Лекція 11. Філософська антропологія. Природне та духовне в людині

Буття людини - це специфічний спосіб її унікального, неповторного існування. Саме людське життя з її неспівмірністю, багатоманітністю її проявів утворює особливу реальність, яку неможливо передати суто науковими або логічними засобами. Це незвичайний і автономний світ. 

Витоки ідеї людського буття можна прослідкувати у релігійній традиції. у романтизмі як ідейному і художньому русі в європейській культурі кінця 18-поч. 19 ст., у філософії життя тощо. До романтиків людина розглядалася в основному як природна або соціальна істота. Романтики висловили здогад, що людське буття незмірно багатше від соціального виміру. Індивідові тісно в наявному історичному просторі. Він легко за допомогою уяви переносить себе в інші культурні світи, багато з яки він сам і створює.  Романтики оцінювали людину як особливий рід сущого. Жодне інше створіння нездатне відкривати у собі безмежні світи. Саме тому людина неповторна і унікальна ще до того, як виникло суспільство. Духовна напруга, екстатичне захоплення, творчий злет і споглядальне прозріння - ось приклади романтичної свідомості. Романтики звертали увагу до таких найважливіших фактів людського буття як любов, творчість, смерть, на неповноту, незавершеність людського існування, на такі стани людської душі як гіркота, туга, печаль і скорбота в якості не менш значимих, ніж радість, торжество, оптимізм. 

Визнанню людського буття як особливої реальності, ідмінної від решти світу, сприяла також філософія життя. Виступаючи проти зведення людини до розуму філософи життя вказували на багатство людської субєктивності. Буття людини розколоте свідомістю, тому індивід цікавий не тим, що він наділений інтелектом, а тим, як проявляється в ньому людське ще до того, як відбувається протистояння субєкта і обєкта. Філософи життя прагнули дати людській субєктивності онтологічне трактування. Вони вказували на певні першоначала, які перебувають в основі як всього світу, так і людського буття. Ф. Ніцше шукав елементи того, що допомагало б подолати те внутрішнє страждання, котре відчував від спілкування зі світом. Філософ занурився у дух грецького мистецтва, і йому здавалося, що греки повною мірою відчували всю трагічність буття. Людині потрібно. вважав Ніцше, прагнути вгору, у світ, який може підняти її над стражданням буття. На думку філософа, людина у повноті свого існування повинна знайти або породити із себе щось, що вивищує її над реальним існуванням (екзистенцією). Людині суджено стати надлюдиною. Ніцше здавалося неможливим, щоб людське життя саме себе вичерпувало.

В ХХ ст. у панорамі філософських напрямків зявився ще один напрямок - екзистенціалізм, який звертав межову увагу на унікальність людського буття, яке випадає з наукового розгляду. К. Ясперс, Г. Марсель, М. Хайдеггер розпочали розробляти поняття "буття" як особливої форми людської реальності. Базування Хайдеггером кінечності в якості вихідної характеристики буття було принциповою новизною в філософії. У противагу будь-якій метафізиці, для якої характерна абсолютизація позачасовості, буття, за Хайдеггером, може бути описане й осягнене тільки як буття кінечне. Кінечність - це саморозкриття, самоосягнення буття у формі його наявності, це вимір буття наявним буттям (Dasein). Саме людина є наявним буттям (Тут-Буття). На думку Хайдеггера, людина - це така істота, чиїм буттям є екзистенція. Людина виходить за межі всіх інших істот і самої себе. Індивід відкритий світові, а не оснований напередвизначеністю. Суть екзистенції полягає в покинутості, самотності людини, закинутої в цей світ, у тугу, у відчай. Людина ніколи не постане перед самою собою як істота стабільна, завершена, володіюча собою і речами. Вона - це постійна втеча у небуття, у порожнечу. Вона знає свій кінець - Смерть, вона - "істота-для-смерті". Тому слід прийняти умови існування такими, якими вони приймаються. В цьому істинність, гідність, свобода людського існування. У філософії Хайдеггера ідея Бога виявилася безпосередньо повязаною з ідеєю межовості, кінечності буття. Звернення до Бога э першою ознакою того, що людина усвідомила кордони Dasein, зрозуміла кінечнсть власного досвіду, неможливість пізнати буття як таке. І в той ж час людина визнала невипадковість свого спів-буття у світі, взяла відповідальність за нього. 

К. Ясперс протиставляє людині як обєктові пізнання і досвіду, яка підпорядкована природним і соціальним силам людину як свідомість, екзистенцію, свободу. Справжня людина не може дозволяти володіти собою як предметом - вона повинна здійснювати свою свбоду, своє буття. Спасіння людини - у прагненні до самобутності, до самоствердження особистості. Щоб не дати людині загинути у побутовій одноманітності її повсякденного проживання, слід, на думку Ясперса, ставити її свідомість перед небуттям, вказувати, що якщо на початку історії їй загрожували сили природи, то тепер самій суті людини загрожує створений нею самою світ. І хоча проблема ставиться на іншому рівні, ніж це було спочатку, йдеться про буття людини вцілому. 

Трактат Жана-Поля Сартра "Буття і ніщо" (1943) є основною працею філософа і письменника, де  проаналізовані три форми проявлення буття в людській реальності: "буття-в-собі", "буття-для-себе", "буття-для-іншого"... Згідно з переконаннями Сартра, попередня філософія виявила байдужість до заповітних структур людського буття. Тому змістом своєї творчості Сартр визначає прагнення розкрити специфічно людський спосіб "бути" і цим повернути людину до відпочаткових витоків її існування. Нова свідома орієнтація бачиться Сартрові в тому, щоб описати людину на шляхах набуття специфічного досвіду свідомості, межово індивідуалізованого. В цьому Сартр вбачає свій "гуманізм". Отже, сутніть людської реальності Сартр бачить у специфіці людської суб'єктивності, яка зводиться зрештою до свідомості. Саме свобода лежить в основі суб'єктивності людини, вона ототожнюється із свідомістю і людським існуванням взагалі. Проте свобода постійно перебуває під загрозою, її увесь час доводиться відстоювати від агресивності речей матеріального світу. Сартр трактує свободу глибоко песимістично, як нещастя, відчудження, "приреченість на свободу". 

М. Бердяєв, критикуючи філософію за її захоплення гносеологізмом і забуття онтологічних основ мислення, підкреслював, що у його епоху філософія виявила фатальне безсилля пізнати буття. Критерій істини стали шукати всередині самого суб'єкта пізнання, в його стосунку до себе, а не до буття. В цій ситуації М. Бердяєв вважав, що проблеми буття, свободи і істини можуть бути вирішені тільки для посвячених у таємниці релігії, християнства, тільки в акті віри, в якому дається дійсна реальність і конкретний гнозис. Тільки християнська метафізика стверджує реальність буття і реальність шляхів до буття, осягає велику таїну свободи. Вона визнає субстанцію конкретної особистості, закладеній у вічності. 

На глибинних витоках буття людини настоював С. Франк. Він трактував буття як неосяжне. Люди можуть бачити в ньому щось реальне, обєктивне. Але в нас кожен відчуває і щось інше, щось істинне в нашій душі. На прикладі еротичного кохання С.Франк намагався показати одкровеня неосяжно страшних і блаженних глибин буття. Наше внутрішнє буття все частіше і повніше постає, за С. Франком, як неосяжне, і це виводить нас за межі принципів раціонально-узагальненого знання. Поняття людського буття трактується у філософії по-різному. Проте за всіх відмінностях воно оцінюється як осблива реальність, таємнича, неосяжна, яка дозволяє проникнути в таємниці власної сутності. Буття людини - це певна основа її як живого створіння. Воно не досягається раціональними формами свідомості, але разом з тим виражає глибинні реальності людського існування.

Постмодернізм як позначення специфічних тенденцій духовного життя західної цивілізації другої половини ХХ ст. переходить від констатації неспроможності глобальних «зазіхань розуму» до спроб окреслити орієнтири «постнекласичного» інтелектуального досвіду. Констатуючи занепад тоталітарних ідеологій, екстремістсько-революційних спроб підпорядкувати їм хід історії і суміжних «партизанських» технологій модернізму, постмодернізм висуває в якості головного творчого принципу радикальний плюралізм стилів і художніх програм, світоглядних моделей та мов культур. «Природний», справжній світ культури, згідно з постмодернізмом, позбавлений звичної для нашої свідомості ієрархічності. Усі елементи культурного простору абсолютно рівноцінні та рівнозначні, будь-який поділ на «високе» і «низьке», «елітарне» і «масове» є абсурдним.

 Ось як з огляду на соціокультурний контекст формулює життєві завдання для сучасної людини вітчизняний психолог Т. М. Титаренко: «…Відчути себе Створювачем, Творцем, Деміургом… Зрозуміти, що у власному світі завдяки тобі є земля і небо, світло і темінь, день і ніч. Усе життя, рік за роком, хвилина за хвилиною вчитися чуда творення. Творення власного світу, без проектів і задумів, інтуїтивно, навпомацки. Просто тому, що одного, спільного на всіх замало. Адже жити, дихати, розвиватися і будувати свій світ – це, по суті, одне й те саме». Нове бачення людини, ствердження її самоцінності, індивідуальної неповторності, потребувало нового системного аналізу реальності, застосування якісно нових, плюралістичних підходів і вироблення відповідного запитам часу категоріального апарату соціально-гуманітарного пізнання.