Лекція 4 Філософія Нового часу та Просвітництва

Новий час розпочався від XVI ст., став часу епохою революційних перетворень у всіх сферах громадського життя, які спричинили також і зміни у світоглядних настановах людини.

У Новий час відбувається професіоналізація філософії, перетворення її у виокремлену сферу інтелектуальної діяльності – з особливою термінологічною мовою, окремою групою фахівців, об’єднаних у професійне співтовариство зі своїми періодичними виданнями, вона стає обов’язковим предметом викладання й напрямом досліджень у рамках університетів.

Зростання технічних і наукових можливостей людини позначилося на докорінній зміні світоглядних орієнтирів. Людина не просто перестала бути пасивною часткою світу. Навпаки, в основі новочасного погляду на людину лежав поділ всієї дійсності на суб’єкт і об’єкт. Суб’єкт – носій пізнавальної діяльності, той, хто пізнає; об’єкт – те, на що спрямовані пізнавальні зусилля суб’єкта. Новий спосіб філософування припускав, що людина (як одиничний представник людського роду) має розум і, усвідомлюючи своє «Я», здатна пізнавати закони й закономірності правильно упорядкованого зовнішнього об’єктивного світу, аби в остаточному підсумку перетворювати його відповідно до власних запитів і потреб. У новій картині світу для Бога вже не знаходилося чільного місця. Філософія Нового часу не тільки продовжила лінію ренесансного мислення на пантеїзм, ототожнення Бога і світу, але й поглибила її. Була також запропонована концепція деїзму – вчення про те, що Бог створив світ, дав йому закони й привів до руху, але більше в справи свого творіння не втручається. Таким чином, у філософії відбилася загальнокультурна тенденція до секуляризації, виштовхування релігії на манівці суспільного життя.

Отже, пошук оптимальних методів пізнання є головною проблемою філософії Нового часу. Учені прагнули до такого знання, яке б дозволило побудувати цілісну картину світу, щоб надалі мати змогу перетворювати цей світ, ставити його на службу людині.

Чи може існувати таке знання, що завжди, всюди і для всіх було б однаково достовірним? У розв’язанні цього завдання мислителі Нового часу поділилися на емпіриків і раціоналістів.

Представники емпіричного напряму (Ф. Бекон, Дж. Локк, Д. Юм) стверджували, що в основі людського пізнання лежить людський досвід, який ґрунтується на даних органів чуття. 

Принципи емпіризму започаткував англійський філософ і державний діяч Френсіс Бекон (1561-1626), автор трактату «Новий Органон». Саме Беконові належить вислів «знання – сила», який згодом став девізом надмірного звеличення науки в останні два століття європейської історії. Бекон розмірковував про «велике відродження наук»; для досягнення цієї мети слід було пройти два етапи: критичний і позитивний.

Спершу, на думку філософа, треба усунути перешкоди на шляху до істини. Бекон називає їх ідолами, або примарами, маючи на увазі наші хибні уявлення і той спотворений образ світу, який з їх вини виникає в нашій свідомості. Учений розрізняє 4 типи подібних ідолів:

• ідоли роду – хибні уявлення про світ, властиві всьому родові людському і пов’язані з недосконалістю людського розуму та органів чуттів, тобто з фізіологією людини як біологічної істоти;

• ідоли печери – хибні уявлення, пов’язані із суб’єктивністю сприйняття світу (суб’єктивність властива кожній людині. І це накладає відбиток на всі її судження);

• ідоли ринку (або площі), які породжуються спілкування людей, унаслідок чого відбувається перекручення інформації, неправильного вживання слова, одні люди накидають свої помилкові уявлення іншим;

• ідоли театру, про яких можна сказати, що вони виникають з помилкових теорій і філософських вчень. Бекон вбачає у багатьох філософських системах минулого нібито театральні комедії про вигадані світи, що не відповідають істинному стану справ, і своє завдання вбачає у зриванні театральних масок.

Ідоли роду і печери належать до природних властивостей індивіда, їх викорінення можливе на шляху самовиховання і самоосвіти. Боротьба з ідолами ринку і театру мусить здійснюватися через перетворення свідомості всіх людей, суспільства в цілому.

Якщо критичний етап оновлення науки полягав для Бекона в очищенні розуму від ідолів, то позитивний – у пошукові відповідного методу пізнання. Досліджуючи попередній досвід філософ доходить висновку, що існують 3 можливі шляхи пізнання, які уподібнені до:

• «шлях павука» – це спроба вивести всі істини із теоретичної, умоглядної сфери свідомості. Науковець подібно павуку вимотує із себе павутиння – наукове знання;

• «шлях мурашки» – це шлях, яким рухалися прибічники накопичення виключно відчуттєво-досвідного матеріалу. Такий науковець подібно мурахи безладно тягне (в мурашник) усі факти, що трапляються на його шляху, але не здатний ні на які узагальнення;

• «шлях бджоли» – полягає в розумовій переробці матеріалів, які нагромаджуються з досвідом, подібно до бджоли, що збирає з квітів солодкі соки і переробляє їх на мед. Він є дійсно науковим.

Отже, Ф.Бекон обстоював експериментально-дослідний шлях пізнання у науці, закликав до спирання на факти, на експеримент. Він розробив метод наукової індукції. Це такий шлях наукового пошуку, коли від спостереження одиничних явищ відбувається перехід до формулювання загальних ідей і законів, від суджень про окремі факти переходять до загальних суджень про них, від одиничного до загального.

Інший англійський філософ-емпірик і громадський діяч Джон Локк (1632-1704) мав на меті всебічно обґрунтувати постулат про те, що джерелом усього людського знання є досвід. Він уславився своєю теорією первинних і вторинних якостей речей. Локк категорично заперечував твердження про «вроджені ідеї», відомі з часів Платона і наразі популярні серед філософів-раціоналістів. На його думку, розум – це чиста дошка (tаbula rasa), на якій пише досвід. Ніяких вроджених ідей у людському розумі, стверджував Локк, не існує: приміром, «найпоширеніша ідея Бога не відома ані дітям, ані дурням, ані дикунам», такий приклад наводив Локк у своїй основній праці «Дослідження людського розуміння».

Усі ідеї (знання) приходять до мозку від органів чуття (така позиція дістала назву сенсуалізму, від лат. sensus – відчуття; позиція, яка ставить усе знання в залежність від чуття та відчуття). Органи чуття відбивають ознаки предметів. Частину цих ознак Локк називає первинними (вони об’єктивні: йдеться про форму, об’єм тощо), інші – вторинними (наприклад, колір, звук, смак). В цілому філософію Локка відносять до емпіризму, проте його знаменита теза «в знаннях немає нічого, чого б раніше не було в чуттєвому досвіді суб’єкта» дає підстави вважати, що це емпіризм сенсуалістського плану, який отримав подальший розвиток в англійській філософії.

Англійський філософ Джордж Берклі (1685-1753) критикуючи філософську позицію Локка, стверджує, що не лише вторинні, а й первинні якості речей мають суб’єктивний статус. У цьому аспекті всі якості речей вторинні тому, що їх сприймає людина. Він стверджував також, що лише чуття можуть незаперечно засвідчувати факт існування будь-чого; звідси його теза «бути – значить бути сприйнятим». Берклі визнавав існування світу у трьох випадках: коли цей світ сприймає «я»; коли його сприймає «хтось»; коли він існує у розумі Бога як сукупність «ідей», що становлять єдино можливу основу людських відчуттів. Отже, за Берклі, існує лише те, що сприймають органи чуття. Це є позиція радикального сенсуалізму.

Шотландський філософ, історик, економіст Девід Юм (1711-1776) розробив теорію асоціації ідей. Його головний твір – «Трактат про людську природу».

Учений уважав, що ідеї утворюються в розумі шляхом асоціації наявного явища з минулим досвідом. Якби не було досвіду, не могло би бути й асоціацій, отже, нічого вродженого у людській свідомості тут немає. Одним з типів асоціацій Юм проголошує асоціації за причиновістю, і це вчення стало найбільшим досягненням філософа. Отже, ідею причини та дії Юм вважає лише стійкою звичкою нашої свідомості, яка виробилася внаслідок того, що за явищем А зазвичай іде явище В. Унаслідок такого стійкого сполучення двох явищ у часі в людей виникає сподівання, що так завжди буде і в майбутньому. Тим самим люди припускаються логічної помилки: адже «щось сталося після чогось» іще не означає «щось сталося внаслідок чогось». Правдиві, об’єктивні причини всіх процесів природи залишаються для людей непізнавані. Таке суперечливе ставлення до можливостей об’єктивного наукового пізнання відоме в історії філософії під назвою скептицизму.

Позицію ще одного англійського філософа Томаса Гоббса (1588-1679) часто відносять до емпіризму, проте його теорія пізнання постає синтезом раціоналізму й емпіризму. Ніхто окрім нього не зміг у XVII ст. так глибоко поставити проблему єдності цих двох методів. Головні твори «Філософські елементи вчення про громадянина» та «Левіафан».

Як і Ф.Бекон, Гоббс вбачає у знанні силу. Він розглядає філософію як дослідження причин і пояснення всіх процесів на основі законів механіки. Теоретичні знання повинні стати знаряддям для розвитку практики, але вони повинні базуватися на досвіді. Тому будь-яке знання починається із відчуття і ніколи не виходить за межі доступних чуттю реалій. Проте існують знання всезагальні та необхідні (наприклад, математичні). На думку Гоббса, такі знання пов’язані із чуттям тим, що вони постають особливим – точним і фіксованим використанням знаків мови.

У сфері етики Гоббс вважає найвищою цінністю самозбереження та егоїзм. Природа людей – це сукупність потреб, пристрастей, здібностей і сил. За здібностями, потребами і пристрастями, вважає філософ, усі люди рівні, ніякої вродженої ознаки станів на людях немає. Але саме це рівне право усіх на все і робить «людину людині вовком», «людям неприємне чуже щастя і, навпаки, приємне нещастя своїх побратимів».

Цю ідею він переносить у вчення про державу, стверджуючи, що в природному стані люди прагнуть власної вигоди на шкоду всім іншим («війна всіх проти всіх»). Тому заради самозбереження вони укладають між собою суспільний договір і утворюють державу. Смисл цього договору полягає у тому, щоби люди відмовились від права всіх на все, підкорили свою волю волі одного, і саме ця необмежена і неподільна воля одної людини або групи осіб вважається волею всіх інших людей. Таку державу Гоббс називає Левіафаном (біблійне страховисько) або смертним богом, якому ми зобов’язані нашою безпекою і захистом.

Загалом, гносеологічні пошуки розглянутих філософів (Ф. Бекона, Т. Гобса, Дж. Локка, Дж. Берклі та Д. Юма) мали вагоме значення для науки та для усвідомлення пізнавальних і діяльних можливостей людини. Так, не підлягало сумніву, те що 1) пізнання складається із рефлексивних дій розуму та із чуттєво наданого матеріалу, 2) що воно передбачає певну інтелектуальну активність, 3) що пов’язане із досвідом та діяльністю. Певною мірою були окреслені пізнавальні можливості цих елементів пізнання і зроблений важливий висновок про неможливість зведення мислення до опрацювання чуттєвого матеріалу. Разом із тим ці розвідки багато в чому лишались непевними та неповними. Результатом цього стало те, що у філософії сформувалась своєрідна парадигма англійського типу філософствування, яка надавала вирішального значення чуттєво фіксованим фактам досвіду, а логічні міркування ставила в залежність від них.