2. Раціоналістичний напрям у філософії Нового часу

Раціоналісти, розробляючи проблему оптимального методу пізнання, визнавали пріоритет розуму над чуттями. Вони не відкидали інформативності чуттів, але вважали, що:

• чуття дають недостовірну інформацію (наприклад, зірки на небі здаються нам дуже малими, тоді як насправді вони більші за Землю);

• щоб претендувати на всезагальність, дані органів чуття мають бути проаналізовані нашим розумом.

Знаменитий французький філософ Рене Декарт (1596-1650) основу основ убачав у мисленні. Суть раціоналістичного методу Декарта полягала у двох постулатах.

По-перше, головним методологічним засобом у нього постає так звана інтелектуальна інтуїція. За Декартом – це тверде й виразне уявлення, що народжується у здоровому розумі шляхом розумного споглядання; це уявлення настільки просте й чітке, що не викликає жодних сумнівів. Таким чином, ми здобуваємо певні основоположення, відштовхуючись від яких можемо пояснити що завгодно. Так, вихідним пунктом інтелектуальної інтуїції в Декарта проголошується сумнів: саме за допомогою сумніву можна очистити розум від забобонів та упереджень. Єдиним беззаперечним фактом на початку пізнавальної діяльності є лише факт існування самого суб’єкта, який мислить («Я мислю, отже я існую»).

По-друге, з цих інтуїтивних споглядань розум має зробити всі потрібні висновки, і робити їх слід на засадах дедукції – руху думки від загального до конкретного, одиничного.

У своїй знаменитій праці «Міркування про метод» Декарт викладає правила дедуктивного методу:

• дослідження будь-якого факту, явища, процесу необхідно починати з простого й очевидного;

• складніші судження здобуваються за допомогою виведення одиничного із загального;

• необхідно зберігати безперервний ланцюжок висновків;

• якщо проблема досить складна, її необхідно поділити на складові частини і досліджувати за допомогою дедукції кожну частину окремо. 

Раціоналіст Декарт, на відміну від емпіриків, наполягав на існуванні вроджених ідей (ідею Бога, духовної та тілесної субстанції), які створювалися шляхом логічного виведення. Вони наче зразки, безумовні, очевидні й ясні для розуму, який пізнає навколишній світ.

У вченнях про першооснову світу (субстанцію) та людину Декарт стоїть на позиціях дуалізму. Його дуалізм спонукає до висновку про позадуховність фізичного світу і про свободу як унікальну характеристику людського духу.

Нідерландський філософ Бенедикт (Барух) Спіноза (1632-1677) також виходив з переконання, що за допомогою раціональної дедукції можливе повне і всебічне пізнання навколишнього світу. Його основний твір «Етика, доведена в геометричному порядку»; у цьому трактаті постулюються аксіоми, розвиваються доведення, робляться висновки тощо.

«Етика» Спінози розпочинається з визначення Бога як субстанції, що оформляється безкінечною кількістю модусів (тіл та ідей), розподілених між двома атрибутами (протяжністю і мисленням). Отже, Бог є єдиною субстанцією (це монізм), а все, що є, є в Бозі, через нього. Бог не має якостей, які б відрізнялися від законів природи. Бог Спінози – це світ у його єдності (це пантеїзм).

Пізнання світу проходить у своєму розвитку три ступеня:

Чуттєве сприймання зовнішнього світу, уявлення про нього. За приклад може слугувати безладний хаотичний досвід: солдат, наприклад, побачивши сліди коня на піску, негайно переходить від думки про коня до думки про вершника, далі – до думки про війну.

Судження розуму і отримання думок. На цій стадії можливе достовірне знання. За допомогою розуму ми мислимо на рівні не конкретних предметів або явищ, а абстрактних понять, що узагальнюють істотні властивості великих груп таких явищ. Загальні поняття, на думку Спінози, відбивають об’єктивні властивості речей.

Інтуїтивне і аналітичне знання, яке здобувається безпосередньо розумом, і незалежне від чуттєвого досвіду дає людині, безумовно, правильні відомості про навколишній світ. Його ми успішно демонструємо під час виконання математичних операцій.

Тою мірою, якою розум пізнає адекватно, він звільняється від афектів, наближається до самореалізації; людина, що пізнала необхідне існування всього в Бозі, досягає правдивої свободи («Свобода – пізнана необхідність»).

Готфрід Ляйбніц (1646-1716) – німецький філософ і математик, який був переконаний в тому, що в навколишньому світі панує гармонія, привнесена у світ Богом. З цієї причини, вважає Ляйбніц, людина, яка володіє найбільш розвиненим – після Бога – розумом, виявляється здатною висновувати з власного інтелекту всі найбільш загальні і достовірні істини про навколишній світ – істини розуму. Ту інформацію про світ навколо нас, яку постачає нам безпосередній почуттєвий досвід, Ляйбніц називає істинами факту. На відміну від істин розуму, вони носять імовірний, а тому менш достовірний характер. Отже, необхідне і достовірне знання може дати лише розум, а не фіксація фактів у досвіді.

У вченні про субстанцію (монадологія) Ляйбніц стоїть на позиціях плюралізму, визнаючи множинність субстанції, що її складають своєрідні силові атоми – монади. Кожна монада є єдністю духовного та тілесного; вона динамічна і змінна. Взаємодія між монадами можлива лише як наперед визначена гармонія, що базується на заданій Богом програмі налаштування монад одна на одну.

В цілому раціоналістичний напрям виявився так само однобічним, як і протилежний до нього емпіричний. У сучасній теорії пізнання панує думка, що пізнавальна діяльність відбувається водночас як на емпіричному, так і на раціональному рівнях.