Лекція 11. Філософська антропологія. Природне та духовне в людині

Що таке "філософська антропологія"? Коли виникла? Як природниче знання співвідноситься із філософським осягненням людини? Філософська антропологія - це розділ філософії, в якому вивчається людина як особливий рід сущого, осмислюються проблеми людської природи і людського буття, аналізуються модуси людського існування, виявляється потенціал антропоцентричної картини світу. 

Можна сказати за Кантом, що якщо фізична антропологія вивчає як природа створила людину, то філософська (прагматична) антропологія вивчає те, як людина творить саму себе. Окрім того, як зауважує український філософ Олександр Кульчицький, у філософській антропології розглядаються різні погляди людини, її релігійні вірування, а також ті знання, які здобуваються завдяки мистецькому відтворенню "людського", скажімо, в таких літературних творах як "Божественна комедія", "Фауст" чи "Мойсей". Назип Хамитов (з інтернет-блогу філософа): «Філософська антропологія - це філософія людини. Проте вона досліджує людину не лише в обмежено-наявних, буденних проявах, а й у межових та позамежних. Я називаю це філософією буденного, граничного й метаграничного буття людини. В цьому контексті антропоцентризм стає персоноцентризмом, а антропологія – мета-антропологією – філософією трансцендування, філософією подолання меж людського без втрати людяності».

Початок філософської антропології зв'язано з появою класичних для цього напрямку робіт Макса Шелера «Положення людини в космосі» (1928) і Хельмута Плеснера «Ступіні органічного і людина» (1928), у центрі уваги яких проблема природи людини, специфічна відмінність у способі існування людини і тварин. У більш пізніше час вийшли класичні роботи Арнольда Гелена «Людина. Її природа і положення у світі» (1940) і «Первісна людина і пізня культура» (1956). Макс Шелер — основоположник філософської антропології.

  Проблема людини є центральною для філософії, адже наділяє її людиновимірним сенсом, зумовлюючи світоглядно-ціннісне значення філософської культури. Кожен аспект філософської культури (осмислення буття, проблеми пізнання і культури, історії і цивілізації) навантажений людським смислом, є законом мислення, рефлексивної інтелектуальної діяльності особистості. Усі філософські питання, як стверджував І. Кант, зводяться до одного: «Що є людина?». Не одне тисячоліття філософи шукають відповіді на це питання, пропонуючи різноманітні бачення «проблеми людини», оформлюючи результати своїх старань в гіпотези, концепції, вчення про походження, природу і сутність людини, її тілесні і духовні якості, призначення на землі. У сукупності знань про людину це вчення ще у XVI ст. отримало назву «антропологія».

Антропологія (грец. anthrdpos – людина, logos – вчення) – сукупність наукових дисциплін, які вивчають людину (людство) на всіх історичних етапах розвитку.

Філософська антропологія є частиною філософії, яка має спеціальний предмет вивчення – людину як особливий різновид сущого в єдності його біологічних, психофізіологічних, соціальних, моральний, релігійних і інших компонентів, яка синтезує наукове і ціннісне бачення феномену людини і її місця у світі. 

 Мета філософської антропології – створити цілісне знання про природні, психічні, соціальні, духовні( божественні) першооснови людини, виявити ті сили і потенції, завдяки яким людина «рухається» до своєї сутності.

 Філософська антропологія може виступати не тільки як світогляд, а й як методологія, тобто як особливий тип філософування – антропологізм, що задає суспільним наука, зокрема філософії права, вихідні положення, окреслюючи напрям наукового пошуку не від множинності образів людини до її багатомірної єдності людини до ситуацій, де ця єдність, цілісність виявляється, актуалізується, розширюючи діалог між усіма контекстами буття, в які потрапив сучасний біосоціальний індивід.

  Вихідною установкою філософської антропології є усвідомлення того, що будь-яке питання у філософії є завжди запитанням про те, що є людина. Водночас філософія на основі узагальнення, здобутих різними науковими дисциплінами, має своє, специфічне бачення людини, як біосоціодуховної істоти, яка здатна активно діяти, пристосовуватись до обставин, а також змінювати їх у відповідності до своїх потреб; створювати предмети, яких немає в природі; формувати навколо себе особливе штучне середовище – цивілізацію, а також самому час від часу руйнувати її. 

 Головна особливість буття людини, яка відрізняє її від усіх інших живих організмів, полягає в тому, що людське буття можливе одночасно в природі (вітальність), соціумі (соціальність) та культурі (духовність). Ці три його виміри складаються в певну єдність, однак досить часто цю єдність називають суперечливою.

Вирішальними для формування сучасної людини є дві передумови. 

 По-перше, її визначають універсальні риси, основні з яких – мислення (розсудок і розум) та практична діяльність. Їх особливе значення полягає в тому, що саме ці риси втілюються в науковому пізнанні, а воно, відповідно, – у техніці й технології. Так званий світ людини виникає переважно завдяки цим факторам. 

 По-друге, людина є результатом історичного розвитку. Немає жодної іншої істоти, для якої історичність відігравала б таку вирішальну роль. Людина є здебільшого історичною істотою. У про­цесі розвитку відбувається як накопичення, акумуляція здобутих знань і традицій, так і породження нового, що веде до збагачення і переформування всього людського єства. Це відбивається і на багатоманітності видів антропології.

  Філософська антропологія як напрям філософії ХХ–ХХІ ст., спираючись на здобутки і напрацювання класичних доктрин і природничих наук, намагається дати цілісне розуміння сутності людини, визначити її смисложиттєвий стрижень – зафіксувати ту унікальність і неповторність форм буття, що вижила всупереч законам природи і ствердила свій вплив, традиції життя і мислення, наслідування та новаторства. Поєднання природності й штучності (культурності) людини – її здобуток і її ж найбільша проблема.