3. Філософія доби Просвітництва

          

Під Просвітництвом розуміють широкий громадсько-політичний рух XVIII ст. за перетворення людини і суспільства на розумних засадах шляхом розвитку освіти і наук. Цей ідейний рух охопив передові країни Західної Європи – Францію, Англію, Німеччину і поширився на інші європейські країни, включаючи Польщу, Україну і Росію.

Ідеологічна орієнтація. Як ідеологія Просвітництво виражало інтереси молодої буржуазії. Оскільки релігія на той час була духовним виразником інтересів аристократії, то діалектика ідейної боротьби змусила ідеологів буржуазії зайняти протилежні – матеріалістичні та атеїстичні – позиції.

Філософія просвітництва звертається до суспільних гуманітарних проблем. Просвітники поставили собі за мету створення таких суспільних відносин, які б відповідали вимогам розуму, принципам справедливості, свободи, рівності, братерства. Предметом особливої уваги стає проблема людини, її історичної діяльності, її прав та політичних свобод, проблема історичного прогресу, ідея вдосконалення суспільства, природа та призначення релігії, моральні та правові аспекти людського буття.

Найбільшого розвитку Просвітництво набуло у Франції. Діяльність французьких просвітників була спрямована на боротьбу з релігійними утисками, які чинилися у франції XVII-XVIII століть. Окрім цієї боротьби з панівним становищем релігії та церковних інституцій просвітництво у Франції визначалося також спрямуванням на розповсюдження знань серед населення (Енциклопедія у 28 томах, яку з 1751 по 1772 р. видавали спочатку Жан Лерон Д’Аламбер, а згодом Дені Дідро) та активною політичною діяльністю (розвиток політичних теорій). Найбільш відомими французькими просвітниками є філософи-деїсти Франсуа Марі Аруе (Вольтер), Шарль Луї Монтеск’є, Жан-Жак Руссо, Етьєн Бонно де Кондільяк, і представники матеріалізму Дені Дідро, Жульєн Офре де Ламетрі, Клод Андріан Гельвецій, Поль Гольбах та інші.

Найпотужнішим мотивом усього Німецького Просвітництва був пошук національної єдності. Доволі часто німецьке просвітництво визначають як «академічне просвітництво» (з одного боку, спекулятивність, самовпевненість та сухість; з іншого – унікальний синтез просвітницької філософії з поетичним рухом). В Німеччині представниками Просвітництва були Християн Вольф, Ґотґольд Ефраїм Лессінґ та ін.

В Англії ідеї Просвітництва проповідували Д.Толанд, А.Шефтсбері, А.Колінз, Б.Мандевіль та ін.

Просвітники піднесли розум до вищого ідеалу епохи. В цьому відношенні вони є спадкоємцями ідей раціоналізму Р.Декарта і Г.Ляйбніца. Однак вони тлумачать розум дещо по-іншому. Якщо для Декарта і його послідовників розум – це пасивне вмістилище вічних ідей, то в просвітників розум набуває рис активності, він постає як прагнення до істини і як знаряддя перетворення буття.

Звідси дух реформаторства, який охопив широкі кола освічених людей, віра в те, що за допомогою науки і розумних законів можна перебудувати світ, що наука і технічний прогрес створять рай на землі.

Існує іще одна відмінність в підході до розуму між просвітниками і їхніми попередниками. Переймаючи декартівську ідею розуму як абсолютного вихідного принципу, просвітники сам розум інтерпретують швидше в дусі Локка. Опора на факти, чуттєві дані виступає необхідною передумовою розуму. Так, Даламбер твердить, що філософія повинна опиратись на факти, інакше вона перетворюється на химеру. На цьому локківському підході до розуму ґрунтується боротьба просвітників з попереднім раціоналізмом як метафізикою, тобто умоглядною філософією, що не має під собою фактів. При цьому за взірець науки вони приймали фізику Ньютона, теорію, що ґрунтувалась на фактах.

Для Просвітництва характерне скептичне, а часто і зневажливе ставлення до релігії, яке у деяких його представників переростає в атеїзм. Хоча більшість просвітників і визнає ідею Бога, але тлумачить її в дусі деїзму – філософського вчення, згідно з яким Бог визнається творцем світу, суддею за моральні вчинки, але заперечується його безпосереднє втручання в хід подій. Таку релігію просвітники називають раціональною, тобто узгодженою з розумом, або ж природною. Подібних поглядів дотримувались, зокрема, Толанд, Монтеск’є, Вольтер. Разом з цим просвітники заперечували існуючу так звану позитивну релігію – релігію Одкровення. Позитивну релігію вони вважали сукупністю суєвір’я і невігластва. Звідси нехтування обрядами і заперечення церковних історій. Гольбах як найбільш відомий атеїст, який написав ряд праць, спрямованих проти релігії, вважав, що релігія є плодом невігластва і обману. Більшість просвітників наївно вірили, що світло розуму розвіє сутінки релігії.

У поглядах просвітників на світ панує механістичний світогляд, заснований на фізиці Ньютона і механіці Декарта. Так, Д. Дідро заявляє, що завдяки Ньютону та іншим вченим світ уже більше не є Богом, а машиною з колесами, приводами, пружинами і гирями. Світ – це матерія, що рухається в просторі та часі і має причинні зв’язки. При цьому причинність в рамках механіцизму набуває рис фаталізму, заперечення будь-яких випадковостей. Ж. Ламетрі навіть людину зводив до машини. Оскільки всі здатності душі, на його думку, залежать виключно від особливостей побудови мозку і всього тіла, то вони повинні ототожнюватись з цією побудовою. Тому людина і є не що інше, як високоінтелектуальна машина (механізм). Таким чином, просвітителям в розумінні світу притаманний натуралізм механістичної форми. Поширений на людину, цей підхід вів до заперечення свободи і до пошуку моральних засад людського буття в природі людини.

В соціальній концепції, тобто в розумінні суспільства, просвітники виходили з людини як природної істоти. Вони вірили в незмінну природу людини, яка складається зі схильностей, інстинктів і чуттєвих потреб. По-різному оцінюючи природу людини (добра вона чи зла), вони схилялись до думки про всесилля виховання (ці думки, слідом за Локком, повторює Гельвецій). Звідси сподівання на розумних правителів і вчителів, які через виховання нових людей перетворять світ.

З природи людини просвітники виводили природні права (тобто права, виведені розумом з природи людини). Це право на життя, на свободу і на приватну власність як основу добробуту.

Слідом за англійськими філософами (Т.Гоббс, Дж.Локк) французькі просвітники (зокрема Ж.-Ж. Руссо) захищають концепцію суспільного договору як джерела держави. Ця концепція пояснювала походження держави без втручання вищих; в ній пробивалась думка про те, що народ є джерелом влади, і якщо громадяни мають обов’язки перед державою, то і держава має певні обов’язки перед громадянином, адже контракт має двосторонній характер.

Вчення про природні права людини лягло в основу концепції демократичної правової держави, яка була проголошена в американській «Декларації прав...» (1776) і французькій «Декларації прав людини і громадянина» (1789). В цих деклараціях вперше була стверджена правова рівність людей (рівність перед законом незалежно від майнового стану, конфесії, національності і статі), народ проголошувався джерелом влади. Після християнства, яке затвердило моральну рівність людей, проголошення правової рівності було найбільшим досягненням у цивілізаційному поступі.