Лекція 6 Некласична та постнекласична філософія ХІХ-ХХІ ст.

Християнський екзистенціалізм С. К’єркегора. Данський філософ С’єрен К’єркегор (1813-1855) дав оригінальний, релігійно забарвлений аналіз людського існування і спричинив розвиток філософії екзистенціалізму ХХ ст.      

К’єркегор відкидає гегелівське поняття абстрактного мислення (Абсолютного духу) і наполягає на врахуванні конкретного, часового, суб’єктивного існування, т.зв. екзистенції, що складає основу особи людини.

Отже, екзистенція – це спосіб буття людської особистості. Розглядаючи людину як «екзистенцію», К’єркегор аналізує її «буттєву, онтологічну структуру» через поняття страху, відчаю, відчайдушності тощо. При цьому К’єркегор встановлює три способи існування особистості, або 3 типи екзистенції: 1) естетичний (тобто чуттєвий), коли індивід перебуває в стані постійного жадання чуттєвих насолод, що заводить у глухий кут або до вибору іншої альтернативи, 2) етичний (заснований на розумі) – людина діє згідно з усвідомленою повинністю, прийнятими людськими моральними нормами (не вбий, не вкради тощо). На цьому рівні, на думку К’єркегора, людська індивідуальність повністю залежить від всезагального, а конкретна індивідуальність не береться до уваги. І лише 3) релігійний є виходом за межі етичного (і отже, розуму), є проривом до найвищого джерела моральності – Бога, а також типу існування.

Філософські ідеї К’єркегора були передчасним прозрінням, виявилися неспівзвучними духовній атмосфері Європи XIX ст. Тому їх не зрозуміли й невдовзі забули. Екзистенціалізм, який виник у міжвоєнний час, є прямим спадкоємцем філософії К’єркегора.

Екзистенціалізм (буквально – «філософія існування») – провідний напрям філософської думки XX ст., який осмислює проблему людини, її сутності й існування, буття у світі, можливостей і перспектив свободи та відповідальності.

Цей напрям став породженням складного і трагічного XX ст. з його гострими протиріччями і конфліктами, катастрофічними війнами, широкомасштабним насильством над людьми, нестримним науково-технічним прогресом, який виявився не тільки благом, але й джерелом великих небезпек. У XX ст. було підірвано віру класичної філософії у «світовий розум» і розумний сенс історії, у прогрес, у традиційні моральні цінності, що зумовило потребу у новій системі світоглядних координат.

Відомі дві великі «хвилі» екзистенціалізму, в одній з яких провідну роль відіграли німці (М. Гайдеґґер, К. Ясперс), а в другій – французи (Ж.-П. Сартр, А. Камю, Ґ. Марсель). Іноді виділяють релігійний екзистенціалізм, який визнає Бога як основу буття світу та людини, та атеїстичний екзистенціалізм, який Бога у своїх теоретичних конструкціях не враховує.

Ідейними попередниками екзистенціалізму були С. К’єркегор, представники «філософії життя» (А. Шопенгауер, Ф. Ніцше, А. Берґсон), засновник феноменології Е. Гуссерль.

Основні ідеї екзистенціалізму можуть бути зведені до трьох основних тверджень:

1. Існування (екзистенція) передує сутності. На відміну від будь-якої матеріальної речі, виготовленої людськими руками за певним заздалегідь визначеним проектом, людина «закинута» – у світ: вона народжується, лише потім усвідомлює своє внутрішнє «Я» і до кінця свого життя переживає й сама творить своє справжнє, індивідуальне, єдине і неповторне існування.

2. Людина відповідає не тільки за себе, але й за всіх людей. Свобода вибору не означає, на думку екзистенціалістів, довільності людських дій і вчинків. Навпаки: кожен нібито вільний крок людини може мати досить масштабні наслідки. Тому, творячи себе, людина повинна усвідомлювати свою відповідальність перед іншими.

3. Людина приречена бути вільною. Немає нічого й нікого, що могло б виправдати людину чи виправити її помилки. Марні посилання на Бога, на зовнішні обставини, або навіть на інтриги власної підсвідомості.

Під впливом К’єркегора та Ніцше сформувалась екзистенціальна філософія Карла Ясперса (1883-1969 рр.). Німецький філософ вбачає завдання екзистенціалізму в тому, щоби вказати кожному на витоки його самобуття, які осягаються лише із середини, а не через зовнішнє дослідження. Самобуття не вичерпується емпіричним наявним буттям, а є свого роду завданням, яке людина повинна виконати задля реалізації своєї свободи. Самобуття (я сам, як екзистенція) є буттям, яке не є, а може бути, повинно бути і саме визначає, яким йому бути, незалежно від природних і культурних умов (в праці «Розум та екзистенція»).

До усвідомлення своєї екзистенції людину частіше підштовхують граничні ситуації: смерть, боротьба, страждання, провина. Саме в цих ситуаціях людина звільняється від своїх повсякденних турбот, від своїх ідеальних інтересів та наукових уявлень про дійсність. Тоді перед людиною відкривається світ її власного існування, істинної сутності та світ переживання бога (трансцендентного) (в праці «Філософія»).

Екзистенціалізм Жана Поля Сартра (1905-1980 рр.) сформувався під впливом феноменології , вчень Хайдеггера, Гегеля, Маркса. У своєму головному творі «Буття і ніщо» Сартр розрізняє в-собі-буття речей (цілком позитивне) і для-себе-буття – свідоме буття людини, в якому з’являється ніщо – заперечення буття. Людська екзистенція несе в самій собі заперечення: вона є те, що вона не є, і не є тим, чим вона є. Людина є проектом самої себе, тобто вона визначається своїми можливостями: вона є не тільки те, що вона є, а й те, що вона із себе робить. Так визначається свобода людини. Оскільки Сартр був атеїстом, він вважав, що людина сама визначає свою екзистенцію, цілком відповідальна за себе (хоча й може бути нещирою і уникати відповідальності). Сартр розкриває структуру буття-для-іншого, тобто відношення людини до Іншого. Для того, щоб взнати себе самого, потрібен Інший, але самобуття полягає у свідомому проектуванні себе згідно своїх можливостей, отже, в тому, щоб не бути Іншим.

У поглядах на суспільство Сартр прагне поєднати екзистенціалізм та марксизм. Він сприймає теорію відчуження, але вважає, що люди повинні здійснювати екзистенціальні проекти всупереч тиску соціальних обставин.

Французький письменник-екзистенціаліст, лауреат Нобелівської премії Альбер Камю (1913-1960 рр.) розвиває свої ідеї у формі філософських, літературних та політичних есе. У «Міфі про Сізіфа» розкривається ситуація абсурду, що виявляється у прірві між Я і світом: «Абсурд народжується з протистояння людини, що ставить запитання, і світу, що мовчить і не дається розуму». Слід відмовитися від усяких філософських тлумачень світу, прийняти страждання, даність, позбавлену смислу і Бога. Таким чином, екзистенціалізм, з одного боку, доводить до логічного завершення розпочатий просвітниками рух до звільнення людини, а з іншого – демонструє, що свобода людини завжди буде не абсолютною, а відносною.

До течій сучасної філософії, у яких спеціально розглядалися проблеми людини і запропоновані власні оригінальні концептуальні бачення, належать також філософська антропологія (у спеціальному значенні терміна) й персоналізм.

Філософська антропологія – це течія, яка виникла у 20-х роках XX ст., тобто приблизно тоді ж, коли й екзистенціалізм, і подібно до останнього пов’язана ідейною наступністю з «філософією життя». Засновниками і представниками філософської антропології були Макс Шелер, Гельмут Плеснер, Арнольд Гелен та інші. Це вчення прагнуло до цілісного осягнення людини в усій специфіці її буття, її місця в Космосі, поєднуючи при цьому філософський підхід із конкретно-науковим. Проголошена Шелером програма цілісного вивчення людини залишалася нереалізованою. З самого початку філософська антропологія розпалася на ряд течій, кожна з яких виділяла яку-небудь одну із специфічних особливостей і властивостей людини – біологічну, психічну, культурну, релігійну тощо.

Персоналізм можна віднести до релігійно-антропологічних учень кінця XIX-XX ст. Серед авторів персоналістичних концепцій – американці У. Хокінг, Е. Брайтмен, Р. Т. Флюеллінг, французи Е. Муньє, Ж. Лакруа, М. Недонсель, П. Рікьор, росіяни М. Бердяєв, Л. Шестов, та інші.

Основна категорія цієї філософії – «персона», «особистість», яка визнається первинною стосовно матеріального буття. Світ уявляється як сукупність «персон», що нагадує монадологію Ляйбніца. Вищим, вихідним особистісним началом є Бог. Особа людини співвіднесена з вищою особою – Богом-творцем. Особа (особистість) виявляє себе не тільки в пізнанні, а насамперед у вільному самовизначенні, в активній творчій діяльності, зокрема митців у мистецтві, до якого в персоналізмі особливий інтерес.