1. Судження як форма міркування.

       Судження – це форма мислення, в якій стверджується або заперечується зв’язок між предметом та його ознакою, відношення між предметами, або факт існування предмету. Іншими словами, судження – це така форма мислення, в якій стверджується або заперечується будь-що відносно предметів та їх ознак. Людська думка знаходить певну завершеність у формі судження. На відміну від окремого поняття, судження може бути як істинним, так і хибним (нагадаємо, що, наприклад, поняття “вічний двигун” визначається логікою як нульове, а не як хибне поняття). “Істина” і “хиба” називаються істиннісними значеннями суджень. Отже, певне речення є судженням, якщо: - в ньому дещо стверджується або заперечується; - воно має значення істинності. Мовною формою вираження судження є речення. Але судження і речення не є тотожними поняттями.  Судження є різновидом речення, а саме – розповідним реченням, в якому міститься певне повідомлення, про щось стверджується або заперечується ( “Київ є столицею України”, “Україна не є азіатською країною“). У реченні можна виразити побажання, вимогу або почуття, але з логічної точки зору це не буде судженням. “Як ваші справи?” – не є судженням. “Хай щастить!”, “Сідай!” – так само. Отже, питальні, а також окличні, спонукальні речення, як правило, не є судженнями. Проте, питальні речення потрібно відрізняти від так званих риторичних питань, в яких в прихованій формі міститься певне ствердження або заперечення (“Хто ж не знає Вільяма Шекспіра?”, або “Невже їй можна це довірити?”). Різниця між судженням і реченням полягає також в тому, що речення може бути різним за граматичною формою, в різних національних мовах може розрізнятися граматична будова, тоді як структура судження завжди однакова. Наприклад, такі різні речення, як “Київ розташований на берегах Дніпра”, “Свобода – це усвідомлена необхідність”, “Здорове серце майже і не помічають”, “Кожний студент має право на висловлювання своєї точки зору”, є судженнями.

       Структура судження складається з таких елементів:

• суб’єкта, або логічного підмета ( S );

• предикату, або логічного присудку (Р);

• зв’язки, або копули, яка позначається словами “є” (може позначатися рисочкою) або “не є”;

• квантора (кванторами називаються додаткові уточнення про суб’єкт судження за допомогою слів “деякі”, “жоден”, “всі”, “більшість”, “майже всі” тощо).

иатваиро

        Суб’єктом ( S ) судження є поняття про предмет думки (тобто, про що чи про кого щось стверджується або заперечується). Предикат – поняття про ознаку предмета (що саме стверджується або заперечується). Суб’єкт і предикат судження називаються його термінами. Важливим є вміння правильно визначити суб’єкт і предикат, знайти їх в судженні. Часто це не просто зробити у зв’язку зі складністю мовного висловлювання, граматичної будови речення, яка не співпадає з логічною структурою судження. У такому випадку потрібно зробити певні дії, які називаються в логіці “приведенням висловлювання до нормальної форми”. Наприклад, приведемо в нормальну форму і знайдемо суб’єкт і предикат в судженні “Працьовиті люди завжди досягають успіху”. S – поняття “працьовиті люди” (предмет думки, про них дещо стверджується); Р – поняття “завжди досягати успіху” (те, що саме стверджується про суб’єкт, основна ознака предмета думки). Таким чином, якщо наблизити наше речення до його логічної структури, не змінюючи при цьому його сенсу (це і є приведенням до нормальної форми), то воно буде таким: “Працьовиті люди є такими, хто завжди досягає успіху” (S є Р). Інший приклад: “Злочин не може бути виправданим” (S – “злочин”, Р – “те, що не може бути виправданим”). Висловлювання можна записати у нормальній формі: “Злочин не є тим, що може бути виправданим” (S не є Р).