Тема 10. Конфлікти та помилки

Існує чотири основні типи конфлікту (за структурою): внутрішньо-особистісний, міжособистісний, конфлікт між особою і групою і міжгруповий.

 1. Внутрішньоособистісний конфлікт. Це такий тип конфлікту, при якому людина конфліктує сама з собою, тобто щось подібне переживає шекспірівський Гамлет. Однак, його потенційні дисфункційні наслідки аналогічні наслідкам інших типів конфліктів. Він може набувати різних форм. Одна з найрозповсюдженіших – ролевий конфлікт, коли одній людині пред’являються суперечливі вимоги з приводу того, яким повинен бути результат її роботи. Внутрішньоособистісний конфлікт може також виникати в результаті того, що виробничі вимоги не узгоджуються з особистими потребами або цінностями.

2. Міжособистісний конфлікт. Цей тип конфлікту можливо найпоширеніший. В організаціях він проявляється по-різному. Найчастіше це боротьба керівників за обмежені ресурси, капітал або робочу силу, час використання оснащення або узгодження проекту. Кожен з них вважає, що оскільки ресурси обмежені, він повинен переконати вище керівництво виділити ці ресурси саме йому, а не іншому керівнику. Міжособистісний конфлікт може також проявлятися і як зіткнення особистостей.

3. Міжгруповий конфлікт. Організація складається з багатьох груп, як формальних, так і неформальних, між якими часто виникає конфлікт.

4. Конфлікт між особистістю і групою може виникати тоді, коли ця особа займе позицію, відмінну від позиції групи.

Різняться конфлікти за характером:

Істинний конфлікт – існує об’єктивне зіткнення інтересів (усвідомлюється учасниками).

Умовний конфлікт – залежить від якогось випадку (не усвідомлюється учасниками).

Зміщений конфлікт – це коли справжні причини конфлікту приховані, а ззовні на поверхні висуваються інші причини, проблеми.

Неправильно приписаний конфлікт, це конфлікт, коли ініціатор приховується, а конфліктують інші.

Несправжній конфлікт виникає в тих випадках, коли видається неправильна інформація.

Соціальний конфлікт розвивається в певних просторово-часових параметрах і характеризується різними стадіями напруженості. Визрівання причин, формування складу учасників, їх взаємодія і те чи інше вирішення конфлікту вимагають певного часу, нерідко досить тривалого.

Звичайно виділяють такі стадії розвитку конфлікту.

Перша стадія – латентна (прихована) характеризується нібито відсутністю наявних ознак невдоволення, майже фоновий рівень, або норма. Відчувається ріст занепокоєння з деякими відхиленнями від звичайного ритму життя. Поки ще масами не усвідомлюються причини і масштаби змін, що назрівають.

Друга стадія – відкрита – з’являється соціальна напруга, більшість населення усвідомлює ненормальність ситуації, висуваються претензії з протилежних сторін.

Третя стадія – наростання, досягнення піку, кульмінація конфлікту.

Четверта стадія – спад, розв’язання (завершення) конфлікту.

В реальному житті не всі конфлікти проходять ці стадії – латентну (приховану), відкриту і розв’язальну. Досить часто ці стадії не достатньо чітко розмежовуються, але вже на першій стадії, коли ще розвиток конфлікту не набув загрозливого характеру, можуть вживатися заходи щодо його попередження.

Є кілька правил поведінки керівника в конфліктній ситуації:

• керівники ухиляються від розв’язання конфлікту і дають можливість сторонам самим вирішити всі негаразди;
• пригладжування, пом’якшення конфлікту, коли керівнику вдається переконати одну із сторін;
• компроміс – керівник виступає у ролі медіатора, поступливість один одному, сторони ідуть одна одній на поступки і таким чином вирішуються незгоди;
• конфронтація – сторони суперечать одна одній, «упираються» і кожна з них не хоче поступатися;
• примус – така поведінка, коли сильна сторона примушує силою слабшу сторону піти на поступки і прийняти позиції сильнішої сторони.

Медіація (посередництво) – вид альтернативного врегулювання спорів, метод вирішення спорів із залученням посередника (медіатора), який допомагає сторонам конфлікту налагодити процес комунікації і проаналізувати конфліктну ситуацію таким чином, щоб вони самі змогли обрати той варіант рішення, який би задовольняв інтереси і потреби усіх учасників конфлікту.

Конфліктуючі групи можуть вибирати такі програми поведінки:

- досягнення цілей за рахунок іншої групи і тим самим переведення конфлікту у вищу стадію;

- підкорення іншій групі, що дещо зменшує рівень напруженості, але зберігає сам конфлікт;

- мирне завершення конфлікту, по можливості із залишенням небезпечної зони агресивності;

-  активна співпраця у виробленні рішення, яке повністю задовольняло б обидві сторони.

Конфлікти, які можуть нанести непоправної шкоди людям чи природі, пов'язані з насиллям, мають бути обмежені або попереджені.

Найефективнішою формою попередження є усунення причин, що проявляються в різноманітній і багаторівневій діяльності.

При врегулюванні конфліктів, мабуть, найбільше значення мають моральні норми поведінки людей, оскільки так чи інакше вони стосуються уявлень про добро і зло, правильну чи неправильну поведінку, справедливість і порядність, честь і гідність, нагороду чи покарання, тобто тут діють норми, відповідно до яких і сам конфлікт і його учасники з самого початку одержують моральну оцінку.

Проте моральні норми – це поняття конкретно-історичні і з часом вони також змінюються. В сучасних умовах справедливим вважається таке суспільство, в якому створені рівні умови для реалізації різних можливостей і здібностей. Однак різні групи населення по-різному оцінюють проблему соціальної справедливості. Більшості конфліктних ситуацій, як правило, передували нейтральні взаємостосунки, або й навіть співпраця на різних рівнях. Тому надійним і ефективним способом попередження конфлікту є налагоджування і зміцнення співпраці і розвиток соціального партнерства.

Основою соціального партнерства є компроміс, взаємні поступки. Вважається, що партнерські відносини можливі лише в умовах ринкової економіки, коли основним завданням є задоволення потреб суспільства, а не прибуток будь-якою ціною. Тобто, створення таких умов суспільного життя, в яких кожний щось би втрачав у випадку напруження соціальної ситуації, реальної загрози конфлікту.

Компроміс в конфліктній ситуації часто розцінюють як найбільш ефективний спосіб розв’язання протиріч, він веде до взаємної перемоги сторін, що конфліктують, але насправді – це конфлікт, розтягнутий у часі, де має місце програш обох сторін. Тому співпраця в конфліктній ситуації більш ефективна, бо приводить до виграшу обох сторін в результаті врегулювання. При цьому обов’язковою є відмова від силового протистояння і перехід у принципово іншу площину відносин, коли наявні протиріччя постають як потенційний ресурс сумісного розв’язання спільної проблеми. Ця поведінка здійснюється шляхом переговорів, які вважають одним з важливіших способів урегулювання конфліктів. При цьому сторони не тільки намагаються досягти бажаного результату, а й піти на певні поступки.

За визначенням Міжнародної організації  праці (МОП), основоположним принципом свободи об'єднання і права на ведення  колективних переговорів є втілення людської гідності. В Преамбулі до Статуту МОП, ухваленого в 1919 р., стверджується, що загальний і міцний мир може бути встановлений лише на основі соціальної справедливості. Це твердження і досі звучить як ніколи доречно і залишається ідеологічним фундаментом МОП.  Поважання цього принципу відіграє важливу роль у забезпеченні збалансованого економічного розвитку, оскільки дозволяє заінтересованим особам вільно і на рівних умовах вимагати своєї справедливої частки у багатстві, створенню якого вони сприяли, а також дає їм можливість повністю реалізувати свій людський потенціал.

Генеральна конференція Міжнародної організації праці 8 червня 1949 р. ухвалила Конвенцію 1949 року про право на організацію і ведення колективних переговорів, на основі якої були розроблені і прийняті 29 червня 1951 р. Рекомендації щодо колективних договорів з деталізацією процедури ведення, зобов’язань сторін, контролю за виконанням. 6 червня 1951 р.  конференцією були ухвалені Рекомендації 1951 року щодо добровільного примирення та арбітражу з метою відвернення та вирішення трудових конфліктів між роботодавцями і працівниками.*

Найефективніший процес ведення переговорів виявляє можливості для довго- і короткострокових компромісів, домовленості, або втрачені при відсутності останньої.

Стратегія ведення переговорів передбачає два варіанти: а) розв’язання конфлікту самими учасниками, б) втручання третьої сторони (посередника), особливо у випадках крайнього загострення відносин. Посередник часто відіграє досить позитивну роль, оскільки він при цьому хоч на деякий час намагається примирити конфліктуючі сторони. Важливе значення має і кількість учасників переговорів, тому що їх збільшення помітно ускладнює сам процес переговорів і їх результат.

Взагалі людство нагромадило великий досвід ведення переговорів. Спеціалістами розроблена  певна лінія поведінки, яка протидіє загостренню конфлікту.

Це досить прості правила:

        поважати один одного;

        вислухати партнера, не перебиваючи;

        намагатись зрозуміти погляди партнера;

        вияснити, як партнер сприймає конфлікт;

        чітко сформулювати предмет обговорення;

        констатувати спільні погляди;

        спокійно вияснити, що заважає порозумінню;

        після цього знову окреслити зміст конфлікту;

        шукати спільне рішення;

        прийняти спільне «комюніке «, відзначивши пункти, в яких дійшли згоди, і пункти, в яких залишилась розбіжність.

Дії учасників конфлікту залежно від стадії розвитку мають різну

інтенсивність, спрямованість і готовність до примирення. При обопільному намаганні сторін зменшити напруженість ситуації конфлікт переходить в стадію розв’язання, яке може бути частковим або повним.

 Часткове вирішення конфлікту досягається тоді, коли припиняється зовнішня конфліктна поведінка, наприклад, вживаються адміністративні санкції стосовно конфліктних сторін, при цьому об’єктивні причини залишаються. Повне розв’язання конфлікту досягається тоді, коли задоволені вимоги конфліктуючих сторін.

За визначенням Міжнародної організації праці (МОП), досягнення згоди в трудових конфліктах і колективних переговорах в сільськогосподарському секторі ускладнюються самим характером цього виду діяльності – віддаленість і розкиданість робочих місць, сезонність робіт, відсутність засобів зв’язку.

Соціальна напруженість як передумова виникнення конфлікту – це не тільки економічний стан окремих людей, а й всього суспільного життя, і виникає вона внаслідок спільної дії багатьох причин.

Глобальні зміни, які відбуваються останнім часом у нашому суспільстві, зокрема в агропромисловому секторі, помітно ускладнили соціально-трудові відносини в колективах сільськогосподарських підприємств різних форм власності, створили безліч конфліктних ситуацій як між окремими людьми, так і групами, а також між працівниками і представниками влади. З метою аналізу основних причин трудових конфліктів у нових умовах господарювання, виявлення причин ускладнення соціально-трудових відносин та розробки пропозицій щодо врегулювання конфліктів Указом Президента від 17 листопада 1998 р. № 1258/98 затверджено Закон України «Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)» та Положення про Національну службу посередництва і примирення (НСПП). Стосовно більшості оперативних інформацій цієї служби  Кабінетом Міністрів України були дані конкретні доручення.

Як свідчить досвід розвинених країн, регулювання суперечностей між найманою працею, роботодавцем і державою – важливий метод вирішення соціально-економічних проблем. Тобто соціальне партнерство відображає компроміс інтересів головних суб’єктів сучасних економічних відносин з метою забезпечення соціальної злагоди в суспільстві.

Конструктивне спілкування сторін у процесі переговорів дає можливість якщо і не дійти згоди з усіх питань, які спричинили розбіжності чи конфліктну ситуацію, то принаймні досягти розумного компромісу, щоб уникнути подальшого ускладнення відносин, запобігти розвитку конфлікту. З ухваленням в Україні 3 березня 1998 р. Закону «Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)’’ з використанням досвіду зарубіжних країн, враховуючи особливості соціального та правового розвитку нашої держави, створено певну законодавчу базу, основним завданням якої є забезпечення правового регулювання колективних відносин між соціальними партнерами.

Переговори – особливий різновид людської діяльності і галузь людського знання, що веде до залагоджування спорів та розбіжностей з максимальним урахуванням інтересів кожної сторони. Переговори – це не просто розв’язання проблеми або прийняття рішення, а знаходження загальних умов, які сприяють досягненню мети кожного.

Тривале невжиття заходів дисциплінарної, адміністративної,  кримінальної відповідальності до власників, які нехтують вимогами найманих працівників, зволікають з вирішенням вимог, грубо порушують чинне законодавство, ведуть, як правило, до загострення соціально-трудових відносин, застосування акцій соціального протесту.

Розв’язання конфліктів, створення адекватних механізмів  попередження конфлікту з метою захисту обох сторін у конфліктних ситуаціях – це найважливіша складова державного управління країни.

В Законі України «Про соціальний діалог в Україні» визначені правові та організаційні засади здійснення діалогу, співпраці сторін трудових відносин з метою досягнення балансу трудових, соціально-економічних прав та інтересів сторін, удосконалення механізму їх співпраці як необхідної умови економічного розвитку, підвищення життєвого рівня народу та досягнення громадської злагоди в суспільстві. В ньому передбачені принципи соціального партнерства, відповідне законодавче забезпечення на всіх рівнях соціально-економічної політики, форми партнерства, повноваження та відповідальність осіб за виконання рішень.

У ст. 12 проекту Закону України «Про соціальне партнерство» записано: «Для запобігання виникненню конфліктів між сторонами соціального партнерства, пошуку компромісних рішень сторони здійснюють узгоджувальні процедури, створюють комісії, інші робочі органи. До участі в комісіях, інших робочих органах можуть залучатися відповідні експерти, фахівці. Порядок проведення узгоджувальних процедур визначається сторонами».

Соціальне партнерство – один з найважливіших аспектів організації сучасного ринкового господарства, а також партнерства між людьми в процесі виробництва і суспільного життя – між колегами, між керівниками і підлеглими, між власниками засобів виробництва і власниками робочої сили. Останнє має вигляд партнерства між двома соціальними групами людей – роботодавцями і найманими працівниками, тому й називається соціальним, яке можна визначити як ідеологію, форму та методи узгодження їхніх соціально-трудових відносин.

Методом вирішення соціальних конфліктів у межах соціального партнерства є компроміс, узгодження інтересів роботодавців і найманих працівників, тобто вирішення соціальних конфліктів шляхом переговорів і взаємних поступок.

Соціальне партнерство є цивілізованим методом вирішення соціальних конфліктів на різних рівнях за нормами, які захищають інтереси обох сторін. Це система взаємозв'язків між представниками найманих працівників з одного боку, роботодавцями та їх об'єднаннями  з другого, і державою та органами місцевого самоврядування з третього, що виражається у взаємних консультаціях, переговорах і примирних процедурах на взаємоузгоджених принципах з метою дотримання прав та інтересів працівників, роботодавців і держави. Важливим питанням у соціальному партнерстві є розподіл ролей між соціальними партнерами.

Держава, як правило, бере участь на державному, регіональному та галузевому рівнях, виконуючи функції гаранта, контролера, арбітра тощо.

Профспілки створюються трудящими для захисту своїх соціальних, економічних і професійних інтересів з метою відстоювання соціальної справедливості, створення для людини гідних умов праці і життя.

Спілки роботодавців створюються на основі спільних інтересів роботодавців як покупців робочої сили.

До основних принципів соціального партнерства відносять: дотримання норм законодавства; повноважність представників сторін; рівноправ'я сторін в свободі вибору і обговоренні питань, які складають вміст колективних договорів і відносин; добровільність сторін в прийнятті на себе зобов'язань; систематичність контролю і відповідальність за виконання зобов'язань.

Основою співпраці соціальних партнерів є колективний договір з деталізацією взаємних зобов’язань щодо регулювання виробничих, трудових, соціально-економічних відносин.

Проблеми регулювання виробничих, соціально-економічних і трудових відносин є важливою складовою галузевої угоди між Мінагрополітики України, Всеукраїнським об'єднанням організацій роботодавців «Федерація роботодавців агропромислового комплексу та продовольства України» і Професійною спілкою працівників агропромислового комплексу України в сільському господарстві на 2014-2016 роки, в якій наголошується на необхідності їх вивчення, аналізу, та обговорення на спільних засіданнях колегіальних органів, робочих груп, комісій з прийняття спільних рішень та вжиття заходів щодо їх  реалізації. 

Конфлікт – це не просто руйнівник усталених систем та відносин. Це ще енергетичне поле, в якому народжуються нові ідеї, структури та цінності.