Лекція 7 Українська філософія

Поза межами радянської України українознавчі дослідження, в тому числі у сфері філософії, провадилися в численних культурно-громадських, освітніх, науково-дослідницьких осередках. Одним із найзначніших центрів такої діяльності була Прага, де від 1921 р. розпочав діяльність Український вільний університет. Українські наукові інститути діяли у Варшаві й Берліні. Після Другої світової війни 1945 р. в Аугзбурзі (Німеччина) було засновано Українську вільну академію наук. У Мюнхені відновив свою діяльність Український вільний університет та Наукове товариство імені Т. Шевченка. У США починаючи з 1970-х рр. діє Гарвардський український дослідний інститут, у Канаді – Інститут українських студій, у Римі – Український католицький університет. Ці установи створюють інституціональну базу для досліджень, у тому числі у галузі розробки філософії української ідеї.

Характерною особливістю підходу до проблеми національної ідеї є наростання, починаючи з 1920-х рр., особливо в колі емігрантської молоді, спроб розв’язати її з позицій крайньої радикальної форми націоналізму – інтегрального націоналізму. Спробу теоретично обґрунтувати цю програму здійснив Дмитро Донцов (1883-1973 рр.). Його найголовніші праці: «Підстави нашої політики», «Націоналізм», «Дух нашої давнини». Він висував такі постулати:

1. Національна ідея повинна стверджуватись як абсолютний догмат, предмет віри. Тому вона вимагає від справжнього українця беззастережної відданості нації та підпорядкування всього життя справі незалежної державності.

2. У життя ідею впроваджує не «народ», який с лише чинником для всякої ідеї, а «активна, відважна, спрагнена влади меншість».

3. Національна ідея має бути зреалізована за будь-яку ціну і будь-якими засобами.

Політична доктрина В’ячеслава Липинського (1882-1931 рр.), викладена ним у «Листах до братів-хліборобів», ґрунтувалася на переконанні у тому, що «без власної Української держави не може бути Української нації, а без Української нації не може бути на Українській землі громадського життя». Вихідним постулатом для Липинського є земля. Спільнота людей, що мешкає на певній території й просякнута певними традиціями, складає націю. Виразником національної ідеї є «аристократія».

Своїми студіями минувшини філософської культури України уславився Дмитро Чижевський (1894-1977 рр.). Він є автором перших узагальнюючих праць з історії української філософії, зокрема у виданих у Празі 1926 р. «Філософії на Україні (спроба історіографії)» та «Нарисах з історії філософії на Україні» – 1931 р. Йому належить честь визначення її засадничих рис і основних етапів розвитку. Започаткована Д. Чижевським методологічна лінія знайшла своє продовження в науковій школі «української філософської культури» завідувача кафедри філософії та релігієзнавства поновленої Києво-Могилянської академії Вілена Горського (1931-2007 рр.) і нині є провідною для історико-філософського українознавства. Представники цієї школи виходять із необхідності вивчати не боротьбу філософських теорій, а осмислювати філософську думку минулого у контексті історії національної культури. Такий підхід дозволяє суттєво розширити дослідницькі обрії.