Тема 11. Структура капіталу і вибір джерел залучення капіталу

Під структурою капіталу розуміють співвідношення між власним і позичковим капіталом. Власний і позичковий капітал мають певну відмінність, яка випливає з різного рівня дохідності останніх і рівня ризику для власників цього капіталу.

Оцінка і порівняння вартості різних елементів капіталу дають можливість сформувати цільову структуру капіталу. Підприємства, визначаючи поточні і стратегічні цілі, аналізуючи фактори (внутрішні і зовнішні), установлюють цільову структуру капіталу. Але цілі (виходячи зі зміни умов) можуть змінюватися в часі.

Однак у будь-який момент підприємство, маючи відповідну структуру капіталу, приймає фінансові рішення, які сумісні з цільовою структурою. Процес управління активами підприємства, який передбачає зростання прибутку, у фінансовому менеджменті характеризується показником «ліверидж».

Існують три види лівериджу:

 операційний;

 фінансовий;

 комбінований.

Операційний ліверидж (важіль) характеризує потенційну можливість впливу на операційний і чистий прибуток підприємства. Тобто інструментом операційного лівериджу є співвідношення постійних і змінних витрат і зміна обсягу реалізації за інших незмінних умов, що зумовлює зміни прибутку.

Ефект операційного лівериджу, або сила його впливу, визначається відсотковою зміною операційного прибутку у разі зміни обсягу реалізації. Якщо операційний ліверидж визначає використання основного капіталу, то фінансовий ліверидж стосуються використання позичкового (залученого) капіталу — боргових зобов'язань і привілейованих акцій.

Фінансовий ліверидж характеризує взаємозв'язок загального і чистого прибутку. Підвищення рентабельності власного капіталу у фінансовому менеджменті називається ефектом фінансового важеля (лівериджу).

Ефект фінансового важеля (лівериджу) — це прирощення до рентабельності (збільшення рентабельності) власного капіталу, яке отримано в результаті зміни структури пасиву балансу, тобто використання кредиту, незважаючи на те, що ця складова має планову основу.

Комбінований ліверидж (ефект комбінованого важеля) показує зміну чистого прибутку залежно від зміни обсягу виробництва продукції (робіт, послуг).

Під оптимальною структурою капіталу слід розуміти таке співвідношення між власним і позичковим капіталом, яке забезпечить оптимальне поєднання ризику і дохідності, що сприятиме підвищенню ціни акції.

Мета управління структурою капіталу — мінімізувати витрати на залучення довгострокових джерел фінансування і цим забезпечити власникам капіталу максимальну ринкову оцінку вкладених ними коштів.

Оптимізація структури капіталу є однією зі складних проблем у фінансовому менеджменті. Процес оптимізації структури капіталу проводиться в такій послідовності: Аналіз складу капіталу в динаміці (визначити показники ефективного використання складових капіталу та їх використання — коефіцієнт фінансової незалежності; заборгованості, співвідношення між довго- і короткостроковими зобов'язаннями; оборотність і рентабельність активів і власного капіталу. 

Оцінка основних факторів, які визначають структуру капіталу (галузеві особливості; кон'юнктура товарного і фінансового ринків; рівень прибутковості поточної діяльності підприємства; рівень податків, які сплачує підприємство; ступінь концентрації акціонерного капіталу).

Оптимізація структури капіталу за критерієм дохідності власного капіталу. Управління структурою капіталу представлене в економічній літературі різними теоріями і різними точками зору.

Традиційний підхід. Сутність цього підходу полягає в тому, що вартість капіталу підприємства залежить від його структури. Визначається оптимальна структура капіталу, що мінімізує значення середньозваженої вартості капіталу й одночасно максимізує ринкову вартість підприємства. Традиційний підхід передбачає, що ринкова вартість підприємства, яке використовує позичковий капітал (до певного рівня), може бути вищою порівняно з ринковою вартістю підприємства, яке не використовує залучені кошти. Компромісний підхід. Сутність цього підходу зводиться до того, що підприємство встановлює структуру капіталу у такий спосіб, щоб гранична вартість капіталу і граничний ефект від фінансового важеля були рівними.

Сигнальний підхід. У моделях Модільяні—Міллера передбачалося, що інвестори і керівництво підприємства володіють однаковою інформацією про перспективи розвитку підприємства. Але ж на практиці керівництво підприємства завжди більш інформоване про інвестиційні і фінансові можливості підприємства (ціна акцій не відображає всієї інформації, яка водночас і не завжди загальнодоступна). Менеджери підприємств через прийняття фінансових рішень немовби подають сигнали ринку. Такі ситуації ураховуються в моделях, які заведено називати сигнальними.

До таких моделей належить модель Росса (1977 р.), яка передбачає, що менеджер має можливість прийняттям своїх рішень впливати на дії інвесторів. Менеджер, як монополіст на інформацію про майбутні грошові потоки на підприємстві, що залежать від прийняття фінансових рішень, може вибирати сигнали про перспективи розвитку.

Сигнальна модель Майєрса—Майлуфа (1984 р.). У моделі передбачається, що менеджер приймає рішення виходячи з інтересів акціонерів. Модель свідчить, що коли інвестори на фінансовому ринку мають недостовірну інформацію про вартість компанії, тоді фінансування деяких інвестиційних проектів за допомогою емісії акцій буде невигідним для акціонерів цього товариства (компанії*). Інші джерела фінансування, ціна яких меншою мірою залежить від інформації, що надходить від товариства (компанії) (наприклад, боргові зобов'язання), дають змогу прийняти позитивне рішення щодо проекту.

Тобто якщо корпорація має потенціал зростання ціни акції, то для максимізації оцінки капіталу не раціонально використовувати зовнішній власний капітал (збільшувати кількість акцій). За відсутності перспектив зростання тільки додаткова емісія акцій дасть можливість збільшити ціну капіталу. Інформація про додаткову емісію акцій розглядається інвестором як сигнал: якщо товариство (корпорація) оголошує додаткову емісію, тоді керівництво вважає ринкову оцінку корпорації завищеною. Модель пояснює, чому оголошення про додаткову емісію акцій веде до падіння ціни акцій на фондовому ринку.

Для аграрного підприємства оптимальною вважається структура, де власний капітал становить не менше 50–60%, а залучений — не більше 40–50%.

Фактори, що впливають на структуру капіталу в агросекторі:

1. Сезонність діяльності – потреба в короткострокових кредитах

2. Обмежений доступ до довгострокового фінансування

3. Високий рівень ризику (погодні, ринкові) — кредитори вимагають заставу

4. Політика державної підтримки — пільгове кредитування, гранти

5. Вартість обслуговування боргу — ставки відсотків

6. Рівень прибутковості підприємства.

Формування ефективної структури капіталу — це основа успішного фінансового управління аграрним підприємством.
Правильне співвідношення між власними та позиковими ресурсами дозволяє забезпечити стійкість, мінімізувати ризики та підвищити прибутковість.