Тема 10. Антропологічна проблематика в біоетиці.

Перша натурфілософські гіпотеза, що зв'язує природу і особливості людського мислення з його спадковістю, належить, очевидно, Платону. Він вважав, в згоді з пифагорейским вченням про метапсіхозе, що знання спочатку імпліцитно закладено в кожній душі і переходить у латентний стан з початком кожного циклу її нескінченних втілень. Платон стверджував, що процес пізнання, є прояв, кристалізація (якщо скористатися сучасними аналогіями) змісту вроджених ідей, яке він порівнював з переходом з темної печери, де людині доступні лише неясні тіні реальних об'єктів, на яскраве сонячне світло. Друга платонівська ідея змістовно явно перекликається з сучасними генетико-редукціоністскій поглядами. Вона відноситься до його програму формування правлячої еліти ідеальної держави. Можна сказати, що його пропозиція поширити на людину методи і прийоми, які використовуються для домашніх тварин, особливо, до сторожових собак, ставить цього античного мислителя першим в ряду попередників Фр. Гальтона. Звичай інфантіціда - умертвіння слабких і хворих дітей, прийнятий в Спарті, здається Платону цілком виправданим з державної точки зору. Інший типово "євгенічній" заходом була державне регулювання дітонародження, особливо, оптимального часу утворення подружніх пар. Він вважав, що змішання спадкових задатків різних станів (які він уподібнював благородним і неблагородні металів) веде до народження нащадків з гіршими якостями. 

Представник наступного покоління античних філософів - Аристотель, протиставляючи своє вчення Платону, акцентував значення компонентів людського інтелекту, придбаних в ході індивідуального життя. У нього вродженою є здатність до мислення, але не саме мислення. Якщо символом висхідної до Платона натурфілософської традиції, продовженої Р. Декартом і Г. В. Лейбніцем, можна вважати вираз "вроджені ідеї", то в історії подальшого розвитку альтернативної, аристотелевской доктрини (Т. Гоббс, Дж. Локк, К. Гельвецій, Ж . Ламметрі) ту ж роль виконує порівняння дитячого свідомості людини з "чистою дошкою".

Разом з тим, якщо у Платона джерело вроджених ідей індивіда має трансцендентний характер, то у Р. Декарта і Г. В. Лейбніца врожденность розуміється як характеристика суб'єкта, як спадкова схильність до появи певних понять і аксіом при дотриманні певних умов. Це пояснюється впливом на філософські погляди Г. В. Лейбніца попередніх біологічних відкриттів і створених на їх основі фундаментальних методологічних узагальнень, і, перш за все, відкриття А. Левенгуком сперматозоїдів, інтерпретоване з позицій преформізма. Вроджені ідеї в розумінні Г. В. Лейбніца - це потенції людського мислення, "Преформация, яка визначає і, завдяки, якій ці істини можуть бути вилучені з неї". Актуалізація цієї потенції відбувається під впливом зовнішнього впливу - "подібно різниці між фігурами, довільно висіченими з каменю або мармуру і фігурами, які прожилками мармуру вже позначені або схильні позначитися, якщо скульптор скористається ними".

У творчості ряду мислителів (зокрема, Т. Гоббса і Дж. Локка), концепція "чистої дошки" явно асоційована з політичними позиціями авторів .

Аналогічним чином, відбувається дивергенція ліній розвитку генетичного детермінізму і теорії вроджених ідей. У роботах Ж. Ламметрі жорстка критика основних постулатів теорії вроджених ідей поєднується з не менш палкою аргументацією природної обумовленості індивідуальних відмінностей в здібності і таланти. Ламметрі поширював дію цього принципу і на моральні якості окремих особистостей. Крім того це означало поступове зміщення акценту (в спробі дозволу антиномії "вроджене або придбане"), з типологічного підходу на індивідуально-популяційний підхід.

Сутність революції в гносеології, здійсненої І. Кантом, відображається постулатом, згідно з яким форми пізнавальної діяльності людини апріорні і визначаються структурою її свідомості. Значний евристичний потенціал цієї філософеми виявляється в настільки ж великій багатозначності можливих і допустимих інтерпретацій. Наприклад, Кантівське рішення психофізичної проблеми можна розглядати і як історичний приклад використання методології системного аналізу для вивчення взаємодії систем, що самоорганізуються з навколишнім світом. З іншого боку, воно є переконливим доказом принципової методологічної обмеженості спроб редукції ролей спадковості і середовища до їх лобового зіткнення як двох альтернативних моделей вирішення проблеми їх взаємодії. 

Один із засновників позитивізму - Г. Спенсер вважав, що еволюція є загальним механізмом розвитку і біологічних, і соціальних систем. Сам же еволюціонізм він розглядав як універсальний принцип, що пояснює, в тому числі, і властивості людини як соціальної істоти. Конкретне рішення антиномії емпіричного і апріорного в людському пізнанні, їм запропоноване, полягало в розробці механізму трансформації отриманих індуктивним шляхом або виведених логічно знань (з отриманих раніше істин) в форму вроджених ідей, успадкованих як звичайні біологічні ознаки. В ході соціальної еволюції число таких успадковани ідей зростає в міру прогресу цивілізації. Таким чином, інтелектуальні ресурси кожного індивідуума включають в себе два компоненти - спадковий і неспадковим, причому другий є джерелом першого. В цілому, ставлення сучасних філософів і істориків науки до цієї ідеї досить стримане і критичне. Однак загальна схема - заміщення неспадкових модифікацій спадковими детермінантами - цілком сумісна з менделевской генетикою. 

Філософські погляди А. Шопенгауер і Ф. Ніцше  мали визначальний вплив на менталітет Німеччини, починаючи від першої третини і аж до середини сорокових років ХХ століття. Для Артура Шопенгауера "всі любовні історії кожного покоління, є серйозною думою всього людства про створення майбутнього покоління ... Ця серйозна важливість тієї людської потреби ... на відміну від всіх інших людських інтересів стосується не індивідуального благополуччя і нещастя окремих осіб, а життя і характеру всього людського роду в майбутніх століттях ". Він вважав, що індивідуальна статева любов - ілюзія, породжена інстинктом: "Воля стала індивідуальною, її необхідно обдурити таким чином, щоб те, що малює перед нею думка роду, вона сприйняла як думку індивідуума".

Вихідним пунктом антропології Фрідріха Ніцше служить антагонізм людської природи: стихійним тваринним силам ("дионисическе начало") протистоїть прагнення інтелекту впорядкувати і підпорядкувати реальний світ ("аполонівське начало") . Людина за своєю біологічною природою є слабким біологічним видом, виживання якого пов'язане з двома рисами - з інтелектом і уявою. Розвиток культури забезпечує виживання слабких представників людства - за рахунок ослаблення сильних. Таким чином, "засоби культури" перекручують процес природного відбору, його результат стає "зворотний тому, якого хоче школа Дарвіна, ... перемога не на боці сильних ... Підбір (в людському суспільстві) заснований не на (біологічному) досконалому: слабкі завжди будуть знову панами сильних, завдяки тому, що вони становлять більшість, і при цьому вони розумні ... Дарвін забув про духовний бік - слабкі багатші духом ... Щоб стати сильним духом, треба мати потребу в цьому; той, на чиєму боці сила , не дбає про дух ". Виникнення надлюдини, що стоїть "по той бік добра і зла", тобто поза мораллю, є, згідно з Ніцше, необхідною умовою руйнування цієї самовідтворюваної системи, є в його розумінні поверненням до природи.

Два пункти в поглядах цього мислителя виявилися найбільш одіозними за своїми соціальними наслідками, одночасно ставши найбільш розхожими доводами в політичних звинуваченнях в фашизм і расизм за адресою ніцшеанства. Ніцше стверджував, слідуючи за французьким соціологом і філософом Жозефом де Гобіно, що змішання (кажучи сучасною мовою - об'єднання генофонду) різних рас і інших етнічних спільнот є додатковим (а то й один з головних) фактором біологічного виродження в історії сучасної цивілізації. Це змішання веде до виникнення не збалансовані спадковості, і, отже, до соціально-психологічної нестійкості, декадансу. "Така людина пізнішої культури, в душі якого переломлюються суперечливі настрої, буде в середньому, людиною порівняно слабкою: найбільше вона прагне до того, щоб припинилася боротьба, яка в ній відбувається. Щастя представляється їй заспокійливим бальзамом ..., уособленням спокою, відпочинку, ситості ". І, з іншого боку, очищення "раси" від хворобливої спадковості є в ніцшеанській системі різновидом біологічного редукціонізму, що зумовлює і виправдовує вкрай жорсткі заходи для його досягнення - аж до евтаназії і заохочення самогубства. Практична актуалізація цих двох постулатів стала однією з найтрагічніших сторінок в соціальній історії ХХ століття.

Підводячи підсумки, можемо констатувати, що представники різних культур дедалі більше усвідомлюють необхідність створення універсальної культури, планетарного суспільства для виживання й мирного розвитку. Ця нова універсальна етика повинна створюватися на базі інтеграції різних інтелектуальних і духовних концепцій і глибоких перетворень у свідомості людей. Світ потребує комплексного мислення, орієнтованого на реорганізацію знання, суспільства, політики, етики. В умовах кризи модерности нівелюються модернізаційні рішення, пропоновані для розв’язання криз. Світ переживає коґнітивну кризу, яка зумовлює нехтування комплексним характером планетарної кризи. Щоб виправити ситуацію потрібно вийти на Шлях, що приведе нас до метаморфози, яка покращить світ. Потрібні екореформаційні заходи, які стануть адекватною реакцією на екологічну кризу. Ідеться не лише про пошук технічних засобів, але й про реформування способу мислення, аби мати можливість комплексно охопити стосунки людини і природи. Це дасть змогу розробити реформи цивілізації, суспільства і життя. Реформа мислення безпосередньо дотична до реформи освіти. Швидкий розвиток знань вимагає підвищення рівня освіти, формування навичок безперервного навчання, освіти впродовж життя. Однак найважливішою реформою має стати реформа життя, яка передбачає опанування певним мистецтвом жити. Реформа життя невіддільна від етичного відродження, невідривного від відродження громадянського обов’язку, яке, своєю чергою, невіддільне від відродження солідарности і почуття відповідальности, — вони тісно пов’язані з комплексними гуманітарними, соціальними, політичними та історичними змінами.