Лекція 2-1 Філософія Давнього світу. Частина 1 Філофія стародавньої Індії та Китаю

Давня китайська філософія засновувалась на міфологічних текстах, зафіксованих у „П’ятикнижжі”(„У-цзин”). Для китайської етнічної світоглядної ментальності характерна „історизація” міфів – витлумачення міфічних героїв як ніби-то реальних осіб. Тому для китайського варіанту східної філософії характерна більш реалістична увага до питань управління державою, виявлення стосунків між вищими і нижчими, між батьками й дітьми, старшими й молодшими. Виникла китайська філософія у 6-3 ст.до н.е., що стало золотим віком китайської філософії, коли зародились й розквітли її найвпливовіші течії – конфуціанство й даосизм. Як і для індійської філософії, для китайської так само характерним є зневажливе ставлення до природничих знань.

В цей період була створена так звана Сотня Шкіл, які відрізняючись одна від одної назвами, відрізнялися ще й основними напрямками та принципами. Ці школи складались переважно з мандрівних філософів. Вони переходили від одного імператорського двору до іншого, даючи поради з різних питань, покликані покращити управління державою. Правителі не могли довго терпіти таких „радників”, тому незабаром мудрець знову був змушений вирушати в дорогу. Такі філософські вчення, що створювались мудрецями цих шкіл, не являлись філософіями в західноєвропейському розумінні цього слова, вони рідко володіли логічними методами доведення вчення, були більш близькими, з одного боку, до політичних рекомендацій, з іншого – до релігійних побудов.

Найвідоміші китайські мудреці – Конфуцій й Лао-цзи (6 ст.до н.е.). Проблематика їх філософії була переважно соціально-політичною (у Конфуція) та етичною (у Лао-цзи). Вони розглядали у своїх вченнях проблеми державного устрою, міжособистісні відносини – як між представниками різних соціальних прошарків, так і внутрішньо сімейні стосунки, відносини батьків і дітей, відносини із навколишнім світом.

Основні китайські філософські школи – конфуціанство й даосизм. Ще відомі моїзм, легізм, натурфілософи.

Конфуціанство – етична філософсько-релігійна доктрина, яка проголошує верховенство добра у світі, захищає усталеність та непорушність встановлених небом суспільних норм. Її засновник – Конфуцій – створив ідеальну філософію державних службовців, адже він не хотів, аби його учні ставали жебраками й не мали зиску від своєї освіченості. Навпроти, він прагнув зробити з них відмінних державних чиновників, вказуючи правила поведінки, які були б корисними. Його вчення – це така собі філософія, світогляд конформізму, що сформувались під впливом життєвих обставин самого філософа, котрий більшу частину життя був безробітним й потерпав від нестачі коштів. Власне, до кінця свого життя Конфуцій вважав, що намічених цілей він не досяг, й потерпав від розчарування.

Конфуцій (Кон фу цзи) нар.в 6 ст.до н.е. Це був найбільш значний час в історії людства після того, як людина навчилась здобувати вогонь. В цей час жили Будда, виникла грецька філософія – тобто, за невеликий історичний проміжок часу людство пережило небачений ні до, ні після цього сплеск творчого людського генію, який деякі вчені пояснюють навіть впливом інопланетян. Конфуцій був вихідцем з давнього й знатного, але збіднілого роду. Його батькові було 70, коли він народився і через 3 роки він помер. Конфуція виховала мати, прищепивши прагнення до знань, яке мислитель проніс крізь усе життя, бачачи в цьому головний сенс.

За життя Конфуція 600-літня династія Чжоу стала занепадати, суспільство переживало кризу, коли верхи розкошували, влаштовували оргії, розкішні видовища, а народ, перебуваючи в убогості, „старанно розмножувався”, прагнучи високою народжуваністю заповнити зростаючу смертність населення. Таке життя вплинуло на Конфуція, розвинувши в ньому стійкість та практичність, він зрозумів, що суспільство повинно існувати для блага усіх його членів, а не бути джерелом надприбутків лише верхівки. Конфуцій першим сформулював цей принцип.

У 18 років Конфуцій одружився, мав сина – Лі (що означає великий короп, вказуючи на сподівання батька, що син стане „великою рибою”), але син, здається, не виправдав батьківських сподівань. За життя філософ був бідним, багато працював, прагнучи попасти на державну службу й приносити користь державі, вивчав історія, музику, богослужіння. Але його не приймали на службу, вважаючи зарозумілим та надто честолюбним. Відтак, Конфуцій став учителем, створивши власну школу, де проводив бесіди з учнями, викладав їм власні повчання. Наприклад: „Если ты ведешь в бой необученную армию, ты уничтожаешь её”; „Начальствующий скуп на слова, но не на дела”; „Если ты не справиш сови недостатки, то станеш ещё болем несовершенным”; „Тот, кто не знает цену словам, никогда не поймет людей”; „Полная жизнь хочет того, что нужно ей самой, пустая жизнь хочет того, что появляется у других”.

В цілому, вчення Конфуція характеризується тим, що видима логіка в ньому відсутня, тому його неправдивість довести неможливо. Це стало джерелом життєстійкості конфуціанства, звівши його до рівня релігії. Конфуцій – вчитель моральності, його мета – навчити учнів правильно себе поводить, контролювати вчинки. Адже якщо вони хочуть керувати іншими, то спочатку повинні навчитись управляти собою.

Ключовий момент вчення Конфуція складає китайський ієрогліф Жень, який втілює великодушність, доброчесність, любов до людства. Поряд із Жень у конфуціанстві підкреслюється значення таких якостей, як Те (доброчесність) та Ий (справедливість). Те означає, що дотримуючись Дао – Шляху, будеш отримувати доброчесність. Те за своєю гуманістичною сутністю відігравало роль зразка для суспільного наслідування. Це поняття стало еволюційним кроком вперед порівняно зі світом первинної дикості Китаю того часу, коли країна була роздрібнена, керована диктаторами та військовими вождями, перебувала у вихорі постійних змін, що не сприяли покращанню життя народу. Саме тоді виник крилатий вислів: „Щоб ти жив в епоху змін!”, вказуючи на труднощі таких періодів. Без такого гуманістичного елементу, як Те, що сформувався в умовах дикої міжусобної боротьби, людської цивілізації, можливо, ніколи й не було б.

Ієрогліф Жень складається з двох елементів: „людина” і „два”, що означає Людина + два = людина для людства. Таким чином, Жень не зосереджується на індивідуальній духовній моральності людини, але спрямовує її до соціальної поведінки. Філософський твір Конфуція – „Висловлювання” або „Лунь Юй”, їх ще називають „Судження та бесіди”. У ньому філософ так пояснив значення Жень: „Це означає любов до оточуючих людських істот”. Конфуцій також розглядав Жень як частину освіти, якій людину легше навчити, аніж вона здобуватиме це знання власним досвідом.

Важливе місце у вченні Конфуція посідало також поняття „лі” – у розумінні правило, норма, ритуал, церемоніал. Саме неухильного дотримання усталеного лі вимагало конфуціанство від своїх послідовників, виявляючи цим прихильність вчителя традиціям свого народу. Без „лі” не зможе існувати держава, „лі” забезпечує державний порядок.

Таким чином, моральна концепція Конфуція передбачала участь у суспільному житті, він вірив у моральне призначення людини. Конфуцій був переконаний, що людина отримує з неба особисту здатність до доброчесності. Він казав: „Нездатність зрощувати доброчесність, нездатність роздумувати над тим, про що дізнався, неможливість стояти на тому, в чому точно переконаний, неможливість виправляти свої недоліки – все це турбує мене”. Тобто, самовдосконалення для Конфуція було метою в собі, вищим призначенням людини, яке не потребує ще якихось додаткових винагород. Переслідувати добрі цілі потрібно було заради них самих, заради добра як такого. Ці принципи Конфуція й стали основою для створення його релігії, що мала світський характер, адже вона не спрямовувалась у потойбіччя, а пропагувала добро для добра уже в цьому світі. Крилатий вислів Конфуція: „Не роби іншому того, чого не бажаєш собі”, - передував аналогічному біблійному вислову, у ньому сконцентрована сутність релігії конфуціанства.

При цьому Конфуцій у своєму ставленні до класового суспільства Китаю вважав, що кожен повинен виконувати ту справу, для якої був народжений: правитель – правити, слуга – прислужувати. Його етика – це етика класової належності. Однак, він вказував й на те, що люди, які реалізують свій моральний потенціал, стають Жень, це кращі люди країни. Їхня моральність повинна бути взірцем для інших. Таким чином, Конфуцій сформулював основи універсальної етики, що задовольняла потреби усіх класів на всі часи. Характерно, що головним принципом конфуціанської етики була любов, що знов-таки споріднює її з християнством.

В цілому, конфуціанство, яке через кілька століть після смерті засновника стало національною релігією, відображало китайський спосіб життя, стало його синонімом, проповідуючи зразкову мораль та любов до ближнього. Звичайно, що поступово воно видозмінювалось й через 2 тис.років після створення його автор навряд чи впізнав би своє творіння.

Закінчуючи розгляд конфуціанства слід зазначити, що вчителюванням Конфуцій не обмежився. Він набирав до своєї школи учнів з різних суспільних верств – як з нижчих, що інакше б не змогли отримати освіти, так і з вищих, навіть з нащадків правлячих династій. Навчання в школі Конфуція сприяло тому, що багато з них були запрошені на державну службу, стали успішними адміністраторами. Один з його учнів – принц Янь Хуей, прийнявши владу, запросив і Конфуція зайняти посаду міністра внутрішніх справ. Філософ отримав давно очікувану можливість застосувати свої знання на практиці. Він був успішним міністром, організував переслідування місцевих злочинців, грабителів в землі Лу не стало, ввів смертну кару за „винайдення незвичайного одягу”; упорядкував суспільний устрій – чоловіки ходили по правому боці дороги, жінки – по лівому. Але ці його старання врешті-решт набридли іншим придворним, проти нього склали змову й Конфуція зняли з посади, перевівши на іншу – більш почесну й більш оплачувану, але він не міг вже впливати на державну політику. Зрозумівши це, філософ відмовився від посади й, згуртувавши учнів навколо себе, вирушив у мандри країною, шукаючи нагоди застосувати свої знання в іншому місці, отримати іншу службову посаду. Його мандри тривали близько 10 років, але так й не завершились успіхом. Конфуцій повернувся додому й останні свої роки прожив у смуткові та відчаї, кажучи, що немає нікого, хто його б зрозумів. У віці 72 років мислитель помер. На місці його поховання збудували храм, що став оберігатись як святиня, до нього протягом 2 тисячоліть тягнувся нескінченний потік паломників, який був перерваний лише роками комуністичного правління Мао.

Двома століттями після смерті Конфуція китайська династія Хань вчинила першу велику революцію в китайській культурі, керуючись принципами вчення Конфуція. Їхня дієвість була доведена, адже результатом проведених реформ стало 400-сотлітнє процвітання династії.

Крім конфуціанства в традиціях китайської моралі популярною була концепція Дао. Дао перекладається як „Шлях” у значенні, яке йому надавав Христос, кажучи, що „Я – Світло й Шлях”. Ще одним західним значенням Дао могло б стати „Істина”, поєднана із елементом руху. Вважалось, що для духовного здоров’я особистості життєво важливо додержуватись Шляху. Так само й держава в цілому також має дотримуватись Шляху. На основі цієї концепції утворилась інша китайська релігія – даосизм. Вона передбачала погляд в середину людини, самозаглиблення, заклик до усамітнення, до віддалення від суспільства та спорідненість із природою, дотримання давніх традицій моралі.

Засновується філософія даосизму на ідеях китайського мудреця на ім’я Лао-цзи, який жив у 6 ст.до н.е. Про його життя лишилось мало відомостей. Переказують, що він був істориком й радником з питань релігії при дворі імператорів Чжоу. Кажуть, що він зустрічався з Конфуцієм, але їхня зустріч не принесла порозуміння й примирення між мудрецями. Пізніш казали, що він мав намір відбути на захід, однак наглядач за перевалом відмовився випустити його з Китаю, доки Лао-цзи не запише все своє вчення про дао в книзі. Така книга була написана, вона називалась „Дао-де-Цзин” й стала священним текстом даосизму. Після цього мудрець вирушив на захід, де його сліди загубилися.

Цікаво, що багато мудреців із Сотні Шкіл вважали Лао-цзи святим й, навіть, божеством. По відношенню до конфуціанства даосизм, на погляд одних, не мав нічого спільного, розглядаючи зовсім інші проблеми. На погляд інших, Конфуцій і Лао-цзи суперечать один одному, адже там, де Конфуцій говорить про „Шлях Людини”, Лао-цзи стверджує про „Шлях Природи”, людинолюбство і вченість конфуціанства протиставляються бездіяльності дао. Лао-цзи був впевнений в тому, що з подоланням вченості народ буде набагато щасливішим.

 При цьому, як описано в його книжці „Дао де цзін”, його „Шлях” – це метафізичне, навіть містичне поняття, вічна й абсолютна сила, яка керує природою, але лишається при цьому поза часом і простором. Її тяжко охарактеризувати з  точки зору західної логіки, але цікаво, що стоїцизм і філософія кініків розуміли світ близько до того, як це відбувалось у даосизмі. Дао перебуває в безперервному русі, воно є і субстанцією, і несубстанцією. Ще однією ознакою дао є його невловимість. Мудрець, який пізнав дао, є бездіяльним, він звеличений спогляданням й аскетичним способом життя.

У книжці Лао-цзи містяться також зародки наївної діалектики, зокрема щодо наявності й місця протилежностей у світі: „Коли всі в Піднебесній дізнаються, що прекрасне є прекрасним, з’являється й потворне. Коли всі дізнаються, що добро є добром, виникає і зло. Тому буття і небуття породжують одне одного...” Так само і всі живі істоти мають в собі протилежні частки, які символізують жіноче та чоловіче начало „інь” та „янь”.

Згідно із Лао-цзи, люди мають бути співзвучними дао, гармонувати з ним. Для цього слід звільнитися від пустих турбот, присвятити життя простоті й безпосередності, залишаючись в той же час незворушними.

Вчення Лао-цзи мало великий вплив й велику силу серед послідовників даосизму. Але щоб залишатись життєздатним для нащадків, воно мало вдосконалюватись. Таким вдосконаленням займався послідовник Лао-цзи – Чжуан-Цзи, який народився через 200 років після вчителя. Про нього так само мало відомостей, відомо що він написав книжку, названу його ім’ям – Чжуан-Цзи, в якій він нападав на конфуціанство.

Згідно вчення Чжуан-Цзи, дао трансформує невпорядковану й суперечливу природу в гармонійну єдність Шляху Природи. Це відбувається тоді, коли природа слідує Природі й досягається нами тоді, коли ми також слідуємо Шляхом Природи, а не Шляхом Людини, як вчив Конфуцій. Дао – це трансцендентний стан, в якому не існує добра і зла й усе перебуває в гармонійній єдності. Дао всюди й присутнє у всьому, навіть в огидному. На підтвердження незвичності філософії даосизму є останні дні Чжуан-Цзи, котрий помираючи, заборонив своїм учням ховати себе, сказавши, що віддає перевагу бути розтерзаним воронами, ніж бути похованим і з’їденим червами.

Подальший розвиток китайської філософії зводився, по суті, до примноження різноманітностей, але не сприяв її виходу на вищий рівень. Такий стан був зумовлений консерватизмом китайського суспільства, слабким зв’язком філософування з наукою, яка в Китаї так і не набула теоретичного рівня.

Висновки. Процес формування східної філософської традиції був досить тривалим, упродовж нього філософська думка поступово відокремлювалась від міфологічного контексту. Більш чіткої форми ця тенденція набуває в китайському різновиді східної філософії. Щодо індійської філософії, то її єдність з міфологією так і не була розірвана, лишаючись на рівні початкового філософського знання.