Лекція 5. Методологія наукового дослідження

Проблема розуміння (і пояснення) та його співвідношення з пізнанням незважаючи на тривале обговорення, є актуальною і дискусійною. Так, якщо у В. Дільтея розуміння представлене як проникнення в духовний світ автора тексту, нерозривно пов’язане з реконструкцією культурного контексту його створення, то у М. Хайдеггера це специфічно людське ставлення до дійсності, спосіб буття людини в світі. За Г. Гадамером, розуміння минулої культури невід'ємне від саморозуміння інтерпретатора. Тому предметом розуміння є не сенс, закладений автором у текст, а предметний зміст («суть справи»), з осмисленням якого пов'язаний даний текст. При цьому Г. Гадамер переконаний, що розуміння є проблемою мовною: досягається (або не досягається) в «медіумові мовності» і доведення не потребує.

Ключовим у розв’язанні проблеми розуміння є поняття «сенс» – складне та багатогранне явище. Так, М. Хайдеггер вважає, що, по-перше, під сенсом необхідно мати на увазі «до чого» і «заради чого» будь-який вчинок, поведінка, звершення. По-друге, у сенсу є направленість, точніше, він сам є спрямованість до певної мети, тобто він постає як призначення чи кінцева мета (сенс життя, сенс історії тощо).

Що стосується процесів сенсоутворення, то об'єктивно вони виникають у межах традицій, звичаїв, ритуалів, символіки і знаходять своє віддзеркалення в мові. Відповідно до трактування традиції у Г. Гадамера вона пронизує нас, оскільки присутня у нашому нинішньому світі. Традиція, що забезпечує безперервність культурної спадковості, робить реальним всеосяжний смисловий універсум.

Окрім внутрішніх, існують і зовнішні причини сенсоутворення – взаємодія і спілкування самобутніх культур, практичне і духовне зіставлення їх смислових фондів тощо. Відтак розуміння – це завжди підключення до сенсів людської діяльності, воно виступає формою взаємодії між предметною даністю розуміння (тексту) та інтерпретатором. Результатом такої взаємодії є формування сенсу.

Повсякденність розуміння, ілюзія легкого, майже автоматичного його досягнення довгий час затемнювали його складність і комплексний характер. Відтак дослідники дуже часто залишають поза увагою визначення зазаначеного поняття або обмежуються вказівкою на те, що воно є основним для герменевтики. Остання частіше за все представляється як теорія і практика тлумачення (інтерпретації) текстів – від тексту літературного й іншого джерела до всесвітньої історії як тексту.

У цьому сенсі поняття тексту універсальне: воно охоплює як суспільні результати духовної діяльності людини, так і переробку, розпредметнення історичної дійсності людського буття у вигляді визначеної соціальної інформації.

Перш за все слід мати на увазі, що процедуру розуміння варто кваліфікувати як виключно ірраціональний акт, «емфатичне осягнення – вживання». Ірраціональний момент тут хоча і присутній, але у жодному випадку не є головним, тим більше вичерпним. Але не можна і принижувати значення цього моменту, а тим більше повністю відкидати його «присутність» у міркуваннях герменевтики. Останні тісно пов’язані з «нераціональним», немислимі без нього, і це важлива особливість вказаних міркувань. Розуміння не можна ототожнювати з «осяянням», «інсайтом», інтуїцією, хоча це є в процесі розуміння.

Процес розуміння органічно пов'язаний з процесом пізнання людиною навколишнього світу, проте не зводиться цілком і повністю тільки до пізнавальної діяльності. Проблематика розуміння не може витіснити питання теорії пізнання, а повинна аналізуватися на основі діалектичної єдності пізнання і предметно-практичної діяльності в широкому соціокультурному контексті.

Разом з описом, поясненням, тлумаченням (інтерпретацією) розуміння належить до основних процедур функціонування наукового знання. Численні підходи до проходження розуміння показують, що процес цей має власну специфіку, яка відрізняє його від інших інтелектуальних процесів і гносеологічних операцій.

Розуміння не слід ототожнювати з пізнанням (зрозуміти – означає виразити в логіці понять) або плутати з процедурою пояснення, хоча вони і пов'язані між собою. Проте найчастіше процес розуміння пов'язується з осмисленням, тобто виявленням того, що має для людини певний сенс. Ось чому слід погодитися з висновком про те, що «розуміння як реальний рух у сенсах, практичне володіння цим сенсом супроводжує всю конструктивну пізнавальну діяльність», є її необхідним моментом.

Причому розуміння може виступати у двох ракурсах: як залучення до сенсів людської діяльності і як сенсоутворення. Розуміння якраз і пов'язане із зануренням у «світ сенсу» іншої людини, осягненням і тлумаченням її думок і переживань. Розуміння – це пошук сенсу: зрозуміти можна тільки те, що має сенс. Цей процес відбувається в ході спілкування, комунікації і діалогу. Розуміння невід’ємне від саморозуміння і відбувається в стихії мови.

Тим самим сенс – це те, до чого ми апелюємо, коли передбачаємо адекватність розуміння у співрозмовника або читача інформації, яка йому передається. Сенс може мати не тільки слово, речення, текст і т. п., а й те, що відбувається навколо нас.

Представник сучасної французької герменевтики П. Рікер вважає, що розуміння ніколи не відривається від пізнання, а є певним його «етапом у роботі з привласненню сенсу», це виявлення мисленням сенсу, прихованого в символі. При цьому П. Рікер виходить з того, що:

Ø  герменевтика – це послідовне здійснення інтерпретацій;

Ø  суть герменевтики – багатогранність інтерпретацій (аж до їх конфлікту – що дуже добре);

Ø  розуміння – мистецтво осягнення значення знаків, що передаються від однієї свідомості і сприймаються іншою свідомістю через їх зовнішні вирази;

Ø  один і той самий текст має декілька сенсів, і ці сенси нашаровуються один на одного.

Важлива методологічна проблема соціально-гуманітарного пізнання полягає в тому, щоб виходячи з розуміння тексту як матеріалізованого виразу духовної культури, розпредметнити суб'єктивні сенси, що об'єктивувалися в текстах, «почути через них людські голоси» і з їх допомогою проникнути у «дух» минулих епох та чужих культур.

Таким чином, по-перше, будь-який текст – джерело багатоманіття його розумінь і тлумачень. І розуміння його автором – тільки одне з них. Твір містить у собі одночасно декілька сенсів. Саме у цьому полягає його символічність: символ – це не образ, це сама множинність сенсів. Відтак розуміння тексту не може обмежитися лише тим сенсом, який вклав у нього автор твору (тексту, витвору мистецтва і т. п.), йдеться і про його розуміння інтерпретатором. А це означає, що розуміння носить активний творчий характер. Проте залежність розуміння тексту від конкретних історичних умов його інтерпретації зовсім не перетворює його у виключно психологічний і суб'єктивний процес, хоча особисті пристрасті і досвід інтерпретатора відіграють тут далеко не останню роль.

По-друге, ця множинність сенсів розкривається не раптом і не відразу, бо смислові явища можуть існувати у прихованому вигляді, потенційно, і розкриватися тільки в сприятливих для цього розвитку смислових культурних контекстах наступних епох.

По-третє, сенс тексту в процесі історичного розвитку змінюється. Кожна епоха відкриває – особливо у великих витворах – щось нове, своє. Нове розуміння «знімає» старий сенс, переоцінює його.

По-четверте, розуміння тексту – це не готовий результат, а діалектичний процес, діалог різних культурних світів, результат зіткнення сенсів «своє – чуже», діалог текстів, осіб, культур.

По-п'яте, зрозуміти текст чужої культури – значить уміти знаходити відповіді на питання, які виникають в нашій сучасній культурі.

Культура – це не збірка готових речей або цінностей, а процес їх освоєння, використання, участі в процесі людської життєтворчості. У свою чергу, пізнання соціокультурної реальності припускає не стільки відображення безпосередньо даного світу готових продуктів, скільки відтворення того, що стоїть за ними, тобто світу людських значень і сенсів.

У сучасній літературі існують різні класифікації видів, типів і рівнів розуміння. Так, Г. Рузавін виділяє три основні типи розуміння:

Ø  розуміння, що виникає в процесі мовної комунікації, яка відбувається в діалозі. Результат розуміння чи нерозуміння тут залежить від того, які значення вкладають співбесідники в свої слова;

Ø  розуміння, пов'язане з перекладом з однієї мови на іншу. Тут мають справу з передачею і збереженням сенсу, вираженого чужою мовою за допомогою слів і речень рідної мови;

Ø  розуміння, пов'язане з інтерпретацією текстів, творів художньої літератури і мистецтва, а також вчинків і дій людей в різних ситуаціях. Тут недостатньо обмежитися інтуїтивним збагненням сенсу (інтуїція, уява, співпереживання й ін. психологічні чинники). Це перший рівень розуміння. Другий рівень розуміння вимагає залучення інших засобів і методів дослідження: логіко-методологічних, аксіологічних (ціннісних), культурологічних і т. п.

Говорячи про розуміння, слід звернути увагу ще на те, що його наріжним каменем є принцип герменевтичного кола, що виражає циклічний характер розуміння. Цей принцип пов'язує пояснення і розуміння: для того, щоб щось зрозуміти, його потрібно пояснити, і навпаки. Цей взаємозв'язок виражається як коло цілого і частини: для розуміння цілого необхідно зрозуміти його окремі частини, а для розуміння окремих частин вже необхідно мати уявлення про сенс цілого. Наприклад, слово – частина речення, речення – частина тексту, текст – елемент культури.

Початком процесу розуміння є передрозуміння, яке часто пов'язують з інтуїтивним розумінням цілого, з дорефлексивним змістом свідомості. Передрозуміння звичайно задане традицією, духовним досвідом відповідної епохи, особистими особливостями індивіда.

Герменевтичне коло – це не «білка в колесі», не гріховне коло, бо поворот мислення відбувається в ньому від частин не до колишнього цілого, а до цілого, збагаченого знанням його частин, тобто до іншого цілого. Тому слід говорити про герменевтичну спіраль розуміння, про його діалектичний характер як рух від менш повного і глибокого розуміння до повнішого і глибшого, в процесі якого розкриваються ширші горизонти розуміння:

Ø  чи потрібно співвідносити розуміння з сучасною епохою?

З цього питання існують дві основні позиції:

а)    не потрібно. Відповідно до цієї точки зору адекватне розуміння тексту зводиться до розкриття того сенсу, який вклав у нього автор. Тобто необхідно виявити авторський сенс у найбільш чистому вигляді, не допускаючи спотворення та зміни. Проте це фактично не відбувається, і кожна епоха підходить до текстів (наприклад до витвору мистецтва) зі своїми критеріями;

б)    процес розуміння неминуче пов'язаний з додаванням додаткового сенсу тому, що намагаються зрозуміти. Відтак розуміти текст, як його розумів автор, недостатньо. Це значить, що розуміння є творчим і не зводиться до простого відтворення авторського сенсу, а обов'язково включає критичну його оцінку, зберігає позитивне, збагачує його сенсом сучасних реалій і органічно пов'язане із сенсом авторської позиції.

Таким чином, розуміння і є осягнення сенсу того чи іншого явища, його місця в світі, його функції в системі цілого. Воно допомагає розкрити нескінченні смислові глибини буття. Для того, щоб процес розуміння відбувся, необхідні:

Ø  предмет, виражений в тексті будь-якої природи; наявність у ньому сенсу;

Ø  передрозуміння – початкове, попереднє уявлення про цей сенс;

Ø  інтерпретація – тлумачення текстів, спрямоване на розуміння їх смислового змісту;

Ø  наявність саморозуміння в інтерпретатора;

Ø  спілкування, комунікація, вміння підтримувати діалог;

Ø  прагнення дати своє слово і дати слово іншому, вміти почути його;

Ø  з'ясування того, що один і той самий текст має декілька сенсів (окрім авторського);

Ø  співвіднесення предметного змісту тексту («суть справи») з культурним інтелектуальним досвідом сучасності.

Разом з розумінням існує і така важлива пізнавальна процедура, як пояснення. Її головна мета – виявлення сутності предмета, що вивчається, підведення його під закон виявлення причин і умов, джерел його розвитку і механізмів їх дії. Пояснення тісно пов'язане з описом і становить основу для наукового передбачення. Тому в загальному вигляді поясненням можна назвати підведення конкретного факту або явища під певне узагальнення (закон і причину перш за все). Розкриваючи суть об’єкта, пояснення сприяє уточненню і розвитку знань, які використовуються як підстава пояснення. Таким чином, вирішення пояснювальних завдань – найважливіший стимул розвитку наукового знання і його концептуального апарату.

У сучасній методології наукового пізнання найбільшою популярністю і визнанням користується дедуктивно-номологічна модель наукового пояснення. Ця модель (схема) підводить пояснюване явище під певний закон – в цьому полягає її особливість. У цій моделі пояснення зводиться до дедукції явищ із законів. Як закони в цій моделі розглядаються не тільки причинні, а й функціональні, структурні та інші види регулярних і необхідних відношень. Слід звернути увагу на те, що дедуктивно-номологічна модель пояснення описує лише кінцевий результат, а не реальний процес пояснення в науці, який зовсім не зводиться до дедукції факту із закону або емпіричного закону з теорії, а завжди пов'язаний з вельми трудомістким дослідженням і творчим пошуком.

В галузі гуманітарних, соціальних наук використовується так зване раціональне пояснення. Його сутність полягає в тому, що при поясненні вчинку деякої історичної особи дослідник прагне розкрити ті мотиви, якими керувалася певна особистість, і показати, що в світлі цих мотивів вчинок був раціональним (розумним).

Набагато ширшу сферу охоплює телеологічне, або інтенціональне пояснення. Воно вказує не на раціональність дії, а просто на його інтенцію (прагнення), на мету, яку становить індивід, що здійснює дію, на наміри учасників історичних подій. Телеологічне пояснення, на думку визначного сучасного філософа і логіка Р. Врігта, «є тією моделлю пояснення, яка так довго була відсутня в методології наук про людину і яка є істинною альтернативою моделі пояснення через закон».

Слід мати на увазі, що, по-перше, дедуктивно-номологічна модель (схема) іноді проголошується єдиною науковою формою пояснення, що невірно (особливо для гуманітарних наук). По-друге, для пояснення поведінки окремих осіб ця модель не придатна, тут «працюють» раціональна та інтенціональна схеми.

Обидві ці схеми в соціальному пізнанні є пріоритетними стосовно дедуктивно-номологічного пояснення, яке, звичайно ж, застосовується і в гуманітарних науках, але займає тут скромніше місце, ніж у природознавстві.

Що стосується наукового пізнання загалом, то тут необхідно поєднувати (а не протиставляти один одному) різні види пояснення для глибшого осягнення природи соціального життя.

Розуміння і пояснення тісно пов'язані. Проте треба мати на увазі, що розуміння не зводиться до пояснення, тобто підведення явища, що вивчається, під закон і причину, оскільки – особливо у соціальному пізнанні – неможливо відвернутися від конкретних осіб, їх діяльності, від їх думок і відчуттів, цілей і бажань. Крім того, розуміння не можна протиставляти поясненню, а тим більше відривати одну від одної ці дві дослідницькі процедури, які доповнюють одна одну і діють у всіх сферах людського пізнання.