ТЕМА 5. ОСНОВНІ СПОСОБИ Й МЕТОДИ МІНІМІЗАЦІЇ РИЗИКІВ

Вибір методів керування ризиком (впливу на ризик) має мету мінімізувати можливий збиток у майбутньому. Це здійснюється шляхом вибору раціонального способу зменшення ризику з декількох (рис. 3.1).

Дії щодо зниження ризику проводяться у двох напрямках:

запобігання появі можливих ризиків;

зниження впливу ризиків на результати підприємницької діяльності.

У першому випадку, рішення про відмову від ризику може прийматися як на попередній стадії діяльності підприємця, так і пізніше – шляхом відмови від певного різновиду діяльності, у якому підприємець уже бере участь, якщо ризик вище очікуваного. Цей напрямок простий і радикальний, але він не дозволяє одержати той обсяг прибутку, який пов’язаний із ризиковою діяльністю. Запобігання одного різновиду ризику може призвести до виникнення інших.

Існують такі шляхи зниження впливу ризику на результати виробничо- фінансової діяльності (шляхи мінімізації ризику): диверсифікація, передача (трансфер) ризику, лімітування, хеджування, самострахування, страхування, отримання додаткової інформації про вибір альтернативного варіанта та його результат, отримання контролю над діяльністю в пов’язаних із виробництвом галузях, облік та оцінка частки використання специфічних фондів у загальних її фондах.

Диверсифікація – процес розподілу капіталу між різноманітними сферами впливу, що безпосередньо пов’язані між собою. Вона дозволяє уникнути частини ризику під час розподілу капіталу між різноманітними видами діяльності.

Розрізняють концентричну й горизонтальну диверсифікації. Концентрична диверсифікація – поповнення асортименту виробами,

що відрізняються від тих товарів, які випускаються, формою, різновидом, упакуванням тощо.

Горизонтальна диверсифікація – поповнення асортименту виробами, не схожими на товари підприємства, але цікавими для існуючих потреб потенційних покупців. Водночас основний склад товару є незмінним.

Можна розглядати диверсифікацію як розсіяння інвестиційного ризику. Однак вона не може звести інвестиційний ризик до мінімуму. Це пояснюється тим, що на підприємництво й інвестиційну діяльність суб’єкта, який господарює, впливають зовнішні фактори, не пов’язані з вибором конкретних об’єктів вкладення капіталу, внаслідок чого на них не впливає диверсифікація.

Як напрямки диверсифікації ризиків можуть бути використані:

диверсифікація різних видів діяльності, що передбачає використання альтернативних можливостей одержання доходу і прибутку від різних видів господарських операцій;

диверсифікація постачальників товарів, що передбачає забезпечення різноманітності комерційних партнерів із постачання на підприємство основних груп товарів;

диверсифікація асортименту продукції, що випускається;

диверсифікація портфеля цінних паперів, що передбачає різноманітність цього портфеля з окремих різновидів і емітентів цінних паперів (не змінюючи при цьому цілей формування цього портфеля);

диверсифікація депозитного портфеля, що передбачає розміщення великих сум тимчасово вільних грошових активів підприємств на депозитне зберігання в декількох банках (не змінюючи при цьому істотно умови їхнього розміщення).

У туристичному секторі диверсифікація дозволяє вирішити такі питання:

− залежність від одного туристичного ринку, масштаби якого починають скорочуватися через розвиток іншого;

− врівноваження сезонних коливань попиту на туристичний продукт;

− забезпечення стабільності показників прибутковості під час освоєння нових напрямів та відкриття нових туристичних ринків.

Туристичні підприємства мінімізують ризики за допомогою диверсифікації, розширюючи географію свого представництва, а також спектр пропонованих продуктів. Вони виходять на зовнішні ринки країн, що є лідерами щодо відправлення або прийому міжнародних туристських потоків, відкривають у них свої філії, створюють транснаціональні ланцюги. Для більшої надійності вони задіюють суміжні сектори туризму.

Передача ризику (трансфер ризику) – передача відповідальності за ризик підприємцем (трансфером) іншій юридичній особі (трансфері).

Існує три причини передачі ризику:

втрати, що є великими для трансферу, можуть бути незначними для трансфері;

трансфері може знати краще засоби і мати кращі можливості для скорочення можливих утрат, ніж трансфер.

Трансфері може знаходиться в кращій позиції для скорочення втрат або контролю за господарським ризиком.

Основний засіб передачі ризику – передача його через укладення контракту (в туризмі – між туристичною фірмою та туристом; в орендуванні – між орендарем і орендодавцем; контракти на перевезення та збереження вантажів; контракти на продаж та обслуговування).

Лімітування – встановлення ліміту, тобто граничних витрат, продажу товарів, мінімального розміру кредитів. Застосовується під час видачі позичок банками, під час укладання договору на видачу кредиту господарському суб’єкту, під час вкладання сум капіталу.

Система таких нормативів, що забезпечують лімітування економічних ризиків, може охоплювати:

максимальний обсяг комерційної операції з закупівлі товарів, що укладається з одним контрагентом;

максимальний розмір сукупних запасів товарів на підприємстві (запасів поточного поповнення, сезонного збереження, цільового призначення);

максимальний розмір споживчого кредиту, наданого одному покупцю

(у межах диференційованих груп чи покупців груп товарів);

мінімальний розмір оборотних активів у високоліквідній формі

(з виділенням їхньої суми у вигляді готових засобів платежу);

граничний розмір використання позикових коштів в обігу (чи їхня питома вага в загальній сумі використовуваного капіталу);

максимальний розмір депозитного внеску, розміщеного в одному комерційному банку та інші.

Отже, лімітування є важливим прийомом зниження ступеня ризику й застосовується банками під час видачі позичок, виведення договору на овердрафт тощо. Також лімітування застосовується під час продажу товарів у кредит, надання позик, визначення сум вкладення капіталу.

Хеджування – страхування валютних ризиків за допомогою валютного опціону, ф’ючерсних, форвардних угод.

Оцінка характеру валютного ризику є найважливішим моментом, який визначає стратегію хеджування.

Під час самострахування підприємець сам підстраховується, не купуючи страховку в компанії, шляхом створення додаткових резервних фондів у натуральній і грошовій формі.

Основне завдання самострахування полягає в оперативному подоланні тимчасових ускладнень фінансово-комерційної діяльності. У процесі само- страхування створюються різні резервні й страхові фонди. Ці фонди в залежності від мети призначення можуть створюватися в натуральній чи грошовій формі. Резервні грошові фонди створюються насамперед на випадок покриття непередбачуваних втрат, кредиторської заборгованості тощо.

В управлінні ризиками використовуються зазвичай форми внутрішнього страхування ризиків.

Забезпечення компенсації можливих фінансових втрат за допомогою відповідної «премії за ризик» полягає у вимогах щодо контрагентів додаткового доходу з ризикованих операцій вище того рівня, що можуть забезпечити безризикової операції. Цей додатковий доход має зростати пропорційно збільшенню рівня ризику.

Забезпечення компенсації можливих фінансових утрат за рахунок системи штрафних санкцій є однією з найбільш розповсюджених форм внутрішнього страхування ризиків. Воно передбачає розрахунок і введення в умови контрактів необхідних рівнів штрафів, пені, неустойок та інших форм фінансових санкцій у випадку порушення контрагентами своїх зобов’язань. Рівень штрафних санкцій повинен повною мірою компенсувати фінансові втрати підприємства у зв’язку з неотриманням доходу, інфляцією, зниження майбутньої вартості грошей та інших негативних наслідків господарських ризиків.

Забезпечення подолання негативних фінансових наслідків за рахунок попереднього резервування частини фінансових засобів дозволяє забезпечити внутрішнє страхування господарських ризиків із тих операцій підприємства, у яких відшкодування негативних наслідків не може бути покладене на контрагентів. Таке резервування фінансових ресурсів здійснюється як:

формування резервного (страхового) фонду підприємств. Він створю- ється відповідно до вимог законодавства і статуту підприємства;

формування цільових резервних фондів. Перелік таких фондів і розміри відрахувань у них визначаються статутом підприємства й іншими внутрішніми нормативними документами;

формування резервних обсягів фінансових засобів під час розробки бюджетів окремих господарських операцій. Таке резервування коштів здійсню- ється у вигляді спеціальних статей бюджету;

нерозподілений залишок прибутку. Його можна розглядати як резерв фінансових ресурсів, який використовують у необхідних випадках з метою ліквідації негативних фінансових наслідків окремих господарських операцій підприємства.

Можна сказати, що найважливішим і найрозповсюдженішим прийомом зниження ступеня ризику є страхування ризику, оскільки найсерйозніші еконо- мічні ризики страхуються за допомогою зовнішнього страхування. Страховий захист таких ризиків забезпечують спеціальні страхові компанії (страхувальники), що залучають кошти страхувальників і використовують їх для відшкодування понесених ними збитків у разі виникнення обумовлених обставин.

Сутність страхування виражається в тому, що інвестор готовий відмовитися від частини своїх доходів, аби уникнути ризику, тобто він готовий заплатити за зведення ступеня ризику до нуля.

Інформація виконує важливу функцію у ризику-менеджменті. Підприємцю часто доводиться приймати ризиковані рішення, коли результати вкладення капіталу невідомі й базуються на неповній інформації. За наявності повнішої інформації він міг би точніше спрогнозувати ризик, щоб його зменшити. Це робить інформацію товаром, до того ж дуже цінним. Підприємець готовий заплатити за повну інформацію. Вартість повної інформації розраховується як різниця між очікуваною вартістю будь-якого вкладення капіталу, якщо є повна інформація, і очікуваною вартістю, якщо інформація неповна.