Лекція 12 ФІЛОСОФІЯ СУСПІЛЬСТВА

Предмет філософії історії. Як зазначалося на початку теми, однією із найважливіших ознак суспільної системи є її динамізм, здатність еволюціонувати, змінюватися в часі. За всіма цими процесами спостерігає, намагаючись дати конкретні теоретичні узагальнення, спеціальний розділ філософського знання – філософія історії.

Предмет філософії історії можна поділити на дві основні сфери. Перша сфера – онтологія історії вивчає питання про рушійні сили, основні етапи історичного процесу, його сенс і мету, роль і місце людини в історії. Друга – гносеологія історії (критична філософія історії, аналітична філософія історії) вивчає умови, можливості, способи і форми історичного пізнання, відтворення історичного процесу таким, яким він відбувався насправді. Онтологія історії досягла найвищого розквіту у XIX – на початку XX ст., коли була запропонована ціла низка найрізноманітніших за підходами, але однакових за своєю глобальністю моделей «всесвітньої історії». З 1930-х рр. завдяки працям Р. Арона, А. Данто, Ґ. Уайта фокус дослідницької уваги зсунувся вбік гносеологічної проблематики. Наслідком цього стало формулювання принципової неможливості встановлення об’єктивного перебігу історичного процесу, а лише його умовної, суб’єктивної реконструкції.

Теорії історико-культурного процесу. Проте на сучасну філософську думку продовжують впливати класичні теорії історико-культурного процесу. Зазвичай їх поділяють на: лінійно-прогресивні, циклічні, цивілізаційно-хвильові.

1. Лінійно-прогресивні теорії (Ґ. Геґель, К. Маркс, К. Ясперс) спираються на переконання, що різні держави, народи і культури, вписані в русло єдиного всесвітньо-історичного процесу на шляху до остаточного торжества на Землі суспільства свободи, справедливості, рівності і загального матеріального добробуту, проходять через ряд однакових стадій.

Наприклад, великий філософ Геґель вважав, що всесвітня історія є духовним процесом усвідомлення свободи. У східних народів вільна одна людина (правитель), у греків і римлян вільні деякі (громадяни), у німецьких народів – всі люди, тут людина вільна вже тому, що вона – людина. Інший німецький філософ екзистенціального спрямування Карл Ясперс (1883-1969) висунув теорію «Осьового часу», відповідно до якої з середини першого тисячоліття до н. є. історія людства набуває духовної єдності, а з XVI-XVIII ст. – також і матеріальної.

2. Циклічні теорії (О. Шпенглер, А. Тойнбі) розглядають історико-культурний процес як зміну певної кількості унікальних і неповторних цивілізацій, культур тощо, кожна з яких проходить повний цикл періодів існування – від «народження» до «смерті». Витоки цього підходу знаходимо у міфологічній свідомості, яка в колообігу природних явищ бачила зразок процесів суспільного життя і жалкувала про золотий вік, що минув в історії людства.

Зокрема, німецький філософ Освальд Шпенглер (1880 – 1936) («Занепад Європи») стверджував, що всесвітня історія – це історія восьми культур, шість з яких – неєвропейські. Наприкінці періоду існування культура переходить у стан цивілізації. Тоді спостерігається зовнішній матеріальний блиск й одночасна вичерпність духовних джерел для розвитку. Цей стан притаманний і європейській цивілізації.

Англійський історик Арнольд Тойнбі (1889 – 1975) (12 томів «Дослідження історії») – нарахував 21 цивілізацію. Він уважав їх «одночасними», оскільки всі вони тривали досить короткий в історичній перспективі проміжок часу – 6 тис. років. Головним критерієм виокремлення цивілізацій Тойнбі вважав релігійний. Розвиток цивілізації він бачив як «відповідь» на певний зовнішній або внутрішній «виклик».

3. «Цивілізаційно-хвильові» теорії (І. Валлерстайн, Л. Гумільов), не мають загальноприйнятої схеми історії всесвітнього масштабу, однак сформулювали певні принципи узагальнення історико-культурного матеріалу. Вважається, що історія людства хоч і має певний напрям, однак нерівномірно охоплює різні народи, культури і держави, а тому являє собою низку «злетів» і «падінь» різних народів, культур та держав у різні епохи і в різних місцях.

В Україні сприйняті всі основні підходи до історико-культурного підходу. Лінійно-прогресивна концепція суспільно-економічних формацій прислужилася для ідеологічної доктрини неодмінної перемоги комунізму в Радянському Союзі. Циклічні концепції ствердилися в 1920-х рр. у діаспорі, їх речники так само використовували з ідеологічною метою: довести однакову самобутність української та російської культур, підсилити авторитетність розроблюваної ними концепції «інтегрального націоналізму» посиланням на передвічні духовні традиції України.