1. Етика - філософське вчення про мораль

Життя людей в суспільстві підпорядковується не тільки правовим, а й моральним регулятивним принципам, що вивчається етикою - вченням про мораль. Мораль - це правила поведінки людини в соціумі, що сформувались під впливом історичних, культурних, релігійних традицій. Моральність - це індивідуально сформована система неписаних законів, основна ціннісна форма свідомості індивіда, в якій знаходять відображення загальноприйняті нормативи і оцінки людських вчинків. Моральна свідомість включає в себе принципи та норми моралі. Філософія моралі зосереджує свою увагу на певній сфері життя людини і суспільства. Вона включає в себе мораль, філософську рефлексію про неї - етику, а також методологію етики або метаетику. Важливою для філософії моралі є проблема виникнення моральних норм: як вони виникають, кому служать, що за ними стоїть? Відповіддю може бути: Бог, людина, суспільство, соціальне схвалення і осуд. У число основних категорій входять: "добро", "зло", "обов’язок", "совість", "честь", "гідність", "щастя", "любов", "дружба", "сенс життя". Ці категорії є не тільки теоретичними поняттями етики, а й основними поняттями моральної свідомості, якими користується людина, оцінюючи ті чи інші вчинки людей, і завдяки яким суспільство здійснює моральну регуляцію поведінки людей.

Мораль охоплює моральні погляди і почуття, життєві орієнтації та принципи, цілі та мотиви вчинків і відносин, проводячи межу між добром і злом, совістю і її відсутністю, честю і безчестям, справедливістю і несправедливістю, нормою і ненормальністю, милосердям і жорстокістю тощо. Сучасний філософ Френсіс Фукуяма розглядає мораль як соціальний капітал, що визначає ступінь життєздатності суспільства. Такому розумінню моралі близьке її визначення як колективної інтуїції. Мораль спрямована на регулювання відносин і зниження конфліктності у суспільстві. Так звана «суспільна мораль» - мораль, певного суспільства, ендемічна для культури чи історичного періоду, іноді навіть для соціальної чи релігійної групи, хоча різні моральні системи можуть бути певною мірою схожі. Слід розділяти ідеальну (пропаговану) і реальну моральні системи. Мораль формується головним чином у результаті виховання, меншою мірою - в результаті дії механізму співпереживання або адаптаційного процесу. Мораль індивідуума, як імперативний підсвідомий механізм, погано піддається свідомому критичному аналізу і корекції.

Функції моралі: 

регулятивна 

ціннісно-орієнтовна 

пізнавальна 

виховна 

оцінювальна 

мотивуюча 

комунікативна 

гуманізуюча. 

Мораль проявляється на суспільному та особистому рівні. Індивід засвоює моральні норми в процесі соціалізації, орієнтації на доброчесне - на гуманне, добре, чесне, благородне, справедливе. Людина набуває знань про те, що таке порядність, честь, совість. При цьому мораль змінюється в процесі нормотворчості людей, які з усією відповідальністю за моральність свого вибору приймають рішення про вибір цілей і засобів. Моральні судження можна обгрунтувати в рамках певної нормативної системи, у випадку ж, коли стикаються протилежні моральні судження з різних нормативних систем, немає підстав для вибору між ними. Таким чином, некоректно називати якусь систему моральних цінностей хорошою чи поганою, не згадавши про те, що оцінюється вона з позицій іншої моральної системи. При такому розумінні моралі загальнолюдські цінності теоретично неможливі через різноманітність моральних норм. Практично ж у світі йде постійна боротьба різних цивілізацій, однією з причин якої, по всій видимості, є саме розбіжність моральних цінностей. Відповідно до іншої точки зору, загальнолюдські цінності, в яких толерантність знаходиться на центральному місці, повинні стати частиною будь-якої моральної системи саме з метою уникнути подібних конфліктів і насильства.

Наука,що вивчає мораль, називається етикою. Античні мислителі вважали розум людини основним критерієм її поведінки. Людина вільна у виборі форм діяльності, але одночасно і залежна від цього вибору. Тобто свобода людини залежить від її відповідальності. Моральні норми виникають у процесі розвитку людства. Платон стверджував, що моральні норми мають вроджений характер і не залежать від самої людини. Людство повинно лише пізнати їх і жити за цими нормами. Зло виникає лише тоді, коли людина відходить, відхиляється від моральних цінностей.

Співвідношення моралі та моральності в сутнісному розвитку людини Арістотель розглядає як об'єктивну доцільність, необхідність, тобто все те важливе для життєдіяльності людини, що забезпечує людське існування. Моральні чесноти завжди набуті людиною, а не вроджені. Арістотель відстоював гармонію чуттєвого і раціонального в моралі та вважав, що моральні якості необхідно вдосконалювати. Велике значення надавав моральному вихованню людини.

Феномен „подвійної моралі” найкраще висвітлив І.Кант. Її сутність викладена в категоричному імперативі (моральному законі): чини тільки згідно з такою максимою, керуючись якою ти в той же час можеш зажадати, щоб вона стала загальним законом. У Г.Гегеля моральність виступає як загальний спосіб дії індивідуумів, тобто у вигляді звичаїв, суспільних та індивідуальних звичок. Моральність являє собою немовби соціальну етику, етичний аспект життя соціально організованого цілого, спільноти. Г.Гегель засуджував будь- які прояви насильства в історії.

Сучасність призводить, з одного боку, до релятивізації етики (нігілізм), а з іншого боку — до розширення поля «етичного»: поняття добра поширюється на взаємовідносини з природою (біоцентрична етика, жива етика Реріха) та наукові експерименти (біоетика). На хвилі фемінізму етика отримала гендерне тлумачення, замість абстрактної гуманності або людяності (критика яких досягла апогею в постмодерністській концепції «смерті людини») чесноти групуються по опозиції мужності та жіночості. Альбертом Швейцером висунутий принцип благоговіння перед життям, що базується на етиці ненасильства.