Лекція 1 (Lectio prima) ПЕРІОДИЗАЦІЯ ІСТОРІЇ ЛАТИНСЬКОЇ МОВИ. ФОНЕТИКА

Наголос у латинськiй мовi падає на другий склад від кiнця слова, якщо голосний цього складу довгий, якщо ж вiн короткий, то наголос переходить на третiй склад від кiнця слова, незалежно вiд довготи чи короткостi голосного третього складу від кiнця слова. Довгота і короткість голосного звука може бути позиційною. Подiл на склади Кількість складiв у словi залежить вiд кiлькостi голосних і має певні правила. Довгi голоснi у таких найуживаніших у науковій термінології суфiксах: -āl-, -ār-, -āt-, -īn-, -īv-, -ōs-, -ūr-, -ūt-. Короткi голоснi в таких найуживаніших у науковій термінології суфiксах: -ĭс-, -ĭd-, -ĭl-, -ĭt-, -ŏl-, -ŭl-.

Наголос у латинській мові динамічний (силовий), тобто наголошений склад у слові вимовляється з більшою силою голосу, ніж ненаголошений.

У латинській мові склади бувають довгі й короткі. Склад довгий, якщо в ньому довгий голосний, і короткий, якщо голосний у ньому короткий. Довгі голосні позначаються письмово надрядковим знаком довготи (-), короткі — знаком короткості.

Від характеру передостаннього складу залежить наголос у слові.

1. Наголос ніколи не ставиться на останньому складі. Тому у двоскладових словах наголос завжди стоїть на початковому складі:

olla [о лля] — баночка fractus [фру ктус] — плід homo [го мо] — людина

2. У багатоскладових словах наголос ставиться на другому складі від кінця, якщо він довгий, або на третьому складі від кінця, за умови, якщо передостанній короткий.

Голосні можуть бути довгими як за своєю природою, так і за положенням.