Лекція 5 Німецька класична філософія

При цьому, довівши певну філософську традицію до логічного завершення, німецька класична філософія тим самим продемонструвала її вичерпаність і обмеженість. Тому з другої половини XIX ст. у західній філософії на перший план починають висуватися течії і школи нераціоналістичного спрямування.

Іммануїл Кант. Творчість великого німецького філософа Іммануїла Канта (1724-1804) знаменна здійсненим цим німецьким філософом гносеологічним переворотом – переносом фокусу дослідницької уваги із зовнішнього світу (об’єкта) на аналіз внутрішнього світу людини (суб’єкта), яка намагається зрозуміти навколишнє оточення. У філософії І. Канта виділяють два періоди:

1. Докритичний період. У цей час І. Кант перебував під впливом філософії Ґ. Ляйбніца. І. Кант був переконаний, що розум здатен осягти закономірності природи. Сам він серйозно займався астрономією, створивши разом із відомим ученим П. Лапласом теорію походження Всесвіту з газоподібних туманностей.

2. Критичний період. У цей час були створені три знамениті «Критики» Канта: «Критика чистого розуму», «Критика практичного розуму» і« Критика спроможності судження». У них мислитель піддає критичному аналізу основні пізнавальні здібності людської душі. Учений формулює три основні питання, які відбивають духовні інтереси людини:

• що я можу знати? (на це відповідає метафізика, тобто філософія);

• що я маю робити? (на це відповідає мораль);

• на що я можу сподіватися? (на це відповідає релігія).

Кантівську філософію називають також критичним ідеалізмом, оскільки, на думку мислителя, філософія є формою критики. Утім, у Канта саме слово «критика» не носить заперечувального акценту, навпаки, являє собою спосіб відтворення механізмів, способів і форм пізнавальної діяльності людини, завдяки якому вона має піднятися на справді науковий рівень.

У «Критиці чистого розуму» І. Кант замислюється над головним парадоксом, що супроводжує нашу пізнавальну діяльність. Людський розум влаштований так, що не може не розмірковувати над певними, межовими запитаннями: «Чи існує Бог?», «Чи скінченний Всесвіт?», «Чи безсмертна людська душа?», але, водночас за наявних можливостей не здатен дати на них вичерпної відповіді. Зрештою, І. Кант дійшов висновку, що наші знання дійсно узгоджуються не з навколишнім світом, а з нашими пізнавальними можливостями. Тому ми пізнаємо світ не таким, яким він є насправді, а в тому вигляді, в якому його пізнання доступне нашому розумові. І

У «Критиці практичного розуму» Кант Стверджує, що від природи людина не є ані доброю, ані злою. Ступінь її моральних чеснот залежить виключно від того, якою мірою вона дослухається до вимог свого розуму.

Чистий розум є практичним цілком самостійно і дає людині загальний закон, який ми називаємо моральним законом, пише І. Кант. Він-то і має скеровувати всі людські дії, бути практичним дороговказом. Водночас виявляється, що людська воля автономна, вона сама продукує закони своєї діяльності. Воля у своїй дії не залежить ні від зовнішніх чинників, ні від внутрішніх імпульсів людини. На цьому розумінні волі Кант вибудовував свою концепцію моралі. Таке розуміння підвалин моралі було новим для філософії. До Канта філософи намагалися пояснити мораль Божою волею, настановами суспільства, вродженим чуттям, прагненням до щастя, насолоди, користі. І тільки Кант стверджував принципову самостійність і самоцінність моральних принципів, що базуються на волі. Тільки коли вони узгоджені з веліннями розуму – імперативами, людина чинить доброчесно. Існує лише один категоричний імператив (обов’язковий для виконання за будь-яких умов) як вищий закон моралі: нероби іншому того, чого не бажаєш собі.

У «Критиці спроможності судження» Кант спробував з’ясувати, що таке краса. Він вирішив, що об’єктивного критерію краси не існує, адже красиве від потворного людина відрізняє на підставі судження смаку, а воно вкрай індивідуалізоване. Хоч у цьому твердженні І. Кант у цілому мав рацію, слід пам’ятати, що кожна епоха, кожне суспільство виховує підсвідомо в людині прихильність до якихось певних стандартів краси.

На зламі ХІХ-ХХ ст. дістало поширення неокантіанство. Виходячи з кантівської теорії пізнання, його представники (В. Віндельбанд, Г. Ріккерт, Г. Зіммель), зокрема, наполягали на принциповій відмінності між методами пізнання природничих наук та гуманітарних дисциплін, які в той час якраз завершували своє становлення як самостійні галузі знань. Узагалі неокантіанці наголошували, що точні науки можуть використовувати генералізуючий метод, оскільки між природними явищами існують закономірні співвідношення, такі ж сталі, як зміна дня і ночі. Щодо соціальних явищ, слід застосовувати індивідуалізуючий метод, тому що співвідношення між конкретними явищами в житті людини і суспільства є унікальними і неповторними. Наукову дискусію з цього питання не завершено дотепер.

Іоган Готліб Фіхте (1762-1814) –  

німецький філософ, другий за часом після Канта діяч німецької класичної філософії. Підкреслив значення «практичної» філософії, тобто питань обґрунтування моралі. Проте передумовою «практичної» філософії вважав науково розроблену теоретичну систему, а саме науку про науку – «науковчення» (таку назву має головне праця Фіхте – «Науковчення»). Фіхте критикує філософію Канта. Він не згоден з твердженням про непізнаваність речей у собі. Ця критика з позицій суб’єктивного ідеалізму – напрям у філософії, згідно з яким свідомість людини є творцем об’єктивного світу.

Фрідріх Вільгельм Йозеф Шеллінг (1775-1854) –  

німецький філософ, третій за часом представник німецьких класиків. Його творчість складають декілька етапів. Перший пов’язаний з філософським осягненням природи (натурфілософія). На наступному етапі Шеллінг зосереджує зусилля на розробці «трансцендентальної філософії». У праці «Система трансцендентального ідеалізму» Шеллінг розглядає суб’єктивний світ, історію свідомості від нищих її проявів до вищих форм, до самосвідомості. Пізніше Шеллінг проповідує філософію тотожності (головною проблемою стає ідея тотожності об’єкта та суб’єкта), яка переросла в у філософію одкровення.