Лекція 15. ФІЛОСОФІЯ МОРАЛІ. ФІЛОСОФІЯ РЕЛІГІЇ. ФІЛОСОФІЯ КУЛЬТУРИ. ФІЛОСОФІЯ ЦИВІЛІЗАЦІЇ

Цивілізація — людська спільнота, яка впродовж певного періоду часу (процес зародження, розвиток, загибель чи перетворення цивілізації) має стійкі особливі риси в соціально-політичній організації, економіці та культурі (науці, технологіях, мистецтві тощо), спільні духовні цінності та ідеали, ментальність (світогляд). 

Цивілізація — такий щабель розвитку людства, коли власні соціальні зв'язки починають домінувати над природними і коли суспільство починає розвиватися і функціонувати на своєму власному грунті. Поняття цивілізація (від лат. civilis — громадський, суспільний, державний, громадянський) введене у науковий словник французьким просвітником Оноре Габріелем Мірабо в 1756 р. Під цим визначенням французькі просвітники мали на увазі суспільство, засноване на засадах розуму і справедливості.

Для цивілізації як стадії суспільного розвитку характерне виділення соціуму з природи і виникнення протиріч між природними і штучними суспільства факторами розвитку. На даному етапі превалюють соціальні чинники життєдіяльності людини, прогресує раціоналізація мислення. Для цього етапу розвитку характерне переважання штучних продуктивних сил над природними. Ознаки цивілізованості включають в себе: розвиток землеробства і ремесел, класове суспільство, наявність держави, міст, торгівлі, приватної власності і грошей, а також монументальне будівництво, розвинені форми релігії, писемність тощо.

Цивілізація (громадянський) – в широкому розумінні – теж, що й культура; у вужчому – рівень розвитку культури, який передбачає наявність державності, письма, техніки. О.Шпенглер цивілізацію тлумачив як раціональний здобуток культури, що легко передається від народу до народу і є свідченням занепаду культури. Передумови цивілізаційного процесу виникають у наявній формі з епохою „неолітичної революції”, що знаменувала появу аграрного виробництва, перетворення природного середовища в економічний простір. Наступним періодом цивілізаційного розвитку стає вже соціальна актуалізація не тільки життєвого простору, а й часу людського існування. Це пов'язане з виникненням цивілізації взагалі та річкових цивілізацій зокрема. Час стає економічно та соціально значущим і виділяється в особливий регулятивний чинник, виникає календар. На ранніх стадіях розвитку цивілізаційний процес набуває вигляду хроноструктури шляху долі та подолання конечності людського життя через масштабні діяння. Застосування залізних знарядь дало змогу сформуватися автономним господарствам та сприяло виділенню особи з роду. І тис. до н.е. можна характеризувати як розкриття динаміки духу, тобто виділення духовної історії людства у відносно самостійний компонент. Період VIII – III ст. до н.е. К.Ясперс визначив як „осьовий час”. Виникають духовні передумови історії людства: Гомерів епос, буддизм, конфуціанство, антична філософія, Старий Завіт. З'являється можливість до самомоделювання власного розвитку.

Від Нового часу до наших днів виникає планетарна історія, іцо синтезує ноосферу, інформаційні зв'язки суспільства й техносферу сучасної цивілізації. Вона розкриває місце людини у Всесвіті як репрезентанта вищих творчих можливостей Універсуму. Тим самим опрацьовується космічний контекст розвитку людських сутнісних сил, а сама історія на відміну від буденності постає в персоналістичиому аспекті як хроноструктура людської долі, процес людської особистості та здійснення її покликання.

З другої половини XIX ст. цивілізація стає наріжним поняттям низки концепцій некласичної філософії історії (М.Данилевський, О.Шпенглер, А.Тойнбі), в яких історичний процес розглядається вже як поліцентричний, нелінійний рух набагато складнішої конфігурації. О. Шпенглер сприймав світову історію як існування ряду незалежних одна від одної культур, що проживають, подібно до живих організмів, періоди зародження, становлення і вмирання. А. Тойнбі поділив історію людства на ряд локальних цивілізацій, що мають однакову внутрішню схему розвитку. Поява, становлення і занепад цивілізацій характеризувалися такими факторами, як зовнішній Божественний поштовх і енергія, виклик і відповідь та зникнення і повернення. 

У 60-х роках XX ст. стає актуальною філософія цивілізації. Для глибокого осмислення цивілізаційних процесів виділяють два підходи їхнього дослідження: глобально-технократичний та локально- культурологічний. Глобально-технократичний підхід цивілізації характеризує як етап лінійно-прогресивного розвитку людства, що становить собою єдине ціле. Основою його є створення штучних засобів та умов життя. Д.Тофлер, аналізуючи такий цивілізаційний розвиток виокремлює в ньому три етапи, що послідовно змінюють один одного; аграрний, індустріальний та інформаційний. У 80-х роках XX ст. американські вчені Нейсбіт та Масуда констатували виникнення нового типу цивілізації – інформаційного суспільства. На їхню думку, іформаційна цивілізація це найближча перспектива людства загалом. Вони обгрунтували її настання можливостями і темпами принципово нової модернізації індустріального суспільства. Модернізацію вчені пов'язують з утвердженням авторитету раціональності, наукової істини та науко- технічного прогресу. Комп'ютерно-комунікаційні технології заміщують та підсилюють розумову працю людей. На сучасному етапі науковці виділяють наступні цикли цивілізаційного розвитку: зародження, розвиток, розквіт і згасання. Втім не всі локальні цивілізації проходять всі стадії життєвого циклу, в повному масштабі розвертаючись у часі. Цикл деяких з них переривається в силу природних катастроф. На етапі зародження виникає соціальна філософія нової цивілізації, яка з'являється на маргінальному рівні в період завершення передцивілізаційної стадії (або розквіту кризи попередньої цивілізаційної системи). До її складових можна віднести поведінкові стереотипи, форми економічної активності, критерії соціальної стратифікації, методи і цілі політичної боротьби. На етапі розвитку складається і розвивається цілісний соціальний порядок, що відображає базисні орієнтири цивілізаційної системи. 

Цивілізація формується як певна модель соціальної поведінки індивіда і відповідної структури суспільних інститутів. Розквіт цивілізаційної системи пов'язаний з якісною завершеністю в її розвитку, остаточним складанням основних системних інститутів. Розквіт супроводжується уніфікацією цивілізаційного простору і активізацією імперської політики, що відповідно символізує зупинку якісного саморозвитку суспільної системи в результаті повної реалізації базових принципів і переходу від динамічного до статичного, охоронного. Це становить основу цивілізаційної кризи — якісної зміни динаміки, рушійних сил, основних форм розвитку. На етапі згасання цивілізація вступає у стадію кризового розвитку, крайнього загострення соціальних, економічних, політичних конфліктів, духовного розлому. Ослаблення внутрішніх інститутів робить суспільство вразливим для зовнішньої агресії. В результаті цивілізація гине або через внутрішню смуту, або в ході іноземного завоювання.