Лекція 14. Філософія техніки

Техніка та технології увійшли в наше життя, ставши його незамінною частиною, з перших часів власне історії людства. Адже саме здатність людини свідомо використовувати допоміжні засоби у якості технічних знарядь стала однією з причин становлення людини як істоти розумної, істоти свідомої. Ж. Елюль писав, що у сучасному світі жоден соціальний, людський, духовний чинник не мав такого значення, як техніка. Проте жодна сфера не є настільки ж малознаною.

Явище парадоксальне, оскільки техніка завжди супроводжувала людину по життю. Спочатку людина стала свідомо використовувати підручні засоби (палиця, каміння тощо) як знаряддя досягнення мети, пізніше вона навчилася виробляти штучні знаряддя ручної праці, тобто найпростішу техніку, аби покращити умови власного існування, краще пристосуватись до зовнішніх умов. Не випадково й грецьке слово "техне" в перекладі українською звучить як мистецтво, майстерність, вміння. Воно зустрічається вже у Платона та Аристотеля у зв'язку з аналізом штучних знарядь праці та умінь людини, мистецьким оволодінням навколишньою дійсністю, перетворенням цієї дійсності на штучний, створений людиною світ. Техніка, за Аристотелем, пов’язана з розумом та істинним знанням, що породжує спосіб дії, за яким у навколишньому світі створюється те, що ніколи б не виникло без людської діяльності – на противагу процесам зростання як породженню у природі, - і що, на противагу практиці і самораціональній діяльності, має свій сенс також поза цією діяльністю.

Вихідним моментом техніки є природні продуктивні органи людини і, перш за все, — її руки. Техніка ж постає їхнім доповненням та підсиленням, поява її соціально детермінована та реалізується через використання природи й втілення в природних тілах трудових функцій. Створений людиною об'єкт називають артефактом (лат. "артефактум"— "штучно зроблений"). Тому техніку можна вважати сукупністю артефактів, адже всі без винятку технічні засоби створені людиною, а тому мають штучне, а не природне походження. Як зазначав П. Козловський, техніка не є необхідною, позаяк породжується за допомогою людини і залежить від істинного знання. Тобто техніка має, так би мовити, не внутрішнє, а зовнішнє «веління», її мета не притаманна їй внутрішньо, а ставиться людиною. Саме її цілі, наміри визначають як загальний вигляд, так і характер техніки.

Шлях розвитку людини, як і шлях розвитку техніки невіддільні один від одного. Це шлях ускладнення та вдосконалення. І якщо стосовно людини існують сумніви, чи дійсно сучасну людину можна вважати досконалішою від її історичних попередників, чи покращилась людська природа внаслідок цивілізації, то щодо техніки таких питань не виникає та й не може виникнути. Шлях розвитку техніки – від примітивних знарядь праці до сьогоднішніх надскладних технологій є шляхом розвитку та якісного зростання. Це не викликає ні в кого жодного сумніву. Цікавим у зв’язку з цим видається дослідження історичних змін у ставленні людини до техніки, зміни самої історичної ролі техніки в житті людини. Адже не можливо не помітити, що хоча людина є незаперечним творцем техніки, визначає її розвиток, але й техніка чинить зворотній вплив на людину – як в матеріальному, так і в соціальному або моральному плані. Людина не мислить себе без техніки, вона залежна від неї. Але чим остання є для людини: допоміжним засобом чи верховним головнокомандувачем, без якого сама по собі людина вже нічого не варта? Як людина потрапила у таку жорстку залежність від техніки та чим це може обернутись для неї? Чи є ця залежність пасткою для людини? Чому один з визначних філософів сучасності, Жак Елюль, назвав техніку викликом століття? Саме на такі та подібні запитання й покликана відповісти філософія техніки – порівняно молода філософська дисципліна, що прагне з’ясувати сутність та місце в людському житті такого історично давнього феномену як техніка.

Історичне дослідження техніки засвідчує, що в доіндустріальному суспільстві техніка була ремеслом, яке засновувалось на процесах диференціації та спеціалізації робочих знарядь. Технічне вміння передавалися від майстра до учня в межах ремісничо-цехової організації праці. Такі вміння та знання залишалися здобутком замкненого кола осіб і не одержували відповідної суспільної оцінки. Необхідність підвищення продуктивності праці зумовила функціональне членування знарядь праці та розділення, спеціалізацію самої праці. Кожний новий інструмент призначався для виконання однієї або кількох виробничих операцій і кількість цих операцій зменшувалась порівняно із застосуванням попереднього інструмента.

Проте загальноуніверсального й детермінуючого характеру техніка і технологія набувають завдяки Промисловій революції Нового часу, й ця тенденція лише посилюється з часом.

Доіндустріальні цивілізації не були однаковими за своїми базовими характеристиками: різні релігії, відмінні цінності та мотивації. Але всі вони використовували в повсякденному житті один і той самий перелік технічних засобів, комбінацію механізмів, відомих ще в прадавні часи: колесо, клин, важіль, блок, гвинт. Це і була та основа технічного арсеналу, притаманна всім відомим історії людським суспільствам. Проте своєрідність тієї чи іншої цивілізації визначалась зовсім не рівнем технічного розвитку, її потужність та авторитет не залежали від останнього. У свою чергу, технічний прогрес не був ані метою, ані навіть переважаючою домінантою розвитку більшості відомих в історії цивілізацій.

Ситуація починає швидко змінюватись в Новий та новітній час, коли техніка Західної цивілізації, що все ще була комбінацією тих самих найпростіших механізмів давнини, стала приводитися в рух енергією пари, мінерального палива, електрики і, нарешті, — атомного розпаду. Потужність нової техніки була настільки великою, що жодна держава світу не могла дозволити собі ігнорувати те, що відбувається у сфері техніки. Суспільство могло або загинути — що сталося з автохтонними цивілізаціями Америки, або підкоритися загальному процесу. Техніка та її застосування стає універсальним й визначальним для усієї цивілізації в цілому.

Намагаючись позначити головні рубежі розвитку техніки, один з найвидатніших фізиків XX ст. Макс Борн удався до наступного прикладу. На його думку, одним з найважливіших чинників історії є той різновид енергії, який має у своєму розпорядженні людство на даний момент. Вся історія людства відповідно поділяється ним два великих періоди: перший — від Авраама до сьогодення і другий — від винайдення атомної енергії до теперішнього часу. Перехід від першого періоду до другого знаменний закінченням споживання сонячної енергії та початком використання суто земних енергетичних джерел.

Історія засвідчує, що техніка входить у всі сфери життя і в саму людину, яка стає для неї об’єктом. Проте техніка чим далі, тим більше перестає бути об’єктом для людини, але стає її власною субстанцією. Тому що техніка більше не протистоїть людині, а інтегрує себе в ній. Це означає, що техніка набула автономності. Людина, не адаптована до навколишнього світу, адаптується в ньому завдяки техніці. Техніка змінює навколишнє середовище, створює захисний щит для безпечнішого існування людини та, водночас, стимулює розвиток мислення, пізнавальної, наукової діяльності людини.

Вивченню феномену техніки приділяється належна увага лише останні 100 років. Перші фундаментальні роботи з філософії техніки з'явились наприкінці XIX ст. У 60-70-х роках нашого століття філософія техніки розвивається досить інтенсивно і стає самостійним напрямом філософського знання.