Лекція 6 Некласична та постнекласична філософія ХІХ-ХХІ ст.

Сьогодні філософія є засобом критичного аналізу, усвідомлення найзначніших, універсальних процесів і проблем, від яких залежить розвиток сучасної цивілізації. Все більшого значення в осмисленні світу набуває принцип єдності протилежностей. Їх гармонічного поєднання для усвідомлення загальнолюдських інтересів і цінностей.

В концепціях сучасної світової філософії знайшли специфічне відображення, по-перше, суперечності нинішнього суспільства і, по-друге, об’єктивні тенденції розвитку сучасного світу в цілому: проблеми людини. культури, глобальні проблеми тощо. Тому основне завдання сучасної філософії – вивчення глибинних зрушень у культурі, динаміки співвідношень між різними її сферами (наука, технологія, політика, мораль та ін.) в усьому їх різнобарв’ї та суперечливій взаємодії різних пластів.

Сучасність у філософії має свій внутрішній масштаб. За звичкою, початком сучасного етапу вважають кінець ХІХ ст., коли з’явилися «некласичні» форми філософування, що стали в Європі домінуючими на початку ХХ ст.

Класична філософія, чи «метафізика», як її іноді називають в сучасній літературі, з часів Античності до Гегеля – була «розумовою», спиралась на силу мислення та логіки і мала аналізувати визначене коло необхідного мінімуму традиційної для всієї філософії проблематики: онтологічні, гносеологічні, методологічні проблеми (аксіологічні також розглядались). Часом залучались логіка, етика й естетика. І все це – в контексті раціонального аналізу. Таким чином, характерною ознакою класичної філософії була безмежна віра в розум, у його здатність пізнати світ.

Якщо класичну філософію можна назвати філософією розуму і пізнання, то сучасна некласична філософія стає філософією людини і філософією мови. Класичні метафізичні схеми все частіше не задовольняли багатьох філософів ХІХ ст. саме тим, що, на їх погляд, в такій філософії була втрачена людина. Нові філософи вважали, що специфічність і багатовимірність суб’єктивних проявів людини не охоплюється методами розуму й науки. Вони брали за первинну реальність не світ, буття, Дух чи природу, а життя, існування людини. Тому увага зосереджується навколо проблем сенсу та долі людського буття, людської суб’єктивності, духовного досвіду людини, світу її повсякденності, на сферах історії та культури, мови та спілкування.

ХІХ ст. висуває нові (ірраціоналістичні) філософські ідеї, розробка яких триває і в наш час. Ці ідеї спричинені політичними процесами (націоналізм, лібералізм, соціалізм), а також потужним прогресом природничих наук і техніки. Їх загальне спрямування – критика ідеалізму, абстрактного раціоналізму, спекулятивного мислення.

Основні опозиційні напрямки ХІХ століття:

1. Ірраціоналістичний напрям: «філософія життя», християнський екзистенціалізм. Ірраціоналізм – вчення, згідно з яким основою світу є щось нерозумне (воля, інстинкт), а джерелом пізнання – інтуїція, почуття.

2. Раціоналістичний напрям: позитивізм (перша та друга хвилі розвитку). Раціоналізм (лат. розумний) – філософський напрям, який визначає центральну роль в аналізі розуму, мислення.