції:

У першому філіалі банківського об’єднання порушень фінансової дисципліни не виявлено.

У другому філіалі банківського об’єднання порушень фінансової дисципліни не виявлено.

У третьому філіалі банківського об’єднання порушень фінансової дисципліни не виявлено.

До складу банківського об’єднання входять лише три філіали.

__________________________________________________

У всьому банківському об’єднанні порушень фінансової дисципліни не виявлено.

Індукція буває повною та неповною.

  Повна індукція – це умовивід, у якому на основі належності до кожного елемента або кожної частини класу певної ознаки робиться висновок про його належність до класу в цілому.

   Повна індукція можлива лише тоді, коли ми маємо справу із закритими класами, кількість елементів у яких кінечна та може бути легко оглянута. Повною індукцією є наведений вище приклад, де членів класу взагалі «один, другий і кінець».

В інших випадках індукція неповна.

   Неповна індукція поділяється на популярну та наукову. Популярна індукція найбільш недостовірна; висновки, що за її допомогою отримуються, можна назвати проблематичними, або вірогідними. Приклад популярної індукції: «Існують лише білі лебеді, тому що чорних ми ніколи не бачили». Але після відкриття Австралії виявилося, що існують і чорні лебеді.

  Для підвищення достовірності знань, отриманих за допомогою індукції, розроблені методи наукової індукції.

   Науковою індукцією називають умовивід, у якому узагальнення будується шляхом відбору необхідних та виключення випадкових обставин.

    Індуктивні умовиводи досліджують причину явищ. Існують 5 методів вивчення причини явищ.

1. Метод схожості, або згоди. Полягає він у такому:

Якщо для двох або більше предметів є загальною лише одна обставина, то вона й є причиною даного явища.

    Наприклад, три людини заразилися дизентерією. При з’ясуванні джерела захворювання головна увага зверталася на вживання тієї води та продуктів, від яких улітку можна найчастіше заразитися дизентерією: питна вода з колодязів, вода з річки, молоко, овочі, фрукти. Спільним для усіх трьох виявилося лише вживання молока, а значить, найбільша вірогідність заразитися була від молока. І точно, коли перевірили продавщицю цього молока, то вона виявилася бацилоносієм дизентерії. Тобто, у даному випадку індукція привела до вірного висновку.

2. Метод різниці.

     За методом різниці порівнюють два випадки, в одному з яких досліджуване явище настає, а у другому не настає, при цьому другий випадок відрізняється від першого лише однією обставиною, а усі інші є схожими.

   Цим методом була встановлена причина різної швидкості падіння тіл – наявність атмосфери. Коли з циліндра, у якому містилися різні тіла, було відкачане повітря, то виявилося, що й вата, і свинець падають з однаковою швидкістю.

3. Іноді застосовують з’єднаний метод схожості та різниці, який являє собою комбінацію перших двох методів, коли шляхом аналізу багатьох випадків виявляють як схоже у різному, так і різне у схожому.

    Приклад: якби ми досліджували не лише тих, хто заразився дизентерією, але й тих, хто не заразився, то побачили б, що усі вони не вживали молока. Це й було б застосування з’єднаного метода.

4. Метод супровідних змін.

Якщо зміна однієї обставини завжди викликає зміни іншої обставини, то перша обставина й є причиною досліджуваного явища.

     Не завжди, правда, можна усунути якусь обставину. Дію Місяця на Землю не припиниш. Але можна помітити, які явища спостерігаються, коли Місяць змінює своє місцезнаходження. Так було встановлено, що вплив Місяця є причиною припливів та відпливів.

5. Метод залишків.

Якщо відняти від даного явища ту частину, що відома як дія певних обставин, можна встановити причину частини, що лишилася.

   Так була відкрита планета Нептун. Відняли вплив на орбіту Урана відомих планет, але лишилася ще одна невідома величина. Було висловлене припущення, що ця величина пов’язана з наявністю ще однієї невідомої планети. Лавер’є розрахував, де вона знаходиться, а астроном Галлє знайшов її у цьому місці, побудувавши більш потужний телескоп.

    Аналогія - традуктивний умовивід, у якому на підставі подібності двох предметів в одних ознаках робиться висновок про подібність їх і в інших ознаках.

  Якщо в дедуктивних умовиводах знання рухаються від більш загального до менш загального, а в індуктивних - від одиничного до загального, то в аналогії відбувається перехід знань від одиничного до одиничного.

   Прикладом аналогії може бути міркування Галілея, який, відкривши чотири супутники Юпітера і виявивши спільність між системою "Юпітер - його супутники" і Сонячною системою, зробив висновок, згідно з яким подібно до того, як у системі Юпітера в Центрі перебуває найбільше за розмірами тіло, так і в Центрі руху планет перебуває найбільше за об'ємом тіло цієї системи - Сонце.

Схема міркування за аналогією:

Предмет А має ознаки abed. Предмет В має ознаки аЬс.

Ймовірно, що предмет В має ознаку d.

Висновок за аналогією має ймовірний характер.

 Оскільки предмети можуть уподібнюватися один одному як за своїми ознаками (властивостями), так і за відношеннями між ними, то аналогії, відповідно, поділяють на аналогії властивостей і аналогії відношень.

  Типовим прикладом аналогії властивостей є міркування, згідно з яким на Марсі існує життя. Виявивши властивості, за якими Марс подібний до Землі, і знаючи, що на Землі є життя, припускають, ніби Марс подібний до Землі і за цією властивістю.

  Міркування Галілея про подібність Сонячної системи до системи "Меркурій - його супутники" є прикладом аналогії відношення.

    Хоч імовірність висновків за аналогією загалом нижча, ніж за неповною індукцією, проте її евристичну роль важко перебільшити. Про це свідчить історія науки. Аналогія нерідко була формою винятково сміливих гіпотез, обґрунтування яких (засобами індуктивних та дедуктивних умовиводів) призводило до епохальних наукових відкриттів. Щоправда, відомо й немало порожніх, навіть безглуздих аналогій.

   Пам'ятаючи про ймовірність висновків за аналогією, треба дбати про якомога вищу їх імовірність (аналогія, що забезпечує високу ймовірність висновку, називається строгою, або точною).

  Щоб підвищити ймовірність висновків за аналогією, треба дотримуватися відповідних вимог:

·  констатуючи подібність предметів, які порівнюються, слід виявляти істотну подібність;

·  коло ознак, які збігаються, повинно бути якомога ширшим;

·  треба враховувати характер зв'язку ознак, які є спільними для порівнюваних предметів, з ознакою, що переноситься (висновок буде ймовірнішим, якщо названі ознаки перебуватимуть в істотному взаємозв'язку);

·  не можна ігнорувати відмінності, які існують між порівнюваними предметами, особливо коли ці відмінності є істотними.

   Блискучим прикладом суворої аналогії може бути порівняння блискавки з іскрою, здійсненого Б. Франкліном.

Розрізняють ще строгу і нестрогу аналогії.

   Строга аналогія - аналогія, що ґрунтується на знанні залежності ознак предметів, які порівнюються.

    Нестрога аналогія - аналогія, в результаті якої робиться висновок від подібності двох предметів в одних ознаках до подібності їх за такою ознакою, про зв'язок якої з першими нічого не відомо

   Якщо керуватися загальноприйнятим визначенням безпосереднього умовиводу (це умовивід, який складається з одного засновку і висновку), то доведеться виключити зі складу безпосередніх ті умовиводи, які не відповідають названому визначенню. Так, до безпосередніх безпідставно включають умовиводи, в основі яких лежать відношення між судженнями за "логічним квадратом". При цьому вдаються до таких Форм міркування, які фактично є опосередкованими скороченими умовиводами. Наприклад, у міркуванні "Судження "Всі ScP "- істинне.

    Отже, відповідне йому суперечне судження "Деякі S не є Р" - хибне", пропущено засновок - "Два суперечних судження не можуть бути одночасно істинними".