3. Екологічна етика і відносини з природою

З цивілізаційним розвитком і екологічною кризою пошуки причин останньої почали торкатись духовно-моральних аспектів взаємодії з природою, адже діяльність, спрямована на її погіршення й покращення, спирається на людські якості, як індивідуальні, так і суспільні. Проблеми етичного ставлення до природи дедалі активніше порушуються філософами, культурологами, екологами, педагогами. І сучасна екологічна криза є свідченням кризи духовної, моральної. Тож і відносини з природою почали інтегруватись у систему моральних відносин, що передбачає моральне ставлення не тільки до подібних собі, а й до інших форм життя. Відтак, гармонізація взаємодії людства з природою потребує усвідомлення суспільством головних моральноетичних принципів відносин людей між собою, а також принципів ставлення до інших істот і природи загалом. І регулює гармонізацію саме екологічна етика, яка пропагує моральні обмеження та пробудження сумління у взаємодії з природою, що передбачають не тільки знання норм та правил поведінки у при- роді, а й наявність гуманістичного, альтруїстичного ставлення до природи, усвідомлення власної ролі у вирішенні екологічних проблем.

Екологічну етику можна представити у вигляді особливих, створених людиною стримуючих моральних обмежень. Вони пробуджують сумління людини, стають на заваді знищення при- роди, нагадують, що так вчиняти неправильно, несправедливо.

Екологічна етика вчить, що не тільки до людей, але й до всіх живих істот та екосистем і, як вважають деякі екофілософи, ділянок і об’єктів неживої природи потрібно ставитися як до морального партнера (суб’єкта), а не речі чи ресурсу.

Зробити відносини із природою етичними – означає ввести у сферу нашої моралі не тільки «подібних до себе», наприклад, вищих тварин, але й «багато в чому або цілком інших» – рослини, гриби, навіть мікроскопічні організми, а також – середовище їхнього існування. Рослини, ріки, гори – усе це самодостатнє, цінне від самого початку, а, отже, – морально значуще.

Разом з тим слід підкреслити, що в самій природі етики не існує. Те, що вовк вполював сарну – це й не добре, й не погано. Це – об’єктивний закон природи. Екологічна етика існує тільки в моральних відносинах людей до природи, її предмет – дослідження цього морального ставлення. Екологічна етика намагається зробити так, щоб живі істоти, якщо є можливість, менше страждали й гинули з вини людини, особливо без серйозного на те морального обґрунтування, або принаймні не страждали з її вини. Однак екологічна етика не ставить своєю метою зменшення страждань і загибелі живих істот через природні причини, вона не втручається в хід природних процесів.

Екологічна етика – це вчення про моральні стосунки людини з природою, що засновані на сприйнятті природи як мораль- ного партнера (суб’єкта), на рівноправності й рівноцінності всього живого, а також на обмеженні прав і потреб людини.

Саме рівень етичності ставлення до природи зараз може бу- ти розглянуто як мірило духовності людини й екологічності її діяльності і поведінки. Крім загального суб’єктного ставлення до природи, етичними вважають діяльність зі збереження дикої природи, пошук узгодженого життя з природою. Найвищий рівень відносин людини з природою має підпорядковуватись принципу екологічного імперативу, який регулює ставлення людини до природи, її поведінку, діяльність в природі і вимагає виключення будь-якої можливості руйнації природи. За М. Моісеєвим, екологічний імператив – це сукупність умов, порушення яких буде мати для людства катастрофічні наслідки.

Екологічна етика перебудовує мислення і свідомість, поширюючи моральні принципи на всі живі істоти, об’єкти неживої природи, екологічні системи загалом, виступаючи універсальною етикою людської діяльності. Вона виступає цілісним ціннісно-нормативним комплексом, що стосується бачення і усвідомлення місця людини в екосистемі, правил взаємодії з нею. Екологічна етика може бути теоретичною (вивчає ціннісні аспекти взаємодії з природою) і нормативною (стосується конкретних правил діяльності).

Саме остання окреслює ліміти інструментальних дій, обмеження волі дій (А. Печчеї), що визначають межу, за яку не можна переступати. Перетинання цієї межі у природокористуванні завдає некомпенсовану шкоду природі, порушуючи її здатність до самовідновлення. Нагадаємо, що системне іґнорування необхідності збереження саме цієї здатності стало причиною впровадження нового типу суспільного розвитку – сталого (збалансованого). Отже, саме етичність у ставленні до природи і відповідна мотивація людської діяльності і поведінки виступає суттєвим чинником сталого розвитку суспільства.

Одним з основних екоетичних напрямів виступає екобіоцентризм, що спонукає людей не лише зберігати якомога більшу кількість живих істот, не допускаючи знущання над ними і обмеження їхньої свободи з розважальною метою, а й дотримання недоторканості диких природних територій, надаючи їм шляхом табуїзації рангу священного, сакрального простору. Ці два аспекти вже закріплено у міжнародному законодавстві. Так, у 1982 році Генасамблеєю ООН було прийнято Всесвітню Хартію при- роди, якою забезпечується можливість існування всіх форм життя. А, наприклад, у новозеландському законі «Про управління природними ресурсами» (1991) вперше у світі закріплено визнання і захист внутрішньої цінності екосистем. Крім того – у світі є ряд Законів про окремі статуси різних тварин (людино- подібних мавп, дельфінів тощо).

Базовою характеристикою для формування етичних мотивів і ставлень виступає загальний характер ставлення до природи – суб’єктний чи об’єктний. На останньому етичність збудувати неможливо. Адже для того, щоб застосовувати до природних об’єктів поняття «право», ми маємо визнавати, що природа самоцінна й існує незалежно від того, чи приносить вона користь людині, чи ні.

Як і інші етики, екологічна теж торкається внутрішніх рис особистості, її співчуття і совісті, ототожнення і відповідальності, вміння оцінювати наслідки і бачити перспективи. Розширення внутрішньої вмотивованості дозволяє приймати самостійні рішення, оцінити власні можливості у вирішенні конфліктних ситуацій, не перекладаючи відповідальність на зовнішні структури.

Мета людської діяльності завжди полягала і полягає у тому, щоб якнайкраще адаптуватися до природних умов. Загалом для живих істот характерні два шляхи адаптації до довкілля: змінювати його для своїх потреб або змінювати себе чи свою поведінку, прилаштовуючись до умов середовища. У світі тварин і рослин ці шляхи збалансовані. Людство ж обрало пріоритетним саме зміну довкілля, що обернулося численними глобальними екологічними проблемами, вирішення яких наразі вимагає зміни суспільної моралі.

Наголос на екологічній етиці є суттєвим для етики збалансованого розвитку, оскільки йдеться про новий тип розвитку, який допоможе уникнути екологічних проблем, або, принаймні, пом’якшити антропогенний вплив на природу. Завдання полягає в тому, щоб поєднати екологічні питання з питаннями розвитку.

Збалансований розвиток є етичним ідеалом і виступає дороговказом для створення суспільства, яке буде перебувати в гармонії з природою, – доводить Г.Б. Марушевський.

Вчений визначає збалансований розвиток як такий розвиток країн та регіонів, коли економічне зростання, матеріальне виробництво та споживання, а також інші види діяльності суспільства відбуваються в межах, які визначаються здатністю екосистем відновлюватися, поглинати забруднення та підтримувати життєдіяльність теперішніх і майбутніх поколінь.

Перехід до збалансованого (сталого) розвитку – не технічна і не суто наукова проблема, хоча й без цих аспектів він неможливий. Це насамперед етичний перехід, зсув у ціннісних орієнтаціях багатьох людей.

Важливим завданням етики збалансованого розвитку є пошук можливостей поєднання традиційної антропоцентричної та екологічної етики, пошук такої концепції, яка зможе поєднати вимоги трьох головних етичних цінностей – свободи, справедливості та поваги до природи.

Відносини з природою є специфічним полем відносин, оскільки вони можуть ініціюватись лише однією стороною – суспільством, громадянами. У природи немає інтересу до людини, для природи людина – не цінність, немає засобів вираження природи ставлення до людини, і інтереси, і ставлення – тільки в арсеналі суспільства. У природи на людину є лише один механізм впливу – зміна умов існування виду Homo. І захист інтересів природи з боку людини – це не що інше, як організація безпечного існування для неї ж. Природа у відносинах із суспільством лише надає поле прояву інтересів, ставлень, цінностей, діяльності і поведінки. Без впливу людини у природі не виникають екологічні проблеми, а регулярний циклічний хаос чи епохи вимирань є джерелом перебудови біосфери і стимулювання еволюційних процесів. Тому відносини суспільства (громадян) з природою сприймаються як стратегії взаємодії з екосистемами, що викликають в останніх зміни зворотного і незворотного характеру.

Характер і стиль відносин людини і природи залежить від системи особистих цінностей, спільних для людей уявлень про спосіб життя, що сприяють збереженню та відтворенню природи; традицій і звичок ставлення до об’єктів природи і їхнього використання; сукупності досягнень людського суспільства у виробничій, суспільній, духовній сфері, що забезпечують гармонійне співіснування людини і природи; організації повсякденної життєдіяльності з позиції екологічної доцільності, екологізації суспільного і освітнього простору. Тому для сталості розвитку необхідна кардинальна перебудова способу життя та принципів відносин з природою, а саме:

●                 вищою цінністю вважається гармонійний (коеволюційний) розвиток людини і природи;

●                 природа – це самоцінність, яка має право на існування незалежно від корисності для людини;

●                 людський розум – привід не для надмірності, а для відповідальності перед довкіллям;

●                 світ людей не протиставляється світу природи, разом вони – елементи єдиної системи.

Тож екологічна етика – це наука про мораль, орієнтовану як на моральні відносини між людьми, так і на моральне ставлення людини до природи. Її предмет – вивчення засад морального ставлення людини до природи, аналіз стереотипів людської поведінки, які призводять до екологічних проблем, пошук етичних ідеалів ставлення людини до природи, які дадуть можливість подолати екологічну кризу.

З погляду екологічної етики мораль також має еволюціонувати від ідеї домінування людини над природою до ідеї гармонійної взаємодії людини і природи. Екологічна мораль, орієнтована не тільки на загальнолюдські, а й на екологічні цінності, може стати чинником, що об’єднує людство.

Розгляд еволюції моралі має засадниче значення для етики збалансованого розвитку та екологічної етики, що лежить в її основі. Визнання того факту, що сучасна поведінка людини незумовлена божественним приписом і не детермінована біологічною природою людини, а є наслідком соціокультурної еволюції багатьох генерацій людей, дає надію на подальшу еволюцію моралі (а відповідно і поведінки, діяльності людини) у напрямі її екологізації.

Відносини школярів з природою – процес обопільного впливу учнів на природу і природи на учнів. Вони залежать від моральних установок, ставлення та   їхніх почуттів до природи, та обумовлюють їхню діяльність у природі. Вплив учнів обумовлений безпосередньою та опосередкованою повсякденною діяльністю у довкіллі, насамперед – споживанням ресурсів у побутово-повсякденній діяльності та діяльності, пов’язаної з тваринами й рослинами.

Екологічна етика має унікальну здатність до створення випереджальних ідей. Так, зазвичай її мотиви і дискусії, що спочатку видаються незрозумілими, поступово набирають вагу у вирішенні багатьох суспільних проблем, виступаючи базовим регулюючим фактором у відносинах з природою. Останнім часом у площині суспільно важливих дискусій, у яких слід приймати етично обґрунтовані і екологічно компетентні рішення, можемо віднести: дискусію про заборону хутрових фабрик і носіння натурального хутра; дискусію про рівень екологічності і доцільності штучного хутра; дискусію про допустимість притравочних станцій, собачих боїв, правил і регламентів існування безпритульних тварин, дискусії про допустимість використання диких тварин у розважальних цілях (утримання диких тварин для фотографування з ними, жебракування, участь диких тварин у циркових виставах усіх типів цирків, заборона ув’язнення дельфінів) тощо.

І вибір – підтримувати ці явища чи ні – залежить не від технологічного розвитку суспільства й рівня забезпеченості громадян, а від їхньої моральної зрілості і розвинутих етичних почуттів стосовно тих, хто не повинен страждати, задовольняючи людські забаганки, тих, хто має право на життя незалежно від того, чи приносить людям користь.

 


Доступність

Шрифти Шрифти

Розмір шрифта Розмір шрифта

1

Колір тексту Колір тексту

Колір тла Колір тла

Кернінг шрифтів Кернінг шрифтів

Видимість картинок Видимість картинок

Інтервал між літерами Інтервал між літерами

0

Висота рядка Висота рядка

1.2

Виділити посилання Виділити посилання