Лекція 6 Некласична та постнекласична філософія ХІХ-ХХІ ст.

Позитивізм – це філософська течія, головним предметом якої стало наукове знання, яке називається «позитивним». У своєму історичному розвитку пройшов 4 етапи.

Термін «позитивізм» походить від «позитивного» (тобто фактичного, побудованого на досвіді) знання. Позитивізм – філософський напрям, який єдиним джерелом істинного знання проголошує емпіричний досвід, заперечуючи пізнавальні цінність філософських знань, теоретичного мислення. Позитивізм протиставляє таке «позитивне» знання «метафізичному» або спекулятивному, яке виходить за рамки фактів.

Перший позитивізм виник у 30 – 40-х роках ХІХ ст. Його засновником був Огюст Конт (1798-1857).  

У своїй праці «Курс позитивної філософії». Тут він формулює т.зв. закон трьох стадій духовного розвитку людства.

1)    Теологічну, коли людство воліло знаходити надприродні пояснення природних явищ.

2)    Метафізичну, коли панує філософія і оперує абстрактними поняттями та сутностями, так само далекими від реального стану справ, як і релігійні пояснення.

3)    Наукову або позитивну, коли пізнавальний інтерес звертається до реальних фактів, спостережень, виходячи з яких можна пізнати загальні закономірності. «Позитивне знання» у Конта має смисл: фактичного, корисного, вірогідного, точного, конструктивного, відносного.

Представниками були Джон Стюарт Міль (1806-1876) закладає основи єдиної методології для всіх наук – індуктивної логіки. Відома праця «Система логіки». Герберт Спенсер (1820-1903) створив концепцію еволюції. «Синтетична філософія».

Другий позитивізм (емпіріокритицизм) виникає на межі ХІХ – ХХ ст. Його засновниками були австрійський фізик Ернст Мах (1838-1916) і швейцарський філософ Ріхард Авенаріус (1843-1896).

На першій план було висунуто проблеми теорії пізнання. Розв’язати ці проблеми можливо на підставі закону зайвої витрати пізнавальних зусиль та  «критики чистого досвіду». Замість того, щоб вигадувати якісь абстрактні сутності, справжнє пізнання має використовувати тільки ті поняття, що вкорінені в досвіді, мають матеріальний еквівалент. Наприклад, можна міркувати над рухом атомів, над взаємодією між ними, але не треба говорити про «матерію як об’єктивну реальність».                           

Третя хвиля позитивізму або неопозитивізм, аналітична філософія виникли у 20-40-х рр. ХХ ст. і розвивався як течії, що претендували на аналіз філософсько-методологічних проблем, висунутих у ході науково-технічної революції. Головним предметом їх дослідження стає мова – наукова і побутова. Обидві течії тісно взаємопов’язані, їх споріднює предмет дослідження – мова і прагнення вилучити філософію з наукового знання.

Неопозитивізм (грец. neos – новий і лат. positivus – умовний, позитивний) – один із основних напрямів філософії XX ст., який зводить філософію до аналізу мови науки і намагається вилучити з науки поняття («метафізичні залишки»), які, на його думку, не ґрунтуються на фактах. Відносять представників Віденського гуртка австрійського філософа Мориця Шліка (1882-1936 рр.), німецько-американського філософа Рудольфа Карнапа (1891-1970 рр.), австро-американського філософа Філіпа Франка (1884-1966 рр.) та інших.

Центральною для неопозитивізму є проблема значення наукових висловів.

Представники неопозитивізму зосередили зусилля на визначенні загальновизнаного критерію науковості. Такий критерій вони вбачали у процедурі верифікації, тобто перевірки наукових постулатів (висловлювань) шляхом їх зіставлення з фактами, що піддаються спостереженню.

Аналітична філософія або лінгвістичний аналіз, набувши особливого поширення у 40-ві роки XX ст. в англомовних країнах, стає однією з найвпливовіших течій, що досліджує побутову мову, визнає осмисленість філософських тверджень. Передумови її були закладені Бертраном Расселом (1872-1970 рр.) і Джорджем Муром (1873-1958 рр.), а наймогутніший поштовх був наданий Людвігом Вітгенштейном (1889-1951 рр.). До цієї течії також належать їх послідовники Гілберт Райл (1907-1976 рр.), Джон Остін (1911-1960 рр.) – представники так званої кембриджсько-оксфордської школи.

У 1960-1970 рр. під впливом ідей Карла Поппера склалася четверта течія позитивізму або постпозитивізм. Постпозитивізм – це множина методологічних концепцій, що прийшли на зміну неопозитивізму; є етапом у розвитку філософії науки, який зосереджує увагу на проблемах ефективності наукового знання, механізмі його розвитку, сутності наукових революції, на зв’язках наукового знання з соціально-культурним середовищем людини. Основні його представники: Томас Кун, Імре Лакатос, Стівен Тулмін, Пауль Фейєрабендт.

Впливовою частиною постпозитівізму є критичний раціоналізм К.Поппера – концепція, згідно з якою, наука розвивається тільки як процес здогадів і припущень, в яких міститься можливість їх спростування.

Замість процедури верифікації Поппер запропонував принцип фальсифікаціонізму. Згідно з останнім для розвитку теорії треба намагатися її фальсифікувати, тобто шукати факти, здатні її спростувати.

У 60-ті роки XX ст. у США на ґрунті традиційної позитивістської проблематики – методології науки – сформувалась так звана історична школа філософії науки, представники якої – Томас Кун (1922-1996 рр.), Імре Лакатос (1922-1974 рр.), Пауль Фейєрабенд (1924-1996 рр.), Стівен Тулмін (1922-1997 рр.) – досліджували історію науки.

Вони звернули увагу на дослідження ролі соціальних факторів у розвитку науки. Йдеться, зокрема, про вплив соціальних відносин (демократії та тоталітаризму), наукової спільноти, прийнятих вченими критеріїв і оцінок науковості на розвиток наукового знання.

Ці дослідження започаткувала праця Т. Куна «Структура наукових революцій» (1963). Для характеристики історичного розвитку науки він запроваджує поняття «нормальна наука», «парадигма», «наукова революція», «наукова спільнота» тощо.

Інший представник історичної школи І. Лакатос запропонував модель розвитку науки, яка ґрунтується на змаганні «дослідницьких програм».

Серед інших концепцій осмислення історичного розвитку науки, можна виділити «анархічну епістемологію» П. Фейєрабенда, яка виступає проти універсальних методологічних принципів, норм. Загалом постпозитивізм відіграв значну роль у розвитку філософії науки ХХ ст.

Прагматизм. Близькими до позитивістської традиції є вчення прагматизму. Його засновниками були американські мислителі кінця XIX – початку XX ст. – Чарльз Пірс (1839-1914), Вільям Джемс (1842-1910), Джон Дьюї (1859-1952), Дж. Г. Мід.

Прагматизм доцільно розглядати як концептуальне (понятійно-теоретичне) оформлення такої риси американського менталітету, як практицизм, діловитість, прагнення до життєвого успіху, корисного ефекту від будь-якої діяльності. «Істинними» є ті поняття і теорії, які дають найбільший ефект, «працюють», приносячи користь. Таким чином, прагматизм ставить знак рівності між істинністю та практичною користю: наприклад, релігія – істина, бо вона виконує корисну, потрібну людині «психотерапевтичну» функцію.