Глосарій курсу Філософія

(лат. absolutus — довершений, безумовний, необмежений) — те, що нічим не зумовлене, ні від чого не залежне. У філософії під абсолютом розуміють Бога, субстанцію, ідею (Гегель). Абсолютне протилежне відносно­му (зумовленому, залежному).

(лат. abstractio — віддалення) — мислене відокремлення окремих властивостей предметів і перетворення їх на самостійні об’єкти (на­приклад, електропровідність, твердість, вартість тощо). Більшість наукових понять утворені в такий спосіб.

(лат. absurdus — немилозвучний, безглуздий) — нісенітниця, по­збавлена сенсу дія. У філософії Камю — одне з головних понять, яке характеризує життя людини.

(грец. agnostos — непізнаний) — напрям у філософії, прихильники якого заперечують пізнаванність суті речей, об’єктивної істини (Юм, Кант, позитивісти). Агностики протиставляють світ як він нам даний (пізна­ваний) і світ сам по собі (принципово недрсяжний). Знання, з їх точки зору, не дає відображення сутності дійсності, а в кращому разі обслуговують утилітарні потреби людей. Корені агностицизму в принциповій незавершеності процесу пізнання.

(грец. ax/os— цінний)— вчення про цінності, філософська дисципліна, яка вивчає ціннісне ставлення людини до світу — етичне, естетичне, релігійне та ін.

умовивід, в якому на основі схожості предметів за одними ознаками робиться висновок про їх можливу схожість за іншими ознаками. А. складає основу моделювання.

(грец. anthropos — людина і centrum — центр) — філософ­ська концепція, яка всі світоглядні проблеми (що таке світ, суспільство, Бог та ін.) розглядає крізь призму людини. Людина є мірою всіх речей (Протагор).

(грец. anthropos — людина і centrum — центр) — філософський принцип, згідно з яким людина вважається центром Всесвіту, найвищою метою всього, що відбувається у світі.

(грец. apologetikos — захисний)— ранньохристиянські письменники (Юстін, Тертулліан, Оріген) III ст., які захищали від критики хри­стиянське вчення; захисники певних течій, учень.

(грец. арогіа — непрохідність, безвихідь) — проблема, що важ­ко піддається вирішенню, пов’язана із суперечністю між даними спосте­реження і досвідом та їх аналізом у мисленні; суперечність у міркуванні, корені якої перебувають за межами логіки. Відкрив А. Зенон з Елеї (апо­рії руху — Ахілл і черепаха, простору і часу). Поняття А. близьке за зміс­том до антиномії.

 священна книга християнства та іудаїзму, створена протя­гом І тис. до н. е. та ІІІІ ст. н. е. шляхом відбору, редагування та канонізації текстів, які іудейські, а пізніше християнські традиції вважали богонатхненними. Складається із двох частин — Старого Завіту, визнаного іудеями та християнами, та Нового Завіту, котрий визнається священним лише хри­стиянами. Мовами Біблії є давньоєврейська та арамейська у Старому За­віті та грецька (койне)у Новому. Містить сакралізовану історію світу та люд­ства, наголошує на їх залежності від волі Бога — творця і промислителя. Основою людського життя, за Біблією, є правдиве боговшанування та богопоклоніння. За своєю суттю Біблія — одна-єдина книга, хоча й складена вона з багатьох книг, а тому характеризується величезною жанровою та тематичною різноманітністю: виклади міфологічних систем, історичні опо­віді, релігійна публіцистика, філософсько-моралістичні твори, лірична по­езія, зразки релігійної містики.

Історія Біблії в Україні розпочинається з часів появи на її землях пер­ших християнських місіонерів, які, поширюючи християнство, принесли із собою і книги Святого Письма, які з часом перекладались церковносло­в’янською мовою. Найдавнішою в Україні книгою Святого Письма є Остромирове Євангеліє (1056—1057). Найціннішим із перекладів на народну тогочасну мову є Пересопницьке Євангеліє (1556—1561), що вийшло з монастиря в Пересопниці (Волинська область). Дуже популярною в Україні книгою Старого Завіту був Псалтир, який вживався не тільки як богослуж­бова, а й як навчальна книга для домашнього читання. Популярними були й книги Нового Завіту (Четвероєвангеліє і Апостол). У 1581 р. побачила світ повна збірка книг Біблії церковнослов’янською мовою — Острозька Біблія, надрукована І. Федоровим у м. Острозі. Перший переклад Біблії жи­вою народною літературною мовою здійснили П. Куліш, І. Пулюй та І. Нечуй-Левицький(ХІХст.). Протягом XX ст. повний текст Бібліїу перекладі укра­їнською мовою здійснили І. Огієнко (1912), І. Хоменко (1963).

одна з трьох світових релігій (поряд з християнством та іс­ламом). Виходячи з положення, що життя є страждання, в основі якого ле­жать бажання, буддизм пропонує свій шлях подолання страждань. Учить прм перевтілення душі (сансара); про закон відплати за вчинені проступки (карма). Метою життя буддиста є досягнення нірвани — злиття з божественною першоосновою Всесвіту.

стан напруги, ворожості щодо суб’єктивного і об’єктив­ного, духовного і матеріального, розумного і стихійного, особистого і сус­пільного. У загальному значенні — це відношення між творцем і творінням, яке збунтувалось і живе власним життям, нав’язуючи свою логіку творцю; термін широко вживався в німецькій класичній філософії (Фіхте, Гегель, Фейєрбах) і марксизмі.

відображення у свідомості людини певних сторін, якостей предметів, які безпосередньо діють на органи чуття.

не обгрунтоване розумом прийняття існування чогось (Бога, до­лі, моральних чеснот іншого, Атлантиди, наукових об’єктів) за істину та дії, що відповідають цим прийняттям.

(лат. voluntahus — залежність від волі) — течія в метафі­зиці (і психології), яка в основу світових процесів (і психологічного життя лю­дини) ставить волю як ірраціональне, тобто несвідоме начало. Найвідоміші представники — Шопенгауер, Ніцше, які проголосили основою всіх явищ світу і людського життя волю.

(грец. hedono — насолода) — етичне вчення, яке проголошує метою життя людини насолоду (Епікур, просвітники та ін.).

(грец. genetikos — походження) — метод досліджен­ня явищ на основі аналізу їх розвитку.

 (грец. лу/е — тут, zoe — життя) — погляд, згідно з яким мате­рія наділена чуттєвістю, яка різною мірою властива неживим, живим тілам і людині (Бруно, Спіноза).

(грец. hypothesis — основа, припущення) — форма знання, основою якого є передбачення, сформульоване за допомогою певних фак­тів, але це знання є невизначеним і потребує доведення.

спосіб теоретичного дослідження, який передбачає створення системи дедуктивно пов’язаних між собою гіпо­тез, з яких виводять твердження про емпіричні факти.

суспільство, в якому існує і постійно роз­ширюється сфера вільного волевиявлення, яке сприяє розкриттю внутріш­нього потенціалу людей і досягається через систему інституцій і відносин, покликаних забезпечити умови для самореалізації окремих індивідів та їх­ніх об’єднань.

(лат. humanus—людяний) — 1) ідейний напрям у культурі Від­родження, який обстоював право на існування незалежної від релігії світсь­кої культури; 2) риса світогляду, яка в розумінні людини виходить з «вічних цінностей» і «природних прав». Г. долає національні, расові, релігійні та соці­альні обмеженості у ставленні до людини.

одне з основних понять китайської філософії, означає першо­причину, що породжує речі, шлях, долю, пустоту.

(лат. cfeduct/o — виводжу) — метод пізнання, в основі якого рух думки від загального до одиничного.

(лат. deus — Бог) — філософське вчення, згідно з яким Бог ство­рив світ, дав першопоштовх і надалі не втручається у справи.

(франц. decadence, пізн. лат. decadentia — занепад) — загальна назва настроїв безнадії; несприйняття життя, індивідуалізму.

(лат. discretus — перервність) — розподільність, перервність.

(лат. dualis —двоякий) — світогляд, який вихідними вважає два рівноправні та протилежні начала (матерію і дух, світле і темне).

ідеальне начало (принцип) на противагу природі як матеріально­му началу. В людині розрізняють тіло (матеріальне), душу (сукупність психіч­них процесів) і дух — настанова на всезагальне — моральні, релігійні та пра­вові цінності, естетичні ідеали, світоглядні істини.

 античний принцип життєрозуміння, пізніше в етиці — принцип тлумачення й обгрунтування моралі, за яким щастя (блаженство) є найвищою метою життя.

(лат. existentia — існування) — суб’єктивістське вчення, в якому вихідні значення сущого (що таке річ, просторовість, часовість, інша людина та ін.) виводяться з існування (екзистенції) людини.

 прийнятий уданій системі найпростіший компонент (атом, слово, норма і т. ін.). Взаємозв’язок елементів називається структурою. В сучасній науці на зміну дослідженню одноканальних причинних зв’язків при­ходить багатоканальний (системний або системноструктурний) метод, який допомагає найповніше відтворити всі зв’язки елементів.

(грец. emanatio — витікання) — у вченні неоплатоніків «ви­промінювання» вищими формами буття нижчих.

французькі мислителі-просвітники (Дідро, Даламбер, Монтеск’є, Вольтер, Руссота ін.), які брали участь у виданні «Енциклопе­дії» — першого твору, що систематизував наукове знання того часу.

об’єктивний, істотний, необхідний, сталий зв’язок або відно­шення між явищами.

протиставлення твердженню (тезі) протилежного за змістом твердження (антитези). Наприклад, теза «Ця подія — випадкова»; антитеза «Ця подія — не випадкова».

один із основних принципів діалектики Гегеля, який полягає в тому, що друге заперечення (синтез) знімає проти­лежності тези і антитези. (Ця подія і випадкова, і не випадкова.)

предмет, який для людини заміщує інший предмет. Завдяки зна­кам отримується, зберігається і передається інформація.

(франц. idea — поняття, уявлення) — взірець досконалості, який є орієнтиром діяльності людини.

один з методів наукового пізнання, який полягає в абсо­лютизації певних властивостей предметів і перетворення їх в ідеальні об’єк­ти, наприклад, абсолютно чорне тіло тощо.

напрям у філософії, який первинним вважає ідеальне на­чало — Бога, дух, розум тощо. Згідно з І. духовна субстанція є творцем сві­нгу. Відрізняють об’єктивний (Платон, Гегель) і суб’єктивний (Берклі, Мах) ідеалізми.

протилежне матеріальному. До сфери ідеального відносять­ся поняття, цінності, ідеї, Бог. Матеріальні речі характеризуються речовин­ністю, просторовістю, часовістю, причинністю; ідеальне позбавлене цих рис. Відношення між ідеальними предметами засноване на логічності.

сукупність поглядів нації, класу, суспільної групи на їх місце в світі, на розвиток історії та ін. І. подібна світській релігії, вона цементує соціальну одиницю, підносить її у власних очах.

(лат. immanens — властивий, притаманний чомусь) — вну­трішньо притаманний предметам або явищам, той, що випливає з їх приро­ди; напрям у філософії, який проголошує об’єктивний світ іманентним (внут­рішнім) змістом свідомості суб’єкта.

 (лат. in — не) — заперечення детермінізму, причинності.

тип світогляду, сутність якого є абсолютизація позиції окремого індивіда в його протиставленні суспільству.

(лат. inductio — наведення) — логічний умовивід від частково­го, одиничного до загального.

різновид прагматизму, прибічники якого вважають свідомість (за Дьюї, інтелект) одним із засобів пристосування до мінливих умов середовища, а тому логічні поняття, ідеї, наукові закони, теорії — лише інструменти (звідси й назва), знаряддя, «ключі до ситуації», «плани дії».

(лат. integratio — відновлення) — момент розвитку, який по­лягає в поєднанні розрізненого в ціле.

(лат. intentio — стремління) — спрямованість акту свідомості на певний предмет. Наприклад, у сприйманні дерево, будинок, в міркуван­ні — числа, в фантазії — русалки і т. ін.

такий, що існує лише в межах взаємодії суб’єктів. Інтерсуб’єктивними є, наприклад, моральні чи правові норми: вони не су­б’єктивні і не об’єктивні.

(лат. introspectare —дивитися в середину) — спостережен­ня за перебігом власних психічних процесів. Один з допоміжних методів пізнання в психології.

(лат. intueri—уважно дивлюсь) — безпосереднє охоплення сутно­сті предмета. В основі І. вроджена здатність (талановитість), тривалий досвід, які допомагають осягнути сутність явища, опускаючи опосередковані ланки.

(лат. irrationalis — несвідомий, нерозумовий) — вчення, згідно з яким основою світу є щось нерозумне (воля, інстинкт), а джерелом пізнання — інтуїція, почуття.

адекватне відтворення дійсності в пізнанні, відповідність знан­ня дійсному стану речей (див. конвенціоналізм і прагматизм). Регель вва­жав, що І. є системою знання, яка постійно перебуває в розвитку. Звідси поняття абсолютної (повної) і відносної (неповної) істини. Інші філософи не сприймають цієї концепції істини.

принцип пізнання, згідно з яким будь-яке явище слід роз­глядати в розвитку. І. почав активно пробиватися в науку після Дарвіна.

соціальна концепція марксизму, згідно з якою історичний розвиток суспільства визначається економічними факто­рами. Взаємодія продуктивних сил і виробничих відносин, згідно з Марк­сом, визначає основні етапи (формації) історії людства — первісний лад, ра­бовласництво, феодалізм, капіталізм і майбутній комунізм. Претендує на роль єдино наукової теорії суспільства.

галузь філософських знань, предметом яких є за­кономірності та особливості пізнання відношення людини і світу на різних етапах розвитку філософії.

в буддизмі, джайнізмі та індуїзмі означає закон відплати за моральні вчинки в минулому, який діє при перевтіленні після смерті людини в іншу істоту.

напрям у філософії у XVII—XVIII ст., теоретичною осно­вою якого було вчення Декарта (латинізоване ім’я — Картезіус), що обстою­вало раціоналізм у теорії пізнання та механістичний матеріалізм у пояснен­ні явищ природи.

безумовний моральний обов’язок, велін­ня. Термін, запроваджений Кантом. Суть його Кант формулював так: пово­дься так, щоб правила твоєї поведінки могли стати законом для діяльності всіх людей.

число, величина, чисельна визначеність; відмінність речей однієї якості (вага, довжина) або міра сукупності речей однієї якості. Згідно з Гегелем, К. на певному етапі переростає в якість.

(лат. conventio —угода, договір) — філософський на­прям, згідно з яким наукові теорії та поняття є наслідком довільної угоди (конвенції) між ученими, укладеної за принципом «зручності», «економії мис­лення».

філософське вчення, яке у відношеннях людини і сві­ту проголошує верховенство добра, захищає непорушність установлених не­бом суспільних понять.

(лат. Culture — «обробіток», «обробляти») — сукупність матеріальних і духовних цінностей, створених людством протягом його історії; історично набутий набір правил усередині соціуму для його збереження та гармонізації.

(мікросоціальні спільноти) — спільноти, які об’єдну­ють незначну кількість людей (до кількох десятків) на основі безпосередніх тісних контактів, стійкого спілкування, певних цінностей і норм поведінки.

ідеологічна течія, яка охоплює філософію, політичну еко­номію і «теорію» революційного перетворення буржуазного суспільства в со­ціалістичне і комуністичне (так званий науковий соціалізм).

філософська категорія, протилежна ідеї, ідеальному. Мате­ріальність речей чи процесів визначається їх речовинністю, просторово-часовим буттям, причинними зв’язками з іншими речами і процесами. В деяких філософських системах М. як неживе протиставляється живому.

(грец. meta — після, через і phesike — природа) — умоглядне вчення про найзагальніші види буття — світ, Бога й душу.

(грец. methodos — спосіб пізнання) — сукупність правил дії (на­приклад, набір і послідовність певних операцій), спосіб, знаряддя, які сприя­ють розв’язанню теоретичних чи практичних проблем.

спрощений підхід до складних біологічних і соціальних явищ, який намагається зрозуміти їх на основі законів механіки. Властивий мислителям XVII—XVIII ст.

активний процес узагальнення й опосередкованого відо­браження дійсності, який забезпечує розгортання на основі чуттєвих даних закономірних зв’язків цієї дійсності та вираження їх у системах понять.

філософська категорія, яка відображає співвідношення, гармо­нію кількісних і якісних ознак предмета. М. — це протяжність (інтервал) кіль­кісних змін, в межах якої якість залишається незмінною. Бути в мірі означає не виходити за межу, не переходити в іншу якість.

(грец. mystika — таємні обряди, таїнство) — релігійно-філософський світогляд, який вважає можливим осягнення божествен­ного (трансцендентного, надприродного) буття шляхом відходу від світу і занурення в глибини власної свідомості, віра в можливість безпосеред­нього спілкування з Богом через злиття з ним власної свідомості. Харак­терний для багатьох релігійних культів, філософських вчень (Беме, Сведенборгта ін.).

(грец. mythos — сказання, легенда) — світогляд родового і ранньо-класового суспільства, в якому одухотворені й персоніфіковані природні си­ли та соціальні явища. Міфологічне відтворення дійсності зумовлене низь­ким рівнем розвитку матеріального виробництва. В М. синтетично злиті за­чатки науки, релігії, філософії, моралі, мистецтва. М. — засіб духовного контролю роду над індивідом.

спеціалізована, інформаційно-знакова діяльність із вираженя думки, мислення, свідомості.

(грец. neos — новий і лат. positivus — умовний, пози­тивний) — один із основних напрямів філософії XX ст., сучасна форма пози­тивізму.

(лат. nomen — ім’я) — філософське вчення, що заперечує онтологічне значення універсалій (загальних понять), стверджуючи, що універсали існують не в дійсності, а тільки в мисленні.

те, що пізнається (природа, суспільство, людина тощо).

філософська система, згідно з якою першоос­новою світу є духовна субстанція. Ця субстанція існує об’єктивно, незалеж­но від суб’єкта. Представниками О. і. є Платан, Гегель, неотомісти

етап наукового пізнання, який полягає у фіксації даних експе­рименту, спостереження мовою науки. Розрізняють емпіричне й теоретичне (напр., математичне) описування явищ.

ставлення людини (суспільства) до суспільних норм і цінностей, яке полягає в схваленні чи осуді їх, а також в субординації їх за важливістю.

філософський принцип, за яким дійсність тлумачиться як логічне вираження ідеї, саморозкриття спекулятивного поняття, як мисляча себе субстанція, «сам себе пізнаючий розум» (Г. Гегель).

одне з основних понять психоаналізу Фрейда, яким по­значають психічні процеси, що виникають і протікають поза свідомим конт­ролем. Проявляється в снах, обмовках та ін.

(лат. pluralis — множинний) — філософські вчення, які визна­ють множинність субстанцій (Демокріт, Лейбніц); вчення, які визнають мно­жинність поглядів на світ, істин. Характерний для соціологічних течій Заходу.

 (франц. positlvisme — умовний, позитивний, побудований на думці) — філософський напрям, який єдиним джерелом істинного знання проголошує емпіричний досвід, заперечуючи пізнавальну цінність філософ­ських знань, теоретичного мислення.

форма мислення, яка відображає загальні історичні зв’яз­ки, сутнісні ознаки явищ, поданих у їх визначеннях.

держава, в якій панує право, метою якої є утвер­дження правової форми і правового характеру взаємовідносин (взаємних прав і обов’язків) між публічною владою та підвладними структурами як су­б’єктами права, визнання і надійне гарантування формальної рівності та свободи всіх індивідів, прав і свобод людини і громадянина.

міра усвідомлення особою правових норм, правил, що діють у конкретному суспільному середовищі.

(грец. pragma — справа, дія) — філософська течія, яка зво­дить суть понять, ідей, теорій до практичних операцій підкорення навколиш­нього середовища і розглядає практичну ефективність ідей як критерій їх істинності.

(грец. problema — задача) — форма знання, змістом якої є те, що не пізнане людиною, але потребує свого пізнання.

ідеологія молодої буржуазії XVIII ст., яка продовжува­ла гуманістичні традиції Відродження. Представники Локк, Вольтер, Монтеск’є, Дідро, Руссо та ін.

поняття, що відображає такі відношення між сторо­нами взаємодії, за яких вони взаємозумовлюють і взаємовиключають одна одну. Наприклад, полюси в електриці.

(грец. psyche — душа і analysis — розкладання) — один із методів психотерапії та психологічне вчення, в основі якого лежить ви­знання домінуючої ролі підсвідомого в житті людини.

(лат. realis — суттєвий, дійсний) — філософський напрям, згід­но з яким загальні поняття (універсалі!) існують реально як сутності речей.

початковий рівень мислення, де оперування абстракція­ми відбувається в межах певної незмінної, наперед заданої схеми.

вищий рівень раціонального пізнання, якому властиві творче оперування абстракціями та рефлексією, спрямованість на усвідомлення власних форм та передумов, самопізнання.

(франц. romantisme) — філософська течія, представники якої розглядали природу як художній витвір духу, проповідували культ генія, відводили провідну роль у пізнанні мистецтву, інтуїції.

здатність людини поглянути на себе збоку, тобто дистанціюватися від себе, побачити себе очима інших.

система найзагальніших знань, цінностей, переконань, практичних настанов, які регулюють ставлення людини до світу.

(грец. semeiotike — вчення про знаки) — наука про знакові системи. Основоположник — Ч. Пірс.

(лат. sensus — почуття, відчуття) — напрям у гносеології, згідно з яким відчуття є єдиним джерелом пізнання. Представники Локк, Берклі, Мах та ін. Поняття близьке за змістом емпіризму.

метод пізнання, який полягає у поєднанні частин у ціле.

давньогрецькі мислителі V ст. до н. е. (Протагор, Горгій та ін.), які вперше поставили людину в центр філософського пізнання (людина — міра всіх речей). Суб’єктивізували і релятивізували істину, не гребували різ­ними засобами, щоб збити з пантелику суперника.

обмежена в розмірах спільність людей, виокрем­лених із соціального цілого на основі специфіки діяльності, соціальної на­лежності, спільності відносин, цінностей, норм поведінки, що склались у ме­жах історично визначеного суспільства.

сукупність дій, які мусить виконувати особа, маючи певний статус у соціальній системі

реально існуюча сукупність індивідів, що емпі­рично фіксується, відрізняється відносною цілісністю і є самостійним суб’єк­том соціальної дії.

(лат. spihtualis —духовний) — інша назва ідеалізму, вчен­ня, яке вважає, що основою світу є духовне начало.

закономірний зв’язок, усталене відношення між елемен­тами системи (наприклад, відношення між словами в реченні).

напрям у сучасній (переважно французькій) філосо­фії, який вважає структурно-функціональний метод головним методом філо­софії. Розглядає структуру як вічне і незмінне, ігноруючи її розвиток. С. мав значний вплив у соціології, етнографії, мовознавстві та інших науках. Пред­ставники К. Леві-Стросс, М. Фуко та ін.

напрям у філософії, згідно з яким свідомість людини є творцем об’єктивного світу. Існує сенсуалістичний суб’єктивний ідеалізм (Берклі, Юм, Мах), який розглядає відчуття як суто суб’єктивне пе­реживання, заперечуючи його об’єктивні джерела, і трансцендентальний су­б’єктивний ідеалізм (Кант, Фіхте, неокантіанці, феноменологи, екзистенціа­лісти), згідно з яким категоріальна (чи інша) структура свідомості є схемою конструювання світу.

форма мислення, яка відображає явища, процеси дійс­ності, їх зв’язки.

(грец. telos — ціль і logos — слово, вчення) — вчення про мету, доцільність, згідно з яким все для чогось призначене, має свою ціль.

богослов’я, вчення про Бога, система християнських догматів.

(грец. theoria — спостереження, дослідження) — найрозвинуті­ша форма наукового знання, яка дає цілісне, системне відображення зако­номірних та сутнісних зв’язків певної сфери дійсності.

принцип, згідно з яким єдиний Бог проголошується аб­солютним началом і центром Всесвіту, що зумовлює собою буття і смисл іс­нування всього живого.

філософське богословське вчення Ф. Аквінського і його по­слідовників. Наприкінці XIX ст. трансформоване в неотомізм.

форма мислення, завдяки якій з попередньо здобутого знання з одного чи декількох суджень виводиться нове знання теж у вигляді судження.

загальні родові поняття. Питання про природу У. було предметом дискусії між номіналістами і реалістами.

узагальнений чуттєво-наочний образ предмета, який спра­вляв вплив на органи чуття в минулому, але вже не сприймається зараз.

(грец. phainomenon — те, що з’являється) — в буденній мо­ві —унікальне явище; у філософії — чуттєві дані, взяті безпосередньо, як са­мі по собі. Наприклад, для художника яскравий захід сонця є Ф., і він сприй­має його як самоданість. Для вченого — це явище, за яким приховується певна закономірність, сутність.

напрям у так званій некласичній філософії кінця XIX — початку XX ст., представники якого проголосили життя (в біологічній чи психологічній формах) основним предметом філософії. Представники — Ніцше, Дільтей, Бергсон, Фрейд.

сфера філософського знання про загальність і сутнісність історичного процесу, іманентну логіку розвитку суспільства.

розділ філософії, що займається вивченням змісту права, його сутності й поняття, форм існування й цінності, ролі ужитті люди­ни, держави, суспільства.

вчення про природу та сутність людини.

 значимість, яку люди надають речам, явищам і яка складає основу ставлення до них (вибору, надання переваги тощо). Цінність наявна лише в актах Оцінки, коли вибирають, вибудовують ієрархічну структуру цін­ностей. Цінності мотивують поведінку людей. Проблему цінностей досліджу­вали неокантіанці (Ріккерт), М. Вебер, М. Шелер та ін.

сукупність ознак, що вирізняють річ серед інших, відмінних від неї, і споріднює з подібними.