1. Кантівська етика як передумова біоетики: уявлення про мораль в класичній європейській етиці, кантівська версія абсолютної моралі, відношення до морального абсолютизму в ХІХ і ХХ ст.

Виняткова роль у розвитку класичних теорій деонтології належить видатному німецькому філософу-моралісту І. Канту (1724 — 1804). Для його філософських принципів характерна кон­цепція етичного раціоналізму. Він вважав, що "практичний розум" як основа етики не залежить від будь-якого знання (релігійного або умоглядного). Основним принципом надзвичайно складної етичної системи І. Канта є "категоричний імператив". Катего­ричний імператив прописував вчинки, що служать гуманності як по відношенню до себе, так і до інших людей, які "не повинні бути просто засобами досягнення, але завжди водночас мають бути метою". Деонтологія І. Канта є етикою поваги до інших і до себе.

Відповідно до кантівського категорич­ного імперативу, кожна людина має право на повагу і самопо­вагу, а її дії як стосовно інших людей, так і стосовно самої себе повинні мати гуманний характер: ніколи не бути засобом досяг­нення мети, але завжди водночас служити самій меті. Відповідно до етичної філософської системи Е. Канта, кожна людина має прямі й непрямі зобов'язання як стосовно себе, так і стосовно ін­ших людей. На думку Е. Канта, найбільш значущими прямими зобов'язаннями стосовно інших є не вбивати невинного, не бре­хати і дотримуватися обіцянок. Прямим зобов'язанням стосовно себе є самоповага і відношення до себе не як до засобу досяг­нення якоїсь мети. Непрямим обов'язком стосовно себе Е. Кант вважав самовдосконалення і розвиток здібностей, а непрямим обов'язком стосовно інших - принцип благодіяння. На думку Е. Канта, дії з виконання непрямих зобов'язань не повинні від­буватися за рахунок порушення прямих зобов'язань.

Деонтологія Е. Канта містить важливу і пряму відповідь щодо етичності проведення досліджень на людях. Оскільки для кожної людини морально неправомірним є використання будь- якої іншої людини тільки як засіб, зрозуміло, що і для дослідни­ка морально неможливим є відношення до суб'єкта дослідження тільки як до засобу. Така відповідь є базою для обґрунтуван­ня необхідності добровільно інформованої згоди як основного принципу дослідницької етики. Дослідник зобов'язаний надати досліджуваному всю необхідну інформацію про проект спостере­жень і насамперед про можливий ризик, яка достатня для прий­няття раціонального рішення про участь. Іншими словами, пова­га до особистості вимагає одержання добровільної інформованої згоди. Після того як дослідник пояснив потенційному суб'єктові досліджень важливість його участі і всю користь для суспіль­ства, котру принесуть успішні результати дослідження, вини­кає питання: чи є в потенційного суб'єкта досліджень моральні зобов'язання до участі. Безумовно, немає. Відповідно до кан- товської етики борг благодіяння є непрямим. Людина повинна при нагоді надавати допомогу і сприяння, але не має зобов'язань до виконання будь-яких конкретних благодіянь.

Для оцінювання прийнятності поглядів Канта як етичної теорії необхідно звернутися до двох центральних критеріїв. 

Використовуючи перший критерій (відповідність загально­прийнятим моральним правилам), можна стверджувати, що ба­гато положень теорії Канта відповідають нашому моральному досвідові стосовно таких дій, як убивство, нанесення шкоди, брехня, невиконання зобов'язань. Деонтологія Канта дає надій­ну основу індивідуальних прав, пов'язаних з нашими прямими зобов'язаннями стосовно інших (непрямі зобов'язання, навпа­ки, не продукують прав). Однак кантовська етична теорія пере­оцінює значення певних прямих зобов'язань і недооцінює зна­чення непрямого зобов'язання допомоги і сприяння, принаймні тоді, коли благодіяння можуть запобігти серйозній шкоді іншій людині. Наприклад, якщо людина порушує досить тривіальну обіцянку (наприклад, у певний термін повернути книгу) через те, що допомагала іншій людині в серйозній біді, то не можна нв'ажати його вчинок аморальним (хоча за кантовською етикою дії з виконання непрямих зобов'язань — у даному випадку бла­годіяння — не повинні відбуватися за рахунок порушення пря­мих зобов'язань, — у даному випадку дотримання обіцянки).

Використовуючи другий критерій прийнятності етичної тео­рії (здатність бути ефективним керуванням у вирішенні етич­них дилем), варто погодитися, що відповідь також неоднознач­на. Безумовно, кантовська теорія за рахунок розподілу етичних зобов'язань на прямі й непрямі та позначення пріоритету пря­мих зобов'язань надає чіткий алгоритм вирішення етичних дилем. Однак пріоритет прямих зобов'язань над непрямими водночас є проблематичною рисою кантовської деонтології. Можна стверд­жувати, що якщо навіть теорія дає чітке керування до дії, вона іноді не в змозі дати правильні настанови.


Accessibility
Скинути все

Шрифти

Розмір шрифта

1

Колір тексту

Колір тла