1. Пізнання як предмет філософського аналізу

Теорія пізнання (гносеологія) – розділ філософії, що вивчає природу пізнання, закономірності пізнавальної діяльності людини.

 Пізнання – процес здобуття, переробки, передавання та використання знань про навколишній світ.

Головним у теорії пізнання є питання про відношення знань про світ до власне світу: чи спроможна наша свідомість (мислення, відчуття, уявлення) давати адекватне відображення дійсності.

Можливі три основні підходи до вирішення цієї проблеми:

Гносеологічний оптимізм стверджує можливість об’єктивного пізнання світу таким, яким він є насправді, поза людською волею і свідомістю.

Агностицизм (І. Кант, Д. Юм) повністю або частково заперечує пізнаваність світу.

Скептицизм – висловлення сумніву як у позитивних можливостях пізнання, так і в його повній неспроможності).

Структура процесу пізнання. Структуру процесу пізнання становлять суб’єкт та об’єкт пізнання, його результати (знання) та умови.

Суб’єкт пізнання – це той, хто пізнає. У ролі суб’єкта пізнання можуть поставати як окремі люди, так і наукові колективи, людство в цілому.

Об’єкт пізнання – це те, на що спрямовується пізнавальна діяльність суб’єкта.

Суттєвий коригувальний вплив на результати пізнання справляють також умови пізнавальної діяльності.

Об’єктом пізнання стають не лише феномени природи, але й суспільні явища, стосунки між людьми; урешті-решт, сама свідомість, пам’ять, воля, почуття, духовна діяльність в усій поліфонії її проявів теж можуть бути об’єктом пізнання. Пізнання може спрямовуватися на дослідження не лише об’єктивного світу, але й ідеальних об’єктів: числа, площини і т. ін. в математиці; абсолютно чорного тіла, ідеального газу, рівномірно-прямолінійного руху у фізиці; тієї чи іншої цивілізації в суспільствознавстві тощо. Навіть сама людина може опинитися в ролі об’єкта пізнання. Учений, який винаходить нові ліки, виступає як суб’єкт пізнання. Коли той самий учений, як це неодноразово траплялося в історії медицини, бажає випробувати свій винахід на собі, він переходить у статус одночасно й об’єкта пізнання.

Рівні та форми пізнання. Отже, суб’єкт пізнає об’єкт, і цей процес перебігає на конкретно-чуттєвому й абстрактно-логічному рівнях. Згідно з класичним поділом кожному з цих рівнів відповідають по три форми.

Форми чуттєвого рівня пізнання такі:

• відчуття – відображення у свідомості людини певних сторін, якостей предметів, які безпосередньо діють на органи чуття. Відчуття можна розділити на зорові, слухові, дотичні, смакові, нюхові;

• сприйняття – постають поєднанням відчуттів, цілісний образ предмета, безпосередньо даний у живому спогляданні в сукупності всіх його сторін;

• уявлення є відтворенням образу без безпосереднього контакту з річчю; узагальнений чуттєво-наочний образ предмета, який справляв вплив на органи чуття в минулому, але вже не сприймається зараз. До уявлень відносять образи пам’яті, уяви тощо.

Слід наголосити, що вже на рівні відчуття у діяльність чуття втручаються розумові операції. Це раціонально-логічне (або абстрактне) пізнання, яке найбільш повно й адекватно виражене в мисленні.

Мислення – це активний процес узагальнення й опосередкованого відображення дійсності, який забезпечує розгортання на основі чуттєвих даних закономірних зв’язків цієї дійсності та вираження їх у системах понять. Виділяють два основні рівні мислення:

1) розсудок – початковий рівень мислення, де оперування абстракціями відбувається в межах певної незмінної, наперед заданої схеми. Це здатність послідовно й коректно будувати свої думки, класифікувати й систематизувати факти;

2) розум – вищий рівень раціонального пізнання, якому властиві творче оперування абстракціями та рефлексією, спрямованість на усвідомлення власних форм та передумов, самопізнання. На цьому рівні легше осягнути сутності речей, їх законів та суперечностей.

Вичленовують такі форми раціональної стадії пізнання:

• поняття – вузлова форма думки, в якій відображаються загальні, найістотніші властивості предмета чи явища, зв’язки і відношення дійсності;

• судження фіксує зв’язок предмета з його суттєвою ознакою. Судження граматично виражається розповідним реченням,наприклад: «Троянда червона»;

• умовивід – форма думки у вигляді міркування, коли з одного чи кількох вихідних суджень висновуються нові знання, причому без звернення до органів чуття. Наприклад, уже у стародавні часи люди знали, що Земля має форму кулі, і до цього знання вони прийшли за допомогою такого умовиводу: тільки кулеподібні тіла відкидають тінь у формі диска.

Інтуїція. Інтуїція – форма пізнання, яка характеризується тим, що суб’єкт не усвідомлює шляху власної думки, але при цьому здобуває нове істинне знання про світ. Шляхом інтуїтивного осяяння зроблено багато наукових відкриттів. Відомо, приміром, що французький математик А. Пуанкаре знайшов оригінальне розв’язання, сідаючи в поштову карету.

Інтуїція – це кульмінаційний момент творчого процесу: всі елементи пізнавальної проблеми, які до цього існували осібно, раптом поєднуються в єдину систему. Інтуїція характеризується такими ознаками, як безпосередність, несподіваність, неусвідомленість шляхів здобуття нового знання. Неусвідомленість характеризує інтуїцію як процес, а несподіваність та безпосередність – як результат.

Про значення інтуїції для пізнавальної діяльності було відомо філософам здавна. Про це міркували і Платон, і Декарт. Однак з точки зору сучасної психології в інтуїтивному акті немає нічого надзвичайного. Як правило, інтуїтивне осяяння відбувається після того, як людина тривалий час мізкувала над певною проблемою, зібрала всю необхідну інформацію, перебрала всі можливі варіанти розв’язання. Перехід пізнавальної діяльності в інтуїтивну фазу означає, що для напрацювання правильного розв’язання задіюються додаткові ресурси головного мозку, які вивільняються за рахунок економії на процесі його усвідомлення.