Тема 9. Структурна перебудова національної економіки

Нові завдання, що стоять перед регіональною владою щодо змістовного наповнення соціально-економічного розвитку територій та громад, потребують активізації інноваційного потенціалу територіальної організації економіки та взаємодії господарюючих суб'єктів.

Світовий досвід успішних регіонів доводить залежність їх результату не тільки від класичних факторів – ресурсного забезпечення, вдалого геополітичного розміщення, наявності досконалих технологій. Кенічи Омає у своїй праці «Кінець національної держави: піднесення регіональних економік» відмітив, що наприкінці ХХ ст. значущість тієї чи іншої країни на економічній карті світу стала визначатися окремими регіонами – тими, як змогли стати вузлами, що зв’язують світові потоки товарів, фінансів, людей, технологій та інформації[1]. Дослідники зазначають, що міць країни тепер залежить не стільки від природних запасів і валових обсягів виробництва, скільки від володіння центрами, що управляють потоками на глобальному ринку[2].

За інтегрування України в глобалізаційний простір відбувається певне переформатування регіонів з виокремленням центрів ділової і фінансової активності – насамперед м. Київ та інші міста-мільйонники та «трансадміністративних» регіонів, які активно включаються в глобальні процеси (зокрема, східні регіони). Міста Харків і Донецьк є «вікнами» у Росію, мм. Львів, Ужгород – «вікна» у Європу, м. Одеса і комплекс портів – вихід у Чорне море. Виділення найбільш динамічних мегаполісів як центрів розвитку і як національних «містків» до глобального ринку сприятиме капіталізації та  глобалізації країни.

У теорії та практиці реалізації оптимальної стратегії розвитку регіонів важливе місце надається кластерній моделі галузево-територіального розвитку. Кластер в економічній літературі визначається як індустріальний комплекс, що сформувався на основі територіальної концентрації мереж спеціалізованих постачальників, основних виробників та споживачів, що пов'язані технологічним ланцюжком. Вважається, що першим це явище дослідив М. Поргер, що вивчав конкурентні переваги понад ста галузей різних країн. У його трактуванні, кластер - це вертикальні (покупець-постачальник) чи горизонтальні (спільні клієнти, технології, посередники) взаємозв'язки.

Сучасний етап світової економіки актуалізує інноваційну складову економічного розвитку як передумову її динамічності та конкурентоздатності. Значної ваги набувають фактори, що стимулюють поширення нових технологій, а саме – взаємодія між наукою і освітою, їх належне фінансування, відповідна стратегія уряду, а також формування мереж взаємозв'язків між фірмами та їх гнучка спеціалізація. Відтак кластер інноваційної активності можна визначити як сукупність базисних нововведень, сконцентрованих у певному економічному просторі.

Завдяки кластерному підходу на рівні окремого регіону стає можливою міжсекторна співпраця, оскільки ініціаторами та активними учасниками її виступають місцеві органи влади. Завдяки поширенню та постійному обміну інформацією стають можливими взаємовигідні бізнесові контакти в регіоні, поширюється кооперація між різногалузевими підприємницькими структурами. Тим самим споживачі мають можливість отримати якіснішу продукцію, виготовлену за рахунок місцевих ресурсів. Механізм кластерної співпраці є вигідним, оскільки значно скорочуються трансакційні витрати учасників, стають можливими масштабні підприємницькі проекти за рахунок участі в них членів кластера на засадах співфінансування, посилюються інформаційні можливості підприємств регіону, і все це сприяє залученню внутрішніх та зовнішніх інвестицій. Виникнення та стрімке поширення кластерної моделі галузево-територіальних утворень пов'язані із певною зміною економічних пріоритетів у контексті глобалізаційних змін. Учасники кластеру отримують переваги, виходячи із місцевої інституціональної специфіки (знань, мотивації, відносин). А, як правило, зростає ефективність діяльності тих виробничих утворень, які паралельно із принципом індивідуального економічного інтересу здатні реалізувати переваги принципу колективної діяльності.??

На практичному рівні реалізації моделі виявляється, що кластер-промислова група – це галузево-територіальне добровільне об'єднання підприємств та підприємців із науковими установами і органами місцевої влади з метою підвищення конкурентоспроможності власної продукції та економічного зростання регіону. І, як засвідчує досвід, впровадження стратегії місцевого економічного розвитку з використанням кластерної моделі сприяє досягненню зазначених цілей.

В Україні нагромаджений позитивний досвід використання кластерної моделі галузево-територіального розвитку. Кластерна модель активно реалізувалася в Хмельницькій області у 1998 р. із започаткуванням асоціації "Поділля Перший". Ця асоціація об'єднала представників владних структур на рівні начальників окремих управлінь облдержадміністрації та мерів міст, представників бізнесу на рівні директорів державних та приватних підприємств, професорів університетів, банкірів, керівників асоціацій. За ініціативи громадськості була розроблена програма застосування концепції кластерів з метою відродження виробництва у швейній, харчовій, будівельній, туристичній галузях.

Аналіз процесу ініціювання, функціонування та результативності кластерної моделі дозволяє визначити принципову відмінність такого типу об'єднання від інших: асоціацій, концернів, акціонерних товариств тощо. По-перше, підприємства, що об'єднуються, не втрачають своєї господарської та юридичної самостійності. По-друге, формуються єдині фінансові відносини, що виражається у фінансовій підтримці один одного. Стратегія кластерної програми передбачає заінтересованість підприємців інвестувати місцеве виробництво, використовувати місцеві ресурси та вітчизняні передові технології.

Значна кількість переваг кластерної моделі не позбавляє її від недоліків, що за умов ринково-орієнтованої економіки можуть бути суттєвими. Першочергово – це надмірна концентрація виробництва, а відтак є потенційна можливість посилення монопольних тенденцій в окремих ринкових секторах. Тому варто враховувати сутнісні ознаки ринкового середовища для уникнення санкцій державної антимонопольної корекції.

Основна стратегічна спрямованість кластерної моделі галузево-територіальної організації виробництва полягає у забезпеченні міжсекторної співпраці влади, бізнесу, громади (через різноманітні громадські організації). Очевидною є висока ефективність посилення такої співпраці. Для суб'єктів економіки України ця форма міжсекторної взаємодії є виключно важливою як через необхідність опанування сучасними цивілізованими методами реалізації індивідуальних економічних інтересів, так і для концентрації інформаційних, управлінських, інших ресурсів з метою протистояння висококонкурентним суб'єктам міжнародного бізнесу. Значення кластерної моделі галузево-територіальної організації виробництва для економічного розвитку регіону наведене на рис. 11.3.

Оптимізація інформаційних потоків та відповідних управлінських рішень учасників кластерної моделі приводить до:

>                   скорочення трансакційних витрат учасників кластеру, а відтак – зниження собівартості та ціни продукції;

>                   посилення рівня відповідальності керівників окремих підприємств та організацій за рішення, що ухвалюються ними, з огляду на тісну співпрацю з партнерами по кластеру, що є і партнерами по бізнесу;

>  зростання відповідальності щодо розбудови економіки власного регіону та захисту інтересів громади.

Рис. 11.3. Значення кластерної моделі галузево-територіальної організації виробництва для економічного розвитку регіону

Важливо, що у регіональному економічному управлінні при впровадженні кластерної моделі галузево-територіальної організації виробництва реалізується принцип пріоритету інтересів територіальної громади на противагу поширеному донедавна галузевому підходу до управління економікою.

Реалізація першочергового завдання регіональної політики, а саме – соціально-економічного вирівнювання розвитку, потребує нових ефективних підходів та рішень щодо просторової організації суспільного виробництва. Є об'єктивна потреба у перенесенні центру ваги управлінської компетенції на рівень регіонів для забезпечення вищого рівня їх самостійності та підвищення соціально-економічної ефективності регіональних господарських комплексів. Кращий світовий досвід стимулювання регіонального економічного розвитку засвідчує переваги вільних економічних зон (ВЕЗ) чи територій із спеціальними економічними режимами. Зазначені форми територіальної організації суспільного виробництва відіграють роль своєрідних полюсів економічного зростання та здатні сприяти вирішенню низки проблем: інтеграції національних економік до світового господарського комплексу; залученню іноземних інвестицій; технологічному оновленню та структурній перебудові національної економіки тощо. Згідно з поширеним у науковій літературі визначення, ВЕЗ є частиною національної території, економічний потенціал якої зорієнтовано на вирішення специфічної задачі (або комплексу задач).

Історія розвитку українських територій з режимом пільгових умов ведення економічної діяльності започаткована у березні 1994 р., коли Указом Президента України №113 було запроваджено першу ВЕЗ на території Бродівського району Львівської області. Однак практика функціонування територій з особливим режимом економічної діяльності виявила суттєві проблеми. До числа недоліків розвитку спеціальних економічних зон і територій пріоритетного розвитку (ТПР), як інструментів регіонального розвитку в Україні, належать такі:

>           поширені факти неузгодженості прийняття відповідних рішень про створення територій з пільговими режимами, ініційованих місцевими елітами, із цілеспрямованою державною політикою регіонального розвитку, про що свідчить практика регулювання кожної зони окремим нормативним актом;

>           низька якість значної кількості інвестиційних проектів, пропонованих до запровадження в пільгових зонах;

>           порушення рівних конкурентних умов для діяльності економічних суб'єктів, зокрема, через підвищення питомої ваги імпорту сировини в загальному обсязі імпорту до ВЕЗ та ТПР, що приводить до заниження ресурсних витрат у структурі собівартості продукції.

Практика створення територій з пільговими умовами економічної діяльності в Україні значною мірою відрізняється від загальноприйнятої практики у світі. Першочергово варто усвідомити, що українські ВЕЗ та ТПР створювались не стільки для залучення іноземних інвестицій, хоча така мета декларувалась в більшості проектів, а для створення прийнятних умов економічної діяльності вітчизняного бізнесу, збереження та використання наявних виробничого потенціалу та існуючих робочих місць. Така політика є спробою часткового розв'язання проблемної ситуації, що потребує системного підходу. Численні опитування іноземних інвесторів доводять, що для них важливі не пільги, а зрозумілі та прозорі умови ведення бізнесу, формування яких має забезпечуватися на національному рівні. Для успішного функціонування пільгових режимів економічної діяльності в розвинутих країнах світу забезпечується державне фінансування інфраструктурної підготовки визначених територій перед залученням інвесторів, і з цією метою у кожний квадратний метр зони із спеціальним економічним режимом інвестується 1 млн. дол. США.

Українській державній політиці щодо територій пільгових режимів бракує конструктивності, про що свідчать факти: відміна окремих податкових пільг на вже працюючих територіях, нерозуміння реального значення пільгових економічних режимів, а відтак використання некоректних критеріїв оцінки їх діяльності, мораторії на діяльність. Необхідна обґрунтована і послідовна політика розвитку територій із спеціальними економічними режимами. За умови зваженої та цілеспрямованої державної політики щодо ВЕЗ та ТПР, їх потенціал спроможний забезпечити формування потужних "полюсів зростання", здатних реально сприяти соціально-економічному поступу регіонів. Для цього на державному рівні необхідно:

-                     по-перше, здійснити уніфікацію законодавства щодо умов створення, функціонування та моніторингу діяльності ВЕЗ та ТПР;

-                    по-друге, розробити та запровадити коректну методику оцінки ефективності вказаних територій.

Висновки

Підтримка довгострокового економічного зростання, яке є необхідною умовою підвищення рівня та якості життя населення, вимагає постійного структурного вдосконалення національної економіки. Сучасний період розвитку економіки України характеризується певними структурними зрушеннями з метою удосконалення соціально орієнтованої ринкової економічної моделі. Однак проблемними питаннями розвитку національної економіки залишається розвиток інституцій, фінансового та товарного ринків, необхідність підвищення технологічного рівня та забезпечення макроекономічної стабільності. Поряд із цим, українська економіка має певні інноваційний потенціал та досить високий рівень забезпечення працівниками з вищою освітою та професійною підготовкою. Це викликало появу пріоритетних напрямів структурних зрушень на макрорівні, серед яких досягнення економічної незалежності, інноваційний характер розвитку, залучення інвестицій, підвищення рівня життя населення, розвиток людського потенціалу.

Особливої актуальності набувають зміни регіональної структури національної економіки серед яких: децентралізація управління, комплексність розвитку, соціально-ефективний характер змін та використання стратегічного планування. Застосування перспективних інноваційних форм дозволяє підвищити рівень соціально-економічного розвитку окремих регіонів та вдосконалити регіональну структуру національної економіки. Державна політика регіонального розвитку має бути спрямована на формування такої просторової організації країни, яка б дозволила підвищувати вартість господарських активів територіальних співтовариств. А капіталізація регіонів підвищуватиме капіталізацію країни.

Структурна перебудова національної економіки потребує ґрунтовного дослідження сучасних тенденцій розвитку та обґрунтованих заходів. Виважене виділення пріоритетів економічного розвитку визначатиме ефективність структурних змін і зрушень як на національному, так і на регіональному рівнях.