Тема 9. Структурна перебудова національної економіки

Досягнення високого рівня розвитку людини, задоволення її потреб, а також нарощення потенціалу конкурентоспроможності національної економіки неможливі без постійного удосконалення її структури. Постійне зростання потреб людини і суспільства спонукає до якісних змін суспільного виробництва, що стають можливими завдяки науковим відкриттям, управлінським, технологічним, організаційним інноваціям. Тим самим закладається основа довгострокових змін структури національної економіки через оновлення технологічного способу виробництва. Таке оновлення визначає формування певного технологічного укладу і проявляється в оновленні основного капіталу (див. Вікно 1). Теоретичне обґрунтування змін технологічних укладів базується на теорії «довгих хвиль» М.Д. Кондратьєва, що відображає залежність циклів економічного розвитку від хвилеподібного науково–технічного розвитку з періодичністю 45-60 років

Сьогодні в Україні за таким показником, як випуск продукції, вищі 5-й та 6-й технологічні уклади становлять близько 4% загального випуску. Близько 58% виробленої продукції припадає на 3-й технологічний уклад (технології промисловості будівельних матеріалів, чорної металургії, суднобудування, оброблення металу, легкої, деревообробної, целюлозно-паперової промисловості) та 38% – на 4-й уклад. З загального обсягу фінансування науково-технічних розробок майже 70% коштів поглинає 4-й, 23% – 5-й технологічний уклад. Інноваційні витрати розподіляються таким чином: 30% – 3-й технологічний уклад, 60% – 4-й, а 5-й становить лише 8,6%. Стосовно інвестицій, які визначають майбутнє на найближчі 10-15 років, склалися такі пропорції: 75% спрямовується у 3-й технологічний уклад і лише 20% та 4,5% – у 4-й і 5-й технологічні уклади відповідно. З капітальних вкладень на технічне переозброєння та модернізацію 83% припадає на 3-й технологічний уклад і лише 10% – на 4-й[1].

Світовий досвід найбільш конкурентоспроможних економік – США, Швейцарії, Данії, Швеції, Сінгапуру, Фінляндії, засвідчує формування в них постіндустріального, інформаційного укладу.

Основними перешкодами високотехнологічного розвитку України є недосконалість інноваційно-інвестиційної політики, обмеженість інституцій для здійснення інноваційно-інвестиційного розвитку, відсутність дієвої системи патентування інновацій та захисту інтелектуальної власності.

Україна демонструє низький рівень глобальної конкурентоспроможності (див. Вікно 2). За результатами звітів Всесвітнього економічного форуму (World Economic Forum), наша країна за останній рік (2013 р.) у рейтингу глобальної конкурентоспроможності втратила 11 позицій – з 73 до 84, отримавши 4.05 бали з 7 можливих балів (табл. 1). Україна продемонструвавши певне зростання індексу, допустила його зниження і у 2013 р. була майже на рівні 2006 р.

 Таблиця 1.

Динаміка індексу конкурентоспроможності по окремих країнах за 2006-2013 роки

* Складено за матеріалами: World Economic Forum

Неблагополучний стан в Україні (низькі показники) з розвитком технологій і бізнесу, фінансами, недостатньо розвиненим і ефективним залишається ринок товарів та послу. А найбільш проблемними сферами є – інституційне середовище і впровадження інновацій. До чинників, що впливають на покращення інституційного середовища належать, зокрема, етична поведінка компаній, захист прав власності, прозорість ухвалення рішень урядом, незалежність судової системи, ефективність використання державного бюджету, захист прав інтелектуальної власності, довіра суспільства до політиків тощо. Покращення якості інституцій і впровадження інновацій має стати прерогативою стратегії економічного розвитку в Україні. Без створення цілісної та узгодженої системи законодавчих та нормативних актів, виконання яких буде забезпечуватися незалежними судовими та контролюючими органами, не можна побудувати конкурентоспроможну модель розвитку економіки.

Разом з тим, в Україні благополучна ситуація з людським потенціалом – здоров’я населення та початкова освіта, вища освіта та професійна підготовка є на досить високому рівні. Великий обсяг ринку зумовлений розміром країни і кількістю населення, формується належне макроекономічне середовище. Висока якість людського потенціалу, системи освіти та професійної підготовки є важливими конкурентними перевагами нашої держави, оскільки наявність високопрофесійних фахівців може гарантувати успіх у сучасному світі та стати передумовою формування конкурентоспроможного ринку, сприятиме інтеграційним процесам України. Проте, слід зазначити, що якість освітніх послуг та рівень розвитку науки з часом помітно знижуються, і це зумовлено низьким рівнем впровадження наукоємних технологій у економічну діяльність, низьким рівнем фінансування науки. Заслуговує уваги низький рейтинг України щодо здатності втримання високоосвічених кадрів та молодих фахівців – 140 позиція з 148 країн (наші «сусіди» – Ємен (139 місце) і Бурунді (141 ) (табл. ..). Найкращі позиції щодо залучення молодих талановитих кадрів у Катарі, Швейцарії та Сінгапурі.

Таблиця

Рейтинг України за окремими базовими складовими індексу конкурентоспроможності у 2013-2014 рр. серед 148 країн світу

* Складено за матеріалами: World Economic Forum

Метою структурної перебудови економіки є посилення довгострокової тенденції зростання якості життя соціуму, досягнення економікою динамічної збалансованості, здатності до зовнішньої експансії. Структура національної економіки – це співвідношення різних елементів економічної системи, яка характеризує пропорції народного господарства та стан суспільного поділу праці. Структура економіки тієї чи іншої країни є комплексом виробництв, що виник на основі поєднання суспільного поділу праці, природних ресурсів, історичних традицій та територіальної специфіки[2]. Структурування економіки проводять за секторами, видами економічної діяльності (галузями) тощо. За формами власності у структурі національної економіки виділяють такі сектори: приватний, державний, кооперативний. У залежності від особливостей сучасного поділу праці виділяють реальний сектор економіки (як сукупність видів економічної діяльності, що виробляють товари і матеріальні послуги), сектор послуг і фінансовий сектор.

Розрізняють структурні зміни і структурні зрушення в економіці. Структурні зміни – це зміни пропорцій між елементами економічної системи упродовж певного часу. Наприклад, зміни у співвідношенні виробництва товарів і послуг, засобів виробництва і предметів споживання, прискорене зростання певних видів економічної діяльності і перерозподіл інвестицій на їх користь. Зміни в структурі національної економіки відбуваються насамперед під впливом суспільних потреб, причинами формування цих потреб є науково-технічний прогрес, інноваційні цикли, економічна політика країни та зовнішньоекономічна діяльність.

Структурні зміни в економіці можна визначити, розглядаючи у динаміці зміну частки певної структурної складової (сектору) національної економіки. Для оцінки спрямованості структурних змін додатково можна провести порівняння фактичної структури з еталонною, нормативною тощо.

Вагомі якісні зміни у структурі економіки класифікуються як структурні зрушення. Можна визначити межі, переступивши які, зміна у структурі економіки переростає у структурне зрушення. Складовим структурних зрушень є зростання та прогрес і загалом – економічний розвиток, які призводять до підвищення соціально-економічної ефективності національної економіки. Структурні зрушення в національній економіці - закономірний і логічний процес, обумовлений ускладненням та удосконаленням процесу суспільного виробництва у глобальному вимірі та постійним впливом науково-технічного прогресу. Разом з тим, структурна перебудова національної економіки об'єктивно актуалізується через посилення конкуренції в світовому глобальному просторі за його обмеженості та постійного ущільнення.

Структурна перебудова завжди супроводжується змінами в суспільних інститутах, поведінці людей та ідеології[3]. Структурну перебудову часто розглядають у зв'язку із модернізацією економіки, що в широкому значенні означає перехід до сучасної економічної моделі. Своїм поширенням термін «модернізація» зобов'язаний розповсюдженому в середині XX ст. процесу переходу від традиційного до індустріального суспільства. Незважаючи на суттєве розширення змістовного наповнення, орієнтацію на інформаційне суспільство як мету розвитку національних економік, основні принципи модернізації залишаються вагомими:

1. Зміни в суспільних інститутах і свідомості. Це такі зміни, які підвищують продуктивність праці, стимулюють конкуренцію і підприємницьку ініціативу, відкривають більш рівні можливості для всіх, підвищують рівень життя, стимулюють розвиток.
2. Раціоналізм: заміна традиційного способу мислення, методів виробництва, розподілу і споживання новими моделями у всіх сферах виробництва і життя. Пошук раціональності передбачає, що вибір економічної політики і стратегії повинен максимально базуватись на знаннях і досвіді.
3. Економічне планування: розроблення раціональної системи заходів і інструментів економічного спрямування для прискорення розвитку.
4. Забезпечення більш рівного правового і соціального статусу, доходів і рівня життя для зайнятих економічною діяльністю.

Кінець XX - початок XXI ст. характеризується поширенням ідеології та політики постмодерну, що за сутнісними ознаками відображає загострення проблем невизначеності, багатомірності сторін людської життєдіяльності, в тому числі і економічної. Набувають вирішального значення ті форми людської діяльності, які базуються на використанні не фізичних, а розумових, творчих здібностей людини. Відтак, зростає питома вага нематеріальної складової суспільного і національного багатства, що проявляється в кардинальних структурних зрушеннях.

Структурну перебудову економіки слід розглядати в двох аспектах: по-перше, це удосконалення інституціональних, відтворювальних та макроекономічних пропорцій економічного розвитку. По-друге, це оптимізація міжгалузевих та внутрішньогалузевих пропорцій на користь збільшення частки високоефективних наукомістких виробництв з пріоритетом найсучаснішого шостого технологічного укладу. Основною стратегічною метою структурних трансформацій національної економіки має бути досягнення лідируючих позицій, у тому числі і в світі. Це є апробованою практикою тих держав, які в різні історичні періоди мали глобальне лідерство (Велика Британія, США). Необхідною умовою соціально-економічної результативності структурних зрушень є опора на фундаментальні науково-технологічні досягнення, перенесення центру ваги з кількісних параметрів розвитку на якісні. Ефективним механізмом досягнення стратегічної мети національної економіки за сучасних умов є досягнення міжнародної конкурентоспроможності. У цьому плані важливою є суттєва зміна світоглядних стереотипів суспільства як необхідної умови становлення оновлених соціально-економічних відносин та зростання вагомості наноекономічних рівнів з їх з опорою на людські якості креативності.

Структурна перебудова економіки України повинна бути спрямована на інноваційний розвиток галузей п'ятого та шостого укладів. Стратегія інноваційного розвитку повинна враховувати декілька важливих аспектів: носити випереджальний (форвардний) характер, так як світовий розвиток не зупиняється; повинна бути адаптивною, тобто максимально враховувати тенденції як українського, так і світового розвитку. Для інноваційного розвитку стратегічно необхідна мобілізація інтелектуального та інвестиційного потенціалу країни і створення тим самим національного технологічного потенціалу розвитку. Інноваційний розвиток потребує значних інвестиційних потоків, які можливо залучити на основі розробки особливої державної політики сприяння інноваційному розвитку. Стратегія інноваційного розвитку України повинна базуватися на реальній оцінці здобутків та недоліків українського технологічного укладу та поетапному піднесенні рівня розвитку. Важливою передумовою інноваційного розвитку є суспільне усвідомлення необхідності інтелектуального прориву та особливе ставлення до інтелектуальної власності.