Тема 9. Структурна перебудова національної економіки

Загальнонаціональна концепція розвитку передбачає вдосконалення регіональної структури економіки країни, що базується на існуючій системі поділу праці та використанні сукупного потенціалу розвитку регіонів. Вивчення об'єктивних процесів розвитку регіонів, їх регіональної структури є основою для формування виваженого управління цими процесами.

Серед важливих напрямів поліпшення регіональної структури економіки слід виділити такі:

>                   удосконалення інституційної структури управління соціально-економічним розвитком регіонів;

>                   застосування планування та прогнозування на основі науково обґрунтованих підходів;

>                   децентралізація повноважень з планування та управління соціально-економічним розвитком регіонів;

>                   формування ефективних регіональних ринків.

Метою структурної трансформації на регіональному рівні має бути збалансування соціально-економічного розвитку кожного регіону на основі раціонального використання його потенціалу. Найважливішим результатом структурної політики на регіональному, як і на загальнонаціональному, рівні мають бути позитивні зрушення показників рівня життя населення. Світовий досвід доводить, що лише за умов ліквідації суттєвої диференціації соціально-економічного розвитку за регіонами з'являється і посилюється тенденція до інтеграційних процесів в межах національної економіки. Поступове цілеспрямоване зменшення регіональної диференціації є важливою умовою успішного здійснення структурних перетворень як на мезо-, так і на макрорівні.

Регіональні проблеми в трансформаційних економіках загострюються через складність самого процесу системної трансформації та управління ним. Якщо в економічно розвинутих країнах міжрегіональні взаємовідносини чітко відрегульовані, повноваження центральних, регіональних та муніципальних владних структур розмежовані, що сприяє вирішенню можливих суперечностей, то Україна перебуває лише на стадії їх налагодження. Тим самим актуалізується розбудова інституційної структури економічної системи та ефективних механізмів управління нею.

Державна економічна політика має регіональну складову, основним об'єктом якої, згідно сучасного трактування, є регіональні (просторові) нерівності – відмінності у рівнях розвитку, зайнятості, доходів населення, умов підприємництва тощо. Існуючу територіальну диференціацію рівнів соціально-економічного розвитку можна пояснити на основі аналізу основних причин регіональних нерівностей. Різких відмінностей природно-кліматичних умов життя та економічної діяльності в регіонах України немає, однак значна протяжність території та приналежність до різних природно-кліматичних поясів обумовлює певні відмінності спеціалізації регіональних господарських комплексів, першочергово – у сільськогосподарському виробництві. Розподіл природних ресурсів нерівномірний за регіонами, що визначає різну їх "продуктивність" та напрями використання. Дев'ятнадцять із двадцяти п'яти регіонів мають зовнішні кордони. Територія країни є досить компактною, що не призводить до надмірних транспортних витрат та не звужує ринок збуту виробленої продукції.

Мають місце певні демографічні відмінності регіонів, однак вони не є принциповими, оскільки більшість регіонів має звужений тип відтворення населення, що обмежує потенціал економічного розвитку. У розрізі регіонів спостерігаються певні відмінності підприємницького клімату, дії інституційних та соціально-культурних факторів.

У секторальних структурах регіональних економік України відбуваються зміни, а саме – у їх сукупних ВДВ помітно збільшується частка сектора сервісної економіки (або ІІІ сектора) та зменшується сукупна частка добувної і переробної промисловості, будівництва (І і ІІ сектори), що відповідає світовій тенденції формування постіндустріального типу економіки. Зміцнення позиції сфер діяльності ІІІ сектора економіки зумовлено фінансово-економічною кризою і особливою вразливістю до кризи галузей ІІ сектора. Слід зазначити, що у всіх без винятку регіонах України спостерігалося зростання фінансового сектора. Саме регіони, домінуючу позицію у структурі створеної ВДВ яких займав фінансовий сектор економіки, є лідерами прискореного зростання. Агломераційний ефект, пов'язаний з прискореним розвитком фінансового сектора і сервісної економіки, сприяв випереджаючому зростанню 11 порівняно урбанізованих регіональних економік.

За однотипним співвідношенням між трьома секторами економіки (І,ІІ і ІІІ) у структурі господарства регіонів і характером структурних змін, що відбулися в їхніх економіках, можна виділити п’ять типологічних груп українських регіонів[1].

Регіон-мегаполіс – м. Київ, що має підстави претендувати на статус міжнародного ділового і фінансового центру європейського масштабу. Столичний регіон має найбільш значні агломераційні переваги (велика концентрація міжгалузевих зв'язків, розвинута інфраструктура тощо), що обумовлює значний відрив його рівня економічного розвитку від інших регіонів. Цей регіон має сервісноорієнтовану структуру господарства на 78%  представлену галузями ІІІ сектора і на 22% - галузями ІІ сектора.

Старопромислові регіони (Донецька, Дніпропетровська, Луганська, Запорізька, Полтавська, Сумська області) – із значною концентрацією добувної промисловості, важкої індустрії, підприємств ВПК. Водночас у їх секторальній структурі найнижчою по країні є питома вага третинного сектора економіки. У середньому співвідношення між І, ІІ і ІІІ секторами становить відповідно 21:40:39.

Промислово розвинені регіони (Харківська, Одеська, Київська, Львівська, Миколаївська області, АР Крим разом із м. Севастополь). У секторальній структурі їх регіональних ВДВ низькою є питома вага добувної промисловості та високою – частка переробної промисловості й фінансової діяльності. У цих регіонах спостерігається тенденція неоіндустріального розвитку: зменшується питома вага І і ІІ секторів та істотно зростає частка сфери послуг. У середньому співвідношення між І, ІІ і ІІІ секторами економіки становить відповідно 10:38:52.

Промислово-аграрні регіони (Черкаська, Івано-Франківська, Чернігівська, Вінницька) Рівненська, Житомирська, Кіровоградська області) – у структурі економіки у них питома вага виробництва ВДВ у галузях сільського господарства і ІІІ сектора є вищою за середню по країні. У середньому співвідношення між І, ІІ і ІІІ секторами економіки становить відповідно 20:33:47.

Аграрно-промислові регіони (Чернівецька, Закарпатська, Тернопільська, Хмельницька, Херсонська, Волинська області) – провідну роль відіграє сільськогосподарське виробництво. У середньому співвідношення між І, ІІ і ІІІ секторами економіки становить відповідно 18:30:52.

Вплив зазначених нерівностей і факторів, а також різні рівні їх господарської активності за роки ринкового реформування ( зумовлені наявними конкурентами перевагами і недоліками, різною адаптивністю до ринку залежно від структури економіки, менталітету населення і влади) призвели до посилення регіональної соціально-економічної диференціації розвитку, поглиблення міжрегіональної диспропорційності. Поляризацію регіонів за рівнем валового регіонального продукту (ВРГ) на одну особу. по відношенню до середньоукраїнського значення демонструють дані табл. ? Якщо у 1990 р. розбіжність між максимальним значенням ВРГ на одну особу мінімальним становила 1,6 раза, у 2000 р. – 4 рази, то у 2010 р. – понад 6 разів (відповідно, м. Київ, Чернівецька і Тернопільська області).

Таблиця

Групування регіонів України за рівнем валового регіонального продукту на одну особу за 1990-2010 рр., % до середньоукраїнського значення (Україна=100%)

* У 1990 р. розраховувався показник національного доходу на одну особу.

Джерело: за даними Держстату України за відповідні роки. Електронний ресурс. – Доступний з: <http//www.ukrstat.gov.ua >

Новою метою регіонального розвитку, на відміну від установки на економічне зростання, має стати підвищення капіталізації українських регіонів – тобто зростання вартості господарських активів (людського капіталу, природних, фізичних, культурних тощо), розміщених на їх території, найцінніші з яких повинні концентруватися в нових економічних центрах управління – «центрах розвитку[2].

Необхідно по новому оцінити роль держави в регулюванні регіонального розвитку, оскільки актуальною залишається парадигма як державної, так і регіональної економічної політики, яка б відповідала системі ринкового типу. Найбільш прийнятною є позиція щодо паритету ринкової саморегуляції та державного регулювання як такого, що створює умови та нівелює недоліки ринку, так звані «провали ринку». Принципово повинні бути зміщені акценти саме на регіональний рівень управління економікою.

На відміну від традицій централізованого управління, соціально-ефективна ринкова економіка повинна регулюватись переважно інструментами непрямого впливу, економічними. Таким чином, основу механізму регулювання розвитку регіонів складають інституційні перетворення, підтримка конкурентних умов ведення господарської діяльності, виважене управління ресурсним потенціалом регіону, спрямування результатів економічної динаміки на підвищення соціальних стандартів життя населення. Серед першочергових цілей суспільно-економічного розвитку регіонів можна виділити такі:

>                   підвищення якості життя населення відповідної території за рахунок раціонального використання місцевих ресурсів;

>                   диверсифікація виробничої діяльності, у тому числі з метою формування сфер працевлаштування місцевого населення;

>                   інноваційне наповнення економічного розвитку;

>                   досягнення ринкової конкурентноздатності регіону на основі виваженого формування «центру розвитку».

Часто цілі економічного розвитку суперечать соціальним цілям регіональної економічної політики. Першочергово це трапляється в разі необхідності міжрегіонального перерозподілу ресурсів для реалізації ідеї "територіальної солідарності" – коли громадяни та соціальні групи повинні отримати рівний доступ до матеріальних та духовних благ незалежно від їх місця проживання. Знаходження оптимального компромісу між суто економічними та соціальними цілями – ще одне важливе завдання регіональної економічної політики.

За ступенем універсальності та широтою впливу інструменти регіонального регулювання поділяються на дві групи: загальноекономічні регулятори (чи макроінструменти), що впливають на поведінку багатьох суб'єктів на певних територіях, та регулятори адресного впливу (чи мікроінструменти).

Регіональний розвиток в цілому та економічний зокрема необхідно розглядати як загальний процес удосконалення економіки регіону для забезпечення оптимальних її пропорцій. Регіональна економічна політика держави як правило орієнтує на досягнення обмеженої кількості цілей розвитку – не більше двох-трьох. Лише за таких умов можна розраховувати на позитивний результат і несуперечливість заходів та інструментів, що використовуються.

Необхідною умовою покращення економічної та інвестиційної ситуації у регіонах і країні загалом є децентралізація державного управління, за якої вдасться підвищити демократичний потенціал суспільства, сприяти підвищенню управлінської компетенції регіональних та місцевих органів влади. Суспільно-економічна трансформація в Україні ставить на порядок денний питання інституційних перетворень, здатних сформувати необхідні умови для успішності здійснюваних реформ. Для підвищення економічної і підприємницької активності, покращення інвестиційного клімату необхідно реалізувати комплекс заходів як на державному, так і регіональному рівнях. Розвиток економіки регіонів можливий за умови мобілізації зусиль приватного сектора, державного управління, місцевого самоврядування та організованої громадськості. Особливо актуальним є підвищення рівня компетенції та управлінської відповідальності регіональної та місцевої влади.