Лекція 5 Німецька класична філософія

Філософська система Ґеорґа Вільгельма Фрідріха Геґеля (1770-1831) – 

найрозлогіша система в історії західної філософії. Виходячи з єдиного принципу Геґель зробив спробу пояснити і природу, і суспільство, і людське мислення. Геґель написав «Науку логіки», «Філософію природи», «Філософію духу». Ці твори становлять «Енциклопедію філософських наук».

Філософська система Ґ. Геґеля одержала назву абсолютного ідеалізму. Вона була ідеалістичною, адже вихідне начало в Геґеля – розум – є ідеальним, абсолютним; цей розум прагне охопити весь універсум, весь природний і духовний світ єдиним поняттям, тому доречно називати це розумне начало абсолютним.

Спершу сама по собі Абсолютна ідея – це лише невизначена інтуїтивна думка: «Усе розумне – дійсне; все дійсне – розумне». Ця думка потребує подальшого пояснення і обґрунтування. Самопізнання Абсолютної ідеї, за Геґелем, здійснюється у три етапи: 1) етап Логіки; 2) етап філософії Природи; 3) етап філософії Духу.

Логіка. Логіка тут розуміється як наука про розвиток чистого мислення. Це система категорій мислення, які виражають найістотніше в реально існуючих речах. Система логічних категорій Гегеля розпадається на три підгрупи відповідно до тріади: буття-сутність-поняття. Буття включає в себе категорії: якість, кількість, міра. Сутність – видимість, тотожність, відмінність, суперечність, основа, явище, дійсність тощо. Поняття включає в себе перехід від суб’єктивного поняття (судження, умовивід) до об’єктивного (механізм, хімізм); перехід до ідеї (життя, пізнання, абсолютна ідея). Отже, ступенями розвитку мислення в логіці є: буття, сутність і поняття, завершенням – ідея.

Філософія Природи. Другий етап розвитку абсолютної ідеї Гегель вважає Природу, яка є її породженням та її інобуттям. Головними формами природного буття виступають механіка, фізика та органіка. Механіку Гегель розглядає через простір, час, матерію та рух. У фізиці розглядає небесні тіла, світло, теплоту. Розкриваючи зв’язок між ними, показуючи послідовний ряд проявів духовної сутності, що їх породжує. Органіка присвячена дослідженню питань геології, ботаніки, зоології. Він прагне показати, що перехід від неживого до живого є завершенням природного процесу. Отже, натурфілософія – це наука про ідею в її природному інобутті.

Філософія Духу. На цьому етапі абсолютна ідея підіймається на вищий щабель саморозвитку – рівень Абсолютного духу. Філософія духу включає в себе суб’єктивний дух – це індивідуальна людська свідомість, що включає антропологію, феноменологію та психологію. Об’єктивний дух – людське суспільство та його форми: право, мораль, держава. Абсолютний дух – включає мистецтво, релігію, філософію. Отже, філософія духу – це ідея, що повертається до себе із інобуття, тобто стає абсолютним духом.

Зміни та рух Абсолютної ідеї відбуваються згідно із законами діалектики – одного з методів філософії, згідно з яким будь-яке явище перебуває в зміні, в основі якого лежить взаємодія (боротьба) протилежностей (Геракліт, Гегель, Маркс).

Формою діалектичного розвитку і побудови всієї системи Геґеля є тріада: теза – антитеза – синтез. Думка (теза) у своєму розвитку переходить у свою протилежність (антитезу), що на наступному етапі, у свою чергу, змінюється своєю протилежністю, завдяки чому об’єднує в собі два попередні етапи (синтез).

Гегель формує основні принципи діалектики: перехід кількісних змін в якісні, взаємопроникнення протилежностей і заперечення заперечення (друге заперечення (синтез), знімає протилежності тези і антитези).

Викладену загально метафізичну концепцію надалі Гегель прикладає до різних сфер суспільного знання, зокрема до права. У передмові до «Основи філософії права» міститься таке сумнозвісне висловлювання: «Що є розумним, то є дійсним, а що є дійсним, те – розумним».

Завданням філософії Гегель бачить у тому, «щоб схопити свій час в ідеях», тобто за допомогою категорій заднім числом осмислити (але не змінити) історію: «…сова Мінерви починає свій політ лише з настанням сутінок».

В основу філософії історії Гегеля покладено принцип: все у світовій історії – розумне, світовий рух прямує до наперед визначеної мети – до самоусвідомлення і об’єктивації. «Всесвітньо-історичні особи» – видатні особистості – лише знаряддя світового духа, через які він так чи інакше добудеться до кінцевої мети (в цьому – «хитрість розуму»). Щастя окремих особистостей при цьому не має жодного значення.

Отже, Гегель показав, що пізнання – процес історичний. Недоліком діалектичної логіки Гегеля є те, що вона будь-якому предметові накидає схему загальних понять. Гегель абсолютизував логіку (панлогізм). Концепція Гегеля проголошувала тотальне, зневажаючи при цьому одиничне, конкретне як несуттєве; вона утверджувала Систему, ігноруючи конкретну людину.

Наприкінці XIX у першій третині XX ст. існувало неогегельянство. У центрі уваги цієї течії філософської думки опинилися питання філософії історії, культури, держави і права. Представники неогеґельянства – Б. Кроче (Італія), Р. Коллінґвуд (Велика Британія), В. Кожев (Франція), О. Ільїн (Росія) намагалися вирішувати ці питання через відродження цілісного світогляду на основі вчення Геґеля та його діалектичного методу. Декілька разів у 1930-х рр. Міжнародний «Геґелівський союз» збирав конгреси неогеґельянців.