Лекція 11. Філософська антропологія. Природне та духовне в людині

Ідентичність, яка формується в картині світу й ментальності певної культурно-історичної доби, слугує невід’ємним елементом соціальної адаптації, допомагає індивіду відчути історичність власного існування, значущість і відповідальність сьогодення перед майбутнім. Соціальна адаптація виражає себе як процес свідомого пристосування (самовизначення) людської спільності, соціальних груп і окремих індивідуумів до природно-географічних та історичних (соціальних) умов життя, що постійно змінюються шляхом зміни стереотипів свідомості і поведінки, форм соціальної організації і регуляції, норм і цінностей, способів буття й елементів картини світу, засобів життєзабезпечення, спрямувань і технологій діяльності, а також її продуктів, механізмів комунікації і трансляції соціального досвіду тощо. Сучасний німецький філософ, один із фундаторів комунікативної (практичної) філософії К.-О. Апель стверджує, що на сьогоднішній день будь-які акти самостійного автентичного вибору пов’язані із приналежністю до певної культурної традиції, яка у повсякденній практиці робить взаємоочікуваними оцінки дій і способи поведінки. Філософ зазначає, що «… для самоствердження та ідентичності сучасної людини з постпросвітницьким менталітетом цілком можлива – і навіть необхідна, – приналежність до певної культурної традиції…». Така невідворотна приналежність до певної культурної традиції підтверджується сьогодні усіма без виключення науковцями.

 Проблема ідентифікації має глибокі історичні корені. Протягом всієї історії людства виокремлюється два основні рівні даної проблеми: ідентифікація колективна (групова) та самоідентифікація індивідуальна (особистісна). Остання має певну специфіку. Так, структура індивідуальної ідентичності залежить від епохи, культури, соціуму, особистості. Як відмічають російські науковці О. А. Донських та А. М. Кочергін, «у різних культурах свої виміри і уявлення про зовнішній світ, відповідно, необхідно говорити про множинність різних зовнішніх світів, так як ... поза культурою (або практикою в широкому значенні слова) для людини немає нічого. І «незалежний зовнішній світ» – це людське ж інтелектуальне творіння». Реальність осмислюється людиною тією мірою, якою їй дозволяє здатність, сформована цією ж соціально і культурно обумовленою реальністю.

 Людина, здійснюючи самоідентифікацію, виходить із власного історичного соціокультурного поля, однак апелює при цьому до низки культурних форм, що склалися раніше. Можливість особи «бачити» ці форми, обирати їх задається сучасною їй соціокультурною ситуацією. У цьому контексті найчастіше постає проблема інтерпретації створених раніше культурних форм відповідно до вимог сучасності.

 Особистісна самоідентифікація проявляє себе з розвитком та утвердженням «Я»-свідомості, з появою індивідуалізму, а саме – у культурі доби Просвітництва. У XVII ст. людина починає усвідомлювати, що соціальні інститути не вічні й незмінні, що вони розвиваються. Людина розуміє, що світ довкола неї є не що інше, як вираження її власних внутрішніх потреб і бажань. Більше того, у XVII–XVIII ст. людина опиняється «голою» перед світом, здатною обирати для себе місце проживання і сферу діяльності, що було неможливим у добу середньовіччя. Людина отримує потенційну рівність з іншими перед законом, пізніше – потенційну рівність з іншими у можливості здобувати освіту. І постає питання: що є суть людини і якими, відповідно, є її базові потреби. Як бачимо, вирішення цього питання античною та середньовічною філософською думкою вже не задовольняє новоєвропейських мислителів.

 Стосовно ідентичності людини свого часу видатний мислитель-романтик Й. Г. Гердер зазначав: «Визначальним для нашого народу є зміна обставин, освіти, звичаїв: горе тій людині, яка не прийме обставин, в яких вона має виступати, діяти і проживати! Але горе також філософові людства і звичаїв, якому його обставини здаються унікальними». Ось чому, розглядаючи феномен самоідентифікації індивіда із певною соціокультурною спільнотою, починаючи з епохи Нового часу, ми обов’язково маємо враховувати два вектори цього процесу: зовнішній і внутрішній. Зовнішній вектор зазначеного процесу є пов’язаним із самовіднесенням до певної суспільної групи, спільноти, з формуванням відчуття «ми» і пов’язане з феноменом культурної традиції як передання від покоління до покоління, від епохи до епохи соціокультурних норм і зразків: будь-то моральні заповіді, правові норми тощо. Інший вектор спрямований всередину, на себе: особистість самоідентифікується, усвідомлює себе як даність, наділену певними якостями, властивостями, характеристиками. З часом саме ця даність – з огляду на те, що зовнішні обставини надзвичайно важко змінити, легше під них підлаштуватися, – буде піддана тотальному експерименту: душевні (моральні) якості, чуттєвість, психіка і тілесність людини будуть випробовуватися на міцність, стійкість, постійність та інші визначальні характеристики.

 До певної міри зовнішній і внутрішній вектори самоідентифікації обумовлюють один одного. Ідентифікуючи себе зі спільнотою, особистість через низку опосередкувань набуває певної системи норм, шаблонів поведінки, що виступатимуть для неї як критерії, взірці оцінок. Одночасно ця ж система стає критерієм самооцінок особистості. У цьому контексті слушною є позиція сучасного вітчизняного філософа Т. Воропай, яка пропонує розглядати ідентичність як соціальне конструювання, коли суб’єкт має реальну свободу вибору при визначенні своєї ідентичності. Ми ж можемо додати, що завдання, яке свідомо чи несвідомо ставить перед собою особа в процесі самоідентифікації, – це, в першу чергу, знайдення соціальної ніші для особистісного та індивідуального самовираження. Саме цей процес самоідентифікації, що розгортається у площині соціального буття, багато в чому постає проблемою для новоєвропейської людини.

 Саме в ментальності доби Просвітництва зароджується проблема індивідуального «укорінення» (С.Вейль), що буде зафіксована і проаналізована вже у ХХ ст. Це, зокрема, проблема національної, пізніше – класової (соціально-групової), а наприкінці ХІХ – у ХХ ст. – статевої (гендерної) приналежності, коли людина свідомо долучає свою індивідуальність до певних колективних типологічних характеристик для того, щоб отримати соціальну значущість: прийнявши загальне (традиційне) за основу, отримати можливість для індивідуальної самореалізації.

 Зупинимося на аналізі такої найбільш вивченої і дослідженої форми ідентичності, як нація. Можна помітити типові ознаки, притаманні індивіду, який ототожнює себе як із нацією, так і з племенем та народністю. Специфіка національної ідентичності, у порівнянні з іншими зазначеними формами, полягає в тому, що індивід ототожнює себе з нацією символічно.  Видатний сучасний науковець А. Гелнер вказує на те, що існування етносів і націй має важливу необхідну передумову: людські соціуми з необхідністю мають створювати ті життєві світи (культури), завдяки яким стає визначеним не тільки спосіб життя людей, а й сама можливість спільно жити (тобто можливість індивідів бути суспільними істотами). Учений пише: «коли загальні соціальні умови сприяють стандартизованим, однорідним, централізовано підтримуваним високим культурам – які поширюються серед усього населення, а не лише серед елітної меншості, – виникає ситуація, коли чітко визнані санкціоновані освітою та уніфіковані культури стають майже єдиним видом цілісності, з якою люди охоче, а то й пристрасно пов’язують (ідентифікують) себе. З цього часу культури виглядають природним джерелом політичної легітимності. І лише відтоді починає здаватись, що будь-яке нехтування їхніми кордонами з боку політичних утворень є скандальним.  За таких умов (і не лише за таких) нації дійсно можна визначати у термінах як волі, так і культури, а також, виходячи зі збігу цих двох чинників, з політичними утвореннями. За таких обставин люди хочуть бути політично об’єднаними з усіма тими, і лише тими, хто поділяє їхню культуру. Відповідно, держави будуть намагатися поширювати свої кордони до меж своїх культур і підтримувати та впроваджувати свої культури в межах своєї влади. Сплав волі, культури та держави стає нормою, нею нехтують не без ускладнень і рідко (колись нею майже повсюдно й безкарно нехтували, і це справді минало непоміченим і не обговорювалося). Ці передумови стосуються не людського суспільства, а тільки його індустріального різновиду.

Саме в цей час, на думку Е. Гелнера, національне укорінення і постає як природне, неминуче та єдино можливе для повноцінного існування будь-якої людини: «У людини має бути національність, як мають бути в неї ніс та два вуха; брак будь-якого з цих органів можна уявити, це іноді трапляється, але тільки внаслідок якогось лиха, і це само собою є лихом. Усе сказане здається очевидним, хоча, гай-гай, воно далеке від істини… Національна приналежність – не природжена людська властивість, але сьогодні вона сприймається саме так».