Тема 6. Архітектура та будівництво Візантії.

Будівництво та архітектура Візантійській імперії характеризується розвитком будівельної техніки античного світу у поєднанні з особливостями будівництва місцевих народів Малої Азії. Основними об’єктами будівництва були комплекси для оборони із стінами та баштами, замки та монастирі, що теж були пристосовувалися для потреб оборони. Але головними громадськими будівлями були міські та монастирські храми. Вони були центрами релігійного і громадського життя, освіти та культури, відігравали основну виховну роль. В умовах постійних воєн, повстань і міжусобиць релігія була єдиною ідеологічною силою, яка об’єднувала суспільство. Крім релігійних будівель будували й громадські: палаци, житлові будинки; спортивні (іподроми і арени), інженерні споруди водопостачання, дороги з мостами. Та більшість з них до нашого часу не збереглися. 

Будівництво Візантії розвивалося на основі будівельної техніки Римської імперії. Але якщо там широко використовувався бетон, з якого виконували несучі елементи будівель - колони, стіни, арки, монолітні склепіння, то у Візантії перевагу віддавали конструкціям, мурованим з цегли і каменю на вапняно-піщаному розчині. Це пов’язане з витратами праці: на виконання кубічного метра мурування треба утри рази менше ніж на римський бетон, але необхідні більш кваліфіковані робітники.  

У Римській імперії була практично необмежена кількість рабів, а у Візантії їх було набагато менше. 

У IV - V ст., при спорудженні доріг, мостів, християнських храмів широко використовувалася цегла, о тримувана з розібраних язичеських храмів, чого вимагала спеціальна постанова імператора Феодосія. Було налагоджено виробництво нової цегли, яку випалювали у печах, розташованих поблизу будівельних майданчиків. Цегла, яку називали плінфа (плита), це квадратні керамічні пластинки товщиною близько 50 мм з розмірами у плані 350...370 х 350...370 мм. Плінфу формували з глини в дерев’яних формах, висушували, а потім піддавали випалюванню, якість, міцність і щільність ретельно контролювалася. У східних частинах Візантійської імперії - Сирії та Закавказзі використовували тесаний природний камінь - туф та різні вапняки, що легко піддаються обробці.

Мурування велося на розчині, який складався з дрібно товченої кераміки, яку називали цем’янкою, гашеного вапна і піску. Такий будівельний розчин називали цем’янковим. Товчена кераміка (здебільшого некондиційна цегла та черепиця) пропускалася через сита з отворам 15 мм. Її додавали до вапна у співвідношенні 1 : 2; цем’янка надавала розчину гідравлічних властивостей. Великого значення приділяли чистоті піску, в якому не повинно було бути домішок глини. Його зволожували і клали на біле рядно. Якщо на рядні не залишалося слідів, пісок визнавався придатним для використання в розчинах і бетоні. Цем’янковий розчин у муруванні досить швидко набирав необхідну початкову міцність, а наявність товченої кераміки в розчині швів надавала стінам світло-рожевого забарвлення.

Мурування стін і пілонів велося горизонтальними рядами, у яких шар розчину приймався товщиною 25...30 мм. Досить часто використовували змішаний метод мурування - поверх 3...5 рядів плінфи укладали ряд тесаного каменю, вапняку, туфу. Римський пуцолановий розчин не використовувався, тому, що природний цемент - пуцолан видобувався лише на території Італії і був недоступний візантійським будівельникам. Зовнішні поверхні стін не штукатурили.

Основним внеском Візантії в світову скарбницю архітектури є розробка центричних структур храмів на основі покриття їх середніх частин куполами. Куполи використовували ще в античності та Сходу, але тільки тут купол став основою архітектурної системи. Якщо раніше, купольні покриття робили в будівлях типу ротонд, то для Візантії характерним є влаштування куполу над квадратною формою в плані із спирання його на чотири опори. Це давало можливість збільшувати розміри будівель у плані в чотири боки.

Всі арки, склепіння, арочні перемички прорізів виконували з плінфи, яку встановлювали сторч. Швидке тужавлення цем’янкового розчину, дозволяло вести мурування без складних підтримуючих риштувань і опалубок. При спорудженні сферичних поверхонь куполів мурування велося кільцями з напуском цегли. Для сприйняття зусиль розтягу в арках і склепіннях у період, доки цем’янковий розчин не набрав достатньої міцності, встановлювали дерев’яні або металеві затяжки, які здебільшого залишали в будівлях. Так само, в основах куполів встановлювали металеві кільця, які сприймали розпір.

Несучі дерев’яні конструктивні елементи - стовпи і балки - робили з деревини дуба, кедра і кипариса. Для виготовлення дощок використовували модрину, вважалось, що вона є більш вогнетривкою.

Покрівлі куполів і склепінь виконували з черепиці, іноді з листів свинцю, які укладали по стяжках з цем’янкового розчину, виконаних по мурованих поверхнях. Аркади на колонах, були основними вертикальними несучими конструктивними елементами у середині базилік, запозиченими візантійцями у Римі. Між колонами середнього нефу влаштовували муровані з каменю арочні перемички, на які спирали стіни другого ярусу з вікнами. Найпоширенішим світлопрозорим матеріалом для вікон була слюда. Прогін арок суттєво збільшили, переріз колон найчастіше приймали круглий, капітелі втратили ознаки класичних ордерів, їх виконували у вигляді півсфер із зрізаними боками і декоративним оздобленням.

В архітектурі храмів найбільше значення приділялося інтер’єру, оздоблення якого повинне було створювати враження «царства небесного на землі». Структура інтер’єру храму відповідала структурі візантійської держави - ієрархічності. Для створення «царства небесного на землі» використовували дорогі матеріали - білий та кольоровий мармур для покриття підлог і облицювання стовпів та низу стін, золочення та різьблення на стелях і стінах, монументальні мозаїчні зображення на поверхнях стін і склепінь (рис.6.2).

Рис.6.2. Мозаїка Святого Юрія, Базиліка Святого Дімітрія, 7 ст., Салоніки.

Мозаїка — зображення, викладеня різнокольоровими камінцями або шматочками смальти (різнокольорового скла). На відміну від Риму, де в мозаїках використовували природний камінь, у Візантії мозаїки виконували з кубиків кольорового скла. Введення в скло прошарків золота, захищеного склом, створювало вражаючий ефект небесного сяйва. Особливо ефектно виглядають мозаїки, виконані на криволінійних поверхнях склепінь і арок - з різних точок огляду вони по різному виблискують і переливаються. У римських мозаїках фон зображень здебільшого білий, виконаний з кубиків мармуру, а в монументальному мистецтві Візантії фони робили золотими, що надавало мозаїкам парадності, урочистості і відсторонення від реального земного життя. Релігійні мозаїки ранньовізантійського періоду пізніше були знищені іконоборцями, але візантійські мозаїки того часу дійшли до нас в італійському місті Равені.

На менш відповідальних ділянках інтер’єру і в невеликих провінційних храмах виконували фрескові розписи. Фресками (що означає свіжий) називають живописні зображення, виконані мінеральними фарбами по вапняному тиньку тоді, коли він ще не затужавів. Фарби проникали на глибину до 5 мм, зображення ставали довговічними, вони не боялися замочування при протіканні покрівель, не вигоряли на сонці, а якщо й руйнувалися то тільки разом із штукатуркою. Фресковий розпис слід було робити дуже точно і вправно, бо виправити щось потім було вже неможливо.

На поверхнях розписів утворюється шар прозорого кристалічного кальцію, який захищає зображення. Але завдяки використанню лише мінеральних фарб, візантійські фрескові зображення мають тьмяні кольори. Блакитні та сині фарби були дуже рідкісними і дорогими, тому фрески здебільшого мають вохристо-червону гаму. Візантійські мозаїки і фрески є безцінним внеском в світове монументальне мистецтво.